13.2. Суспільно-політичний рух

Основні течії суспільно-політичного руху в західноукраїнських землях у др. пол. ХІХ ст. були репрезентовані народовцями, що були представлені переважно молодою українською інтелігенцією – серед керівників був В. Шашкевич. Орієнтувалися на український народ, доводили, що українці – окремий народ, який потребує захисту своїх національних і політичних прав. У 1868 р. виникло товариство “Просвіта”, яке організовувало хати-читальні для населення, фінансувало діяльність кооперативів. У 1873 р. було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка (з 1892 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка), яке займалось видавничою діяльністю. На чолі товариства в 1897-1913 рр. був український історик М. Грушевський. На 1892-1894 рр. припадає період спроби народовців знайти компроміс з урядом та польською місцевою владою. Ця політика бажаного результату ні тим, ні іншим не дала і призвела до розколу в українському русі.

Москвофіли, які орієнтувалися на Російську імперію, вірили в керівну роль Росії в житті слов’янства. Не визнавали існування окремого українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної, неподільної російської народності”. Мали значну підтримку старої української інтелігенції і селянства (Я. Головацький). У 1870 р. – заснували політичну організацію “Руську раду”, видавали свої газети, мали власне культурно-просвітницьке товариство, застосовували “язичіє”.

Радикали, які критично оцінювали діяльність як москвофілів, так і народовців, прагнули надати українському рухові більш революційного характеру (очолювали – І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький). Вони видавали свої газети, журнали, вели пропагандистську роботу серед робітників і селян.

У 1890 р. створена РУРП (Русько-українська радикальна партія). Це була перша українська партія. Її програма – утвердження соціалізму, демократизація суспільного життя, перебудова Австро-Угорської імперії на засадах “правдивого автономізму”. Засновниками і керівниками були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький. Але під впливом гострих внутріпартійних дискусій та праці Ю. Бачинського “Україна ірредента” РУРП уточнює свою програму – боротьба за повну політичну самостійність українського народу і здобуття Україною незалежності.

У 1899 р. створена УНДП (Українська національно-демократична). До партії увійшли народовці, незадоволені “новоерівським” компромісом, і радикали, які відмовились від соціалістичної ідеології на користь національної ідеї. Програма дій – боротьба за національну самостійність України.

У 1899 р. УСДП (Українська соціал-демократична партія). Лідери – М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович. Програма – побудова соціалізму, через реформи та легальні парламентські методи боротьби. УСДП була нечисленною організацією і помітно поступалася РУРП та УНДП авторитетом і впливом на суспільство. І. Франко був засновником РУРП (Русько-української радикальної партії). Спочатку перебував під ідейним впливом М. Драгоманова, пізніше переходить на позиції самостійництва, це зумовило його розрив з радикалами. Його ідеал у суспільному житті – вільна незалежна нація. Ці ідеї, що їх Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині.

У др. пол. ХІХ ст. центр українського національного руху перемістився на західноукраїнські землі. На поч. ХХ ст. Українську Галичину всерйоз починають порівнювати з П’ємонтом. Активність західноукраїнського населення в цей період реалізується через діяльність політичних партій, національних і спортивно-фізкультурних організацій. В національному русі Західної України зростає роль УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким.

На поч. ХХ ст. в Західній Україні активно діяли такі політичні партії як РУРП (Русько-українська радикальна партія), УНДП (Українська національно-демократична партія), УСДП (соціал-демократична партія), УХСП (Українська християнсько-суспільна партія), які намагалися втілити у життя свої політичні програми. Наприклад метою УНДП було проголошено утворення з українських частин Галичини та Буковини окремої провінції з власною адміністрацією та національним сеймом.

Але програми українських партій мали більше декларативний характер. Їх діяльність мала культурно-просвітницький характер. Вони підтримували діяльність просвіт, виступали за розвиток українського шкільництва, боролися за запровадження загального виборчого права та територіально-адміністративний перерозподіл Галичини. У питанні демократизації виборчої системи їм вдалося домогтися певних результатів. У січні 1907 р. австрійський уряд проголосив нове положення про вибори до федерального парламенту на основі загального і рівного виборчого права. У результаті виборів 1907 р. до австрійського парламенту потрапили 27 депутатів-українців від Галичини та 5 від Буковини. Українська депутатська група у Відні чисельністю 32 чол. перетворилася на силу, з якою мусив рахуватися федеральний уряд. Але на виборах до галицького сейму 1908 р. внаслідок фальсифікацій і шахрайства польської влади українці отримали мало місць. Це спричинило загострення польсько-українського протистояння в регіоні.

На поч. ХХ ст. активізувалися зв’язки політичних сил Наддніпрянської та Західної України. У Галичині та на Буковині тривалий час перебували представники політичної еміграції з Наддніпрянщини (особливо в період столипінської реакції). Саме у Львові було опубліковано програмну відозву РУП “Самостійна Україна”, там же перебували закордонні комітети РУП (пізніше УСДРП).

В умовах наростання загрози світової війни західноукраїнські політичні партії активно співпрацювали з австрійською владою, виражаючи готовність захищати її інтереси в майбутній війні з Росією.

Активізація національного життя стала можливою завдяки діяльності товариства “Просвіта” (на 1914 р. діяло 77 філій та біля 3 тис. читалень, 2364 бібліотеки) та розширенню мережі українських шкіл (існувало 6 державних, 15 приватних українських гімназій та біля 3 тис. народних шкіл). Велику роль у зростанні національної свідомості відіграло Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видало до 1914 р. близько 300 назв наукових праць переважно українознавчого характеру.

Наприкінці XIX ст. виникали національні спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (в 1894 р.) та “Січ” (1900 р.), скаутська організація “Пласт” (1911 р.), що ставили своїм завданням фізичне виховання молоді, відновлення лицарського духу Запорозької Січі, патріотичне виховання та військовий вишкіл. Високий рівень військово-спортивної підготовки української молоді виявився під час святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка у Львові, коли по вулицях міста маршем пройшло 12 тис. чол.

Вплив на національні справи УГКЦ (Української греко-католицької церкви) став зростати з приходом на митрополичий престол А. Шептицького в 1900 р. А. Шептицький брав активну участь у переговорах між українськими політичними силами, австрійським урядом та місцевою польською владою про відкриття українського університету у Львові (планувалося зробити це до 1916 р.). У лютому 1914 р. завдяки активним діям А. Шептицького було досягнуто польсько-українського компромісу: українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі та повноправне представництво у різних сеймових комісіях.