73.Проаналізувати використання публічної дипломатії у структурі зовнішньої політики

Публічна дипломатія – форма зовнішньополітичної діяльності, пов’язана із представництвом інтересів держави або різних державних об’єднань через відповідні легітимні інституції (міністерства, відомства, комітети), що виражають суверенну волю нації, користуючись наданими їм повноваженнями в межах державного законодавства та міжнародно-правових актів.

Поняття публічної дипломатії є антитетичним щодо громадської дипломатії як офіційно-державний дискурс та відповідна йому владно-політична діяльність у міжнародних відносинах – автономному громадському дискурсу специфічних асоціативних формоутворень громадянського суспільства та самостійним ініціативам щодо миротворчого процесу, налагодження наукових, культурних та ін. стосунків, неопосередкованих міжурядовими взаєминами. Останнє однак не виключає можливості лобіювання певних урядових інтересів через неурядові асоціації, особливо в тих випадках, коли національна держава є недостатньо легітимною чи ефективною і втрачає значення єдиного суверенного представника суспільства.

Будь-яка держава прагне до інклюзії соціально-групових та індивідуальних інтересів у сфері зовнішньої політики, що стосується не лише специфічно-політичних, але і культурних, наукових та іноземних взаємин.

Однією з цілей публічної дипломатії є інклюзія, тобто, створення в завершеному вигляді системи включення інтересів окремих націй та регіонів у глобальний світопорядок, що функціонує на засадах універсальної правової системи із поєднанням якнайширшої автономії та суверенізації в територіальних межах держав.

Інклюзія у реалізованому вигляді є насправді компенсаторною ілюзією причетності громадянина до вирішення загальнодержавних та міжнародних справ. Тим самим вона не гарантує йому реального вирішення проблем, зате експлуатує його надію на покращення власних умов життя. Це включення інших аспектів способу життя у сферу політичних гарантій відбувається поетапно, паралельно з диференціацією політичної системи.

Першим кроком є виникнення територіальної держави і гарантування правового захисту на підлеглій території. Політична влада визначається на цьому рівні як юрисдикція. По мірі того, як сюди додаються проблеми законодавства та управління, реалізація демократії означає кінець вчення про обмеженість державних цілей. Звідси випливає всезростаюче включення потреб та інтересів населення у сферу можливих політичних тем, а останніх – у зовнішньополітичну діяльність.

Тематизація соціальних проблем через політику означає і зміну “коду влади”; віднині ним є не гроші, фізичний примус чи істина, а можливість інституалізації участі у внутрішній та зовнішній політиці. Теорія, яка осмислює виникаючу ситуацію, обґрунтовує тотальну координацію досягнутого рівня життя через політику, і тим самим – повернення до античної моделі. Це мислення допускає диференціацію тільки в межах організаційного апарату, який намагається реалізувати свої плани через політику. Тим самим зростає кількість ступенів свободи, оскільки політика надає можливість комбінування різноманітних ресурсів. З іншого боку, не кожен індивід чи соціальна група має здатність до артикуляції інтересів. Більше того, не кожний соціальний інтерес може бути артикульований на рівні політичної системи без урахування системно-комунікаційних критеріїв.

Це створює відповідні проблеми захисту інтересів малорозвинених країн на міжнародній арені. “Пролетарські нації” говорять іншою мовою, переводячи свої інтереси у площину недограності власного сценарію розвитку як рівноправних членів міжнародного співтовариства, в той час як цілком стабільні країни зацікавлені у збереженні завуальованості світопорядку, що гарантує їм певні привілеї.