16.2. Директорія унр

У травні 1918 р. опозиційний гетьману П. Скоропадському УНС розпочав підготовку до повстання проти гетьманського режиму. 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні УНС був розроблений план повстання, для керівництва виступом обраний тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка.

Проголошений 14 листопада 1918 р. гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій: 15 листопада члени Директорії виїхали у Білу Церкву, де розташовувалися їх основні військові сили – січові стрільці, звідти війська Директорії вирушають в напрямку Києва і 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою завдають поразки гетьманським військам., 20 листопада підходять до Києва і розпочинають його облогу. На бік Директорії масово переходять гетьманські частини, повстанські загони отаманів Зеленого, М. Григор’єва, Ангела.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади і виїздить за кордон. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд Директорії в Київ. 26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення УНР. Політичний курс Директорії. Після проголошення відновлення УНР було призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським – Раду Народних Міністрів УНР. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР, ухвалив нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви, закон про скликання Трудового конгресу України (органу законодавчої влади, який обирало населення без участі “поміщиків і капіталістів”).

Було оголошено про намір ліквідувати “нетрудові господарства” в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння; позбавити промислову і аграрну буржуазію виборчих прав; планувалося встановити в Україні національний варіант радянської влади – владу на місцях передбачалося передати трудовим радам селян, робітників і “трудової інтелігенції”.

22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки ЗУНР і УНР, до складу Директорії УНР увійшов президент ЗУНР – Є. Петрушевич.

23 січня 1919 р. розпочав роботу Трудовий конгрес, який в умовах загострення воєнно-політичної ситуації в країні передав всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. У кінці листопада 1918 р. (в розпал боротьби між військами Директорії та гетьманату за Київ) українські більшовицькі війська та війська РСФРР розпочинають наступ на Україну з “нейтральної зони”. І хоча Директорія запропонувала РНК РСФРР провести переговори про мир, ці переговори (які йшли в січні-лютому 1919 р.) закінчилися безрезультатно. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захоплюють Київ. Директорія, УНР і уряд залишають столицю, після цього перебувають в різних місцях Правобережної України залежно від воєнної ситуації. Значна частина військ Директорії перейшла на бік більшовиків.

Весною 1919 р. розгортається більшовицький наступ на Правобережній і Південній Україні. На червень 1919 р. майже вся Україна (крім Галичини, західних районів Волині і Поділля) вже контролювалася більшовицькими військами. В умовах загального наступу більшовиків в 1919 р. і послаблення контролю Директорії над Україною розгортається отаманщина – панування місцевих військових командирів (отаманів) над значними територіями. Частина із них переходить на бік більшовиків, загітовані їх радикальними соціальними гаслами. Посилення влади окремих отаманів (Махна, Григор’єва, Зеленого) призводить до поглиблення анархії в країні, початку єврейських погромів, з чим Директорія хоч і намагалась боротися, але не змогла справитися. Війська Антанти на півдні України. Після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під свій контроль території, які залишали німецькі війська: в кінці листопада 1918 р. війська Антанти висадилися на півдні України і звідти спробували розгорнути наступ у центральні райони України.

Інтервенція тільки загострила ситуацію, бо країни Антанти активно підтримували білогвардійців і здійснювали тиск на Директорію (вимагаючи виводу із її складу соціалістів), що в кінцевому результаті привело до її розколу. В. Винниченко, оголосивши про відставку, виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра, який вийшов із складу УСДРП.

Але під тиском більшовицьких військ Антанта змушена була евакуювати свої війська з території України в квітні 1919 р. Опозиція П. Скоропадському складалася із політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Тому програмні установки Директорії (сформованої опозицією) були нечіткими, її внутрішня політика – суперечливою і недалекоглядною. Це не забезпечувало їй постійної підтримки з боку населення. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, необґрунтоване закриття утворених за гетьмана установ, заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів.

Не було чіткої моделі державотворення: за час свого існування Директорія апробувала такі з них як парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура.

Елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння лідерів Директорії, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання та політичну орієнтацію.

Безперспективним виявився курс Директорії на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення “єдиної і неділимої” небільшовицької Росії, а отже на підтримку Добровольчої армії.

Ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована “тануча майже на очах” армія, яку досить влучно сучасники називали “імпровізованою армією”. Всі ці фактори не дали змоги Директорії надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.