§ 11. Українські землі в складі російської та австрійської імперій (перша половина XIX ст.)
11.1. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель. Криза кріпосництва
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південна Україна) входила до складу Російської імперії. (Карта)
При цьому:
правобережні землі дісталися Росії внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.);
південні (степові) – після російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.;
лівобережні землі (Гетьманщина) в період 1764-1785 рр. внаслідок ліквідації решток автономного устрою;
лівобережні (Слобожанщина) внаслідок скасування у 1765 р. козацької полково-сотенної системи, а разом з нею її автономії краю.
На всі українські землі було поширено губернську систему адміністративно-територіального устрою Російської імперії у поєднанні з військово-адміністративними одиницями – генерал-губернаторствами.
Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав імператор. Губернії ділилися на повіти, на чолі яких були ісправники. Генерал-губернатор мав повноту військової влади на певній території, яка включала в себе декілька губерній (т.зв. генерал-губернаторство): Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська), Катеринославська, Таврійська, Миколаївська (з 1803 р. – Херсонська). Генерал-губернаторства – 4: Київське, Малоросійське, Харківське (разом із Воронезькою губернією), Новоросійсько-Бессарабське (разом із частиною Бессарабії. Значна частина українців проживала за межею цих вказаних дев’яти губерній: на Кубані, території Війська Донського, у Воронезькій, Курській, Гродненській, Могилівській губерніях, в Бессарабії.
Національна політика Російської імперії в Україні була спрямована на перетворення українців у “справжніх росіян” через насадження російської освіти, культури, ідеології. Погіршується соціальне становище українського народу. Більшу частину населення в цей період становлять селяни-кріпаки (на Лівобережжі – близько 45 %, Слобожанщині – 30-40 %, на Правобережжі – від 74 % до 91 % залежно від губернії, найменше – на півдні України).
Перебуваючи у складі Російської імперії, Наддніпрянська Україна в першій половині ХІХ ст. була втягнута у ті війни, які вела імперія. Українці брали участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. Оскільки українські землі були безпосередньо наближені до головних театрів бойових дій, то і весь тягар війни ліг на них: у Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було сформовано ополчення, яке брало участь у війні. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано вози, воли, коні.
Українці брали участь також у війні 1812 р. з наполеонівською Францією. У плани Наполеона входило захоплення Москви і нав’язання таких умов російському імператору Олександру І, які б захищали інтереси Франції у Європі. Щодо України, то Наполеон не мав наміру зберігати її як єдине ціле: західні і південні землі передбачалося передати союзним Австрії і Туреччині, а також новоствореному “Варшавському герцогству”. Більшу частину України він збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції – “наполеоніди”, на чолі яких стояли б його маршали.
Населення Наддніпрянської України активно підтримувало у цій війні Росію. Відбулося формування на добровільних засадах за власні кошти українських козацьких полків. Тільки на Лівобережжі їх було сформовано 15, із них 9 – полтавських і 6 – чернігівських. Ці полки прибули до складу діючої російської армії вже через 2 місяці після початку війни. Активну участь у формуванні одного із полтавських полків (5-го) брав український письменник, дворянин І. Котляревський. Було створено піші й кінні полки, ополчення з селян-кріпаків Лівобережної і Південної України (43 тис. чол.). Окрім вказаних вище військових частин, у складі російської армії були ще 3 полки Чорноморського козацького війська і 3 полки Бузького козацтва, ескадрон херсонських козаків під командуванням В. Скаржинського.
Крім того, у діючій російській армії існували гусарські, драгунські і кірасирські полки, сформовані переважно з рекрутів-українців. Українці брали активну участь у бойових діях: у Бородинській битві – знаменитий рейд Єлисаветградського, Чернігівського і Ізюмського полків під керівництвом Ф. Уварова і М. Платова; захист стику 1-ї та 2-ї російських армій і повна загибель Таврійського піхотного полку; здобуття укріпленої французької батареї солдатами Чернігівського драгунського полку. Українці перебували в ар’єргарді російських військ при відступі та в авангарді – при наступі.
