9.4. Правобережні і Західноукраїнські землі у хvііі ст.

Геополітичне становище Правобережжя багато в чому визначило його історичну долю. Межуючи на півдні з Молдавським князівством, землями Запорожжя і татарськими володіннями, на заході з Польщею, на сході з Московською державою, на півночі з Великим князівством Литовським, воно зазнавало постійних нападів. З утворенням Речі Посполитої соціально-економічна ситуація значно погіршилась.

У результаті втрати Україною єдності, за Андрусівським перемир’ям 1667 р., Правобережжя, за винятком Києва та околиць, перейшло під юрисдикцію польської держави. Це була плата за мир двох сильних сусідів України. Загалом претендентами на родючі землі Правобережжя можна назвати Османську імперію, Росію, Річ Посполиту і Кримське ханство, як васала Туреччини. Унаслідок постійних воєнних дій Правобережжя обезлюдніло. За Бахчисарайським договором 1681 р., територія між Дністром і Бугом повинна була залишатись незаселеною 20 років.

Існувала принципова відмінність у підходах і прагненнях до оволодіння Правобережжям у Кримського ханства, яке не висувало історичних претензій і Росії, яка вважала ці території своїми “споконвічними” землями і належними до держави Б. Хмельницького, який присягнув царю та Польщі (висувала історико-юридичні причини – “дідичні” землі та присяга козаків королю). Тобто дві останні держави продовжили давню політику “збирання земель” і не розглядали Правобережжя як самостійний суб’єкт української державності.

Необхідність заселення краю для подальшої експлуатації викликало поновлення у 1685 р. козаччини і відродження Білоцерківського, Богуславського, Брацлавського, Корсунського і Фастівського полків.

Частина Поділля, яке певний час належало Туреччині, за рішеннями Карловицького конгресу (1698-1699) перейшла, як і вся Правобережна Україна, до Польщі. А зменшення військової загрози з боку Османської держави дало змогу сейму прийняти рішення про ліквідацію козацького устрою. Це викликало спротив українського населення, яке справедливо бачило у козацтві єдиного захисника. Вибухнуло повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія (Гурка). Керівник повсталих прагнув об’єднати українські землі. У перебіг подій втрутився лівобережний гетьман І. Мазепа, який бачив у популярному С. Палієві супротивника в можливій боротьбі за булаву. До того ж це була можливість об’єднати обидва боки Дніпра під своїм регіментом. Фактично від придушення повстання 1704 р. до падіння гетьмана у 1708 р. він контролював Правобережжя. Але успіхи І. Мазепи були зведені нанівець. За Прутським миром 1711 р. із Туреччиною Петро І змушений був погодитись на передачу Правобережжя Речі Посполитій. Так завершилась півстолітня виснажлива боротьба за ці українські землі.

Зі стабілізацією становища прийшло посилення національного, соціального і релігійного гноблення. Польський уряд не зробив висновків з попереднього історичного періоду, що в підсумку і стало однією з причин загибелі польської держави. Слобідські (пільгові) роки швидко закінчувались і це викликало соціальне невдоволення українського населення Правобережжя, як і засилля орендарів-євреїв. Наслідком цього стало повстання гайдамаків. Вже у першій чверті ХVІІІ ст. воно набирає широкого розмаху. Три хвилі піднесення гайдамацького руху: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. У 1734 р. вступ російських і українських полків на територію Правобережжя викликав консолідацію гайдамацького руху. Заклик в указі імператриці Анни Іоанівни до боротьби з поляками було сприйнято як сигнал до соціальної боротьби. Очолив повстання надвірний козак Любомирських Верлан. Важливо відзначити, що він був проголошений козацьким полковником, і населення генетично пов’язувало соціальне і національне визволення з козацьким станом. Але зміна політичної ситуації привела до об’єднання російських і польських військ – і повсталі були переможені у 1738 р. (не без допомоги зрадника Сави Чалого).

Повстання 1750 р. не мало такого вмілого керівника (О. Письменний, М. Сухий, П. Таран), але повсталі контролювали Брацлавщину, частину Поділля, Київщини. Захопили Вінницю, Умань, Фастів. І знову виступ був придушений спільними зусиллями російських і польських військ. Вершиною гайдамацького руху стало повстання Коліївщина 1768 р., очолене М. Залізняком та згодом І. Гонтою. Безпосереднім приводом до повстання стало насильство з боку Барської конфедерації, яка виступила проти зрівняння королем православних у правах з католиками. Це показало нездатність короля контролювати ситуацію в країні. Знову польський уряд звернувся за допомогою до Росії. З’явилась чутка, як і в 1734 р., про “золоту грамоту” із закликом до антипольської боротьби. Та в умовах розгортання кріпаччини в Лівобережній Україні російський уряд був зацікавлений у придушенні соціальних рухів на Правобережжі. Керівники повстання були схоплені у червні 1768 р. російськими військами. І. Гонта був страчений поляками (голова прибита до міських воріт Могилева), а М. Залізняк, оскільки був підданим Російської імперії, був засланий до Сибіру.

У результаті поділів Польщі у кінці ХVІІІ ст. Правобережжя увійшло до складу Російської імперії. Це сталось за другим поділом 1793 р., а за третім поділом (1795 р.) була приєднана Західна Волинь. Так було об’єднано переважну більшість українських земель у складі однієї держави.