Зародження дисидентського руху в Україні

За часів “відлиги” в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійної верхівки, утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, русифікація українського населення. Поряд з рухом шістдесятників розгортається дисидентський рух.

Український революційний центр (урц)

У березні 1953 р. керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту. Вони піддавали різкій критиці сталінський режим. У “Маніфесті Українського революційного центру” висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяльності різних політичних партій. Автори маніфесту обґрунтували право вільної критики владних структур, пропонували висувати кандидатів на високі урядові посади. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.

У 1955 р. політв’язні мордовських концтаборів написали “Відкритого листа” до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.

“Реалістичний робітничий гурток демократів”

У 1956 р. в Донбасі засновано таємну робітничу організацію – “Реалістичний робітничий гурток демократів” на чолі з Євгеном Доніченком. Вона ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, “трійкову” будову груп, членські внески, сувору конспірацію. Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осередків, згодом об’єднаних в єдину демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори. Так само робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Такий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям. За 2,5 роки свого існування члени гуртка підготували й розповсюдили більше десяти листівок у різних містах Донбасу, у яких пропагували свої ідеї. Група мала і власний рукописний часопис “Свободное слово”.

Українська робітничо-селянська спілка (урсс)

Організація була утворена у 1958 р. на Львівщині. Вона однією з перших поставила питання про ненасильницьке здобуття державної незалежності України. Ця ідея належала її засновникам Левкові Лук’яненку та Іванові Кандибі. У 1959 р. було розроблено проект програми УРСС де обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. Критиці піддавалися політика Комуністичної партії й радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика репресій 30-х рр., методи керівництва народним господарством, національна політика. У проекті зазначалося, що насправді Україна позбавлена проголошених конституцією суверенітету та прав політичних і економічних зносин з іншими державами. Тому потрібно, спираючись на ст. 14 та ст. 17 Конституції УРСР, вийти зі складу СРСР. У новоствореній самостійній Українській державі політичний лад буде залишатися радянським, а економічний – соціалістичним. Україна, як суверенна і самостійна держава, буде входити до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

6 листопада 1960 р., на засіданні спілки проект програми було затверджено. Такі положення викликали миттєву реакцію влади. У січні 1961 р. спілка була розгромлена КДБ. Учасникам висувалися звинувачення у зраді батьківщини. У травні 1961 р. шість членів Української робітничо-селянської спілки були засуджені до 10-15 років таборів. Левко Лук’яненко був засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу, який згодом було замінено 15-річним ув’язненням.

У 1965 р. під впливом масових арештів літературознавець Іван Дзюба написав статтю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була праця, яка містила програму культурних і політичних вимог – повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. Ознайомившись з працею І. Дзюби, партійна й державна верхівка республіки звільнила автора з роботи й вимагала його публічного зречення від написаного.

Виникнення політичної опозиції кінця 50-х – першої половини 60-х рр. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості народу, культури.