Хоча серед дворян України були і такі, які радо вітали Наполеона, покладали надію на перемогу Франції у цій війні. В першу чергу це польська шляхта, значна частина якої воювала у лавах наполеонівської армії проти Росії.
Перша половина ХІХ ст. – період уповільнення розвитку сільського господарства в Україні. Це було обумовлено рядом причин. Занепад поміщицького господарства. В умовах “подорожчання” життя (нові товари, послуги, навчання дітей за кордоном) поміщики не могли забезпечити себе, бо традиційні панщина і оброк селян-кріпаків не покривали їхніх витрат. Ось чому вони пробують дещо “модернізувати” існуючу систему через: запровадження 6-денної панщини на тиждень; “урочної” системи (кожний день селянину давалося завдання – “урок”, але таке, що виконати його можна було лише за кілька днів); “місячини” (переведення селян на систему місячного утримання з вилученням у них земель на користь пана). Це тільки погіршувало становище селян і виливалось у різні форми соціального протесту.
Відбувався поступовий занепад селянських господарств. Це було пов’язано із сплатою державних податків, на які йшло майже 40 % прибутків селян, процесом їх обезземелення в умовах зростання кількості населення, рутинним станом техніки та існуванням технологічної відсталості традиційної системи землеробства.
Російська влада намагалася покращити ситуацію в сільському господарстві за рахунок утворення на півдні України т.зв. військових поселень із державних селян (експеримент наближеного до царя графа О. Аракчеєва). Їх утворення розпочалося у 1816 р. Жителі військових поселень повинні були суміщати військову службу (муштру і т.п.) з сільськогосподарською діяльністю, яка здійснювалася під наглядом офіцерів.
У військових поселенців переводили як козаків (наприклад Бузьке козацтво), так і державних селян (колишніх козаків). На нововведення вони відповідали бурхливими протестами і повстаннями. У 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині під проводом сотника Ф. Барвінського. На придушення виступів було кинуто 10-тисячне військо. Повстання було придушено, а козаків, які відмовилися стати військовими поселенцями, було заслано до Сибіру; у 1819 р. повстали бузькі козаки, яких було поселено в районі Чугуєва на Харківщині; повстання також було придушено, а 80 осіб було забито шпіцрутенами до смерті.
30-ті рр. ХІХ ст. – початок промислового перевороту в Україні (перехід до машинного виробництва). Кількість фабрик і заводів поступово збільшується. Наприклад, у кінці XVIII ст. в Україні налічувалося 200 промислових підприємств, а в 1860 р. – 2150.
Особливо бурхливо розвивається цукроваріння. Відомими організаторами цукрової промисловості в Україні були родини Яхненків і Симиренків. На сер. ХІХ ст. в Україні вже діяло 70 % цукрових заводів усієї Російської імперії, які забезпечували 80 % загальноросійського виробництва цукру.
Швидко розвивається кам’яновугільна промисловість на Донбасі. На сер. ХІХ ст. за кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на 2-ге місце в імперії, поступаючись тільки Сілезії (Польща). В основі промислового перевороту було широке запровадження у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій.
У пер. пол. ХІХ ст. на Поділлі розгортається селянський рух під проводом У. Кармелюка. Під його керівництвом у період з 1813 по 1835 р.р. повстанські селянські загони здійснили більше тисячі нападів на поміщицькі маєтки, державні установи. У повстанському русі брало участь більше як 20 тис. осіб. Він охоплював не тільки Поділля, а й Волинь, Київщину, Бессарабію. Кармелюка неодноразово заарештовували, 6 разів він тікав із в’язниці і каторги, витримав покарання 1 тис. ударів шпіцрутенами. У 1835 р. У. Кармелюк був убитий.
У роки Кримської війни (1853-1855 рр.) в лютому 1855 р. на території Київщини розпочалися масові селянські заворушення, відомі в історії як “Київська козаччина”. Селяни Київщини почали самовільно організовувати ополчення для участі у війні на боці Росії в надії на дарування їм за це волі. Вони створили власні органи самоврядування, відмовилися виконувати панщину, почали відбирати землі у поміщиків. На придушення “козаччини” уряд кинув війська. Після придушення повстання велика кількість селян була покарана, а землі і майно були повернуті поміщикам.