§ 19. Західноукраїнські землі в 1921-1938 рр.
19.1. Українські землі у складі Польщі
Перша світова війна 1914-1918 рр. активізувала вирішення польського питання. Держави Антанти обіцяли полякам відродження державності. Прагнення поляків до незалежності знайшло відображення у зверненні американського президента В. Вільсона до конгресу в січні 1918 р. Восени 1918 р. було засновано декількох урядових осередків: Польська ліквідаційна комісія у Кракові, Тимчасовий народний уряд у Любліні, Регентська рада й уряд у Варшаві. 11 листопада 1918 року до Варшави прибув Ю. Пілсудський. Він проголосив відновлення польської держави. За його дорученням соціаліст Є. Морачевський сформував уряд. Офіційною назвою відновленої держави стала “Річ Посполита Польська”. Найскладнішою проблемою, що постала перед поляками, була проблема кордонів. Під час війни з українцями поляки захопили територію Західноукраїнської Народної Республіки. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.
Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Внаслідок приєднання цих земель українці стали найчисленнішою національною меншиною Польщі. Їх чисельність сягала понад 5 млн. осіб, це становило 15 % від усього населення країни.
Польська держава обіцяла надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Внаслідок польської політики щодо ук-раїнців були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. Заборонялося вживати назви “Західна Україна”, “Східна Галичина”, українські школи були перетворені на польсько-українські з домінуванням польської мови. Українців, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку, було звільнено з керівних посад і державних закладів. Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців зазнали арештів та ув’язнень. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна полонізація: до українських міст були переселені 100 тис. осіб польського походження, а до сіл – 200 тис. осіб. У червні 1934 р. у Березі-Картузькій було створено концентраційний табір для репресованих ук-раїнців. Польський уряд поділив країну на дві території: “Польщу А” та “Польщу Б”. До першої входили етнічні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Для території “А” був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія “Б” мала залишатися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини.
19.2. Політичний та національно-визвольний рух на Західній Україні
Українське населення розглядало польську владу як окупаційну. Воно бойкотувало переписи населення, парламентські вибори та інші заходи держави. У 1920 р. була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем’єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 р., підпали господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо. З вояків УГА створювалися партизанські загони, які діяли до 1922 р., коли були розбиті польськими військами, а їх керівники розстріляні. До 1923 р. у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем, який координував політичний рух у Галичині.
Течії в українському політичному русі Західної України:
прихильники нормалізації відносин з поляками.
прихильники входження українських земель до Радянського Союзу;
прихильники боротьби проти польської окупації, які виступали за відновлення Української держави.
До першої групи належало Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), утворене внаслідок об’єднання політичних сил Галичини й Волині. Ллідером УНДО був Д. Левицький. Метою об’єднання була боротьба за самостійну й соборну Україну легальними засобами.
Другий табір уособлювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Вона була створена у 1923 р. Комуністи виступали за соціалістичну революцію. Керівництво КПЗУ також вважало важливим союз із польськими трудящими. Партія використовувала як легальні, так і нелегальні методи роботи. Й. Сталін з недовірою ставилося до КПЗУ, тому у 1938 р. за рішенням Комуністичного інтернаціоналу партія була розпущена.
У 1929 р. у Відні завершилося оформлення третього табору. Його представляла Організація українських націоналістів (ОУН). Головою проводу був Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Дмитра Донцова, який проголошував, що для здобуття незалежності України можна використовувати будь-які методи й засоби боротьби. Організація активно застосовувала тактику революційного терору проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою. З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі. Після вбивства у 1938 р. Є. Коновальця представником радянської розвідки, його місце посів Андрій Мельник. Він вважав що звільнити Україну з-під влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР можна лише за допомогою фашистської Німеччини. Після загибелі Є. Коновальця ОУН розкололася на два табори: ОУН(б) – С. Бандери та ОУН(м) – А. Мельника. Щоб досягти своєї мети, обидва проводи почали активно співпрацювати з керівництвом нацистської Німеччини.