§ 12. Наддніпрянська україна в другій половині XIX-на початку XX ст.
12.1. Економічний розвиток
У 50-х рр. ХІХ ст. Російська імперія переживала глибоку економічну кризу, викликану збереженням системи кріпацтва. У промисловості не вистачало вільної кваліфікованої робочої сили, внутрішній ринок був вузьким, поміщицькі господарства в умовах відсутності системи стимулювання праці селян і потрібної сільськогосподарської техніки були неефективними. Економічна криза посилилася особливо після Кримської війни 1853-1856 рр.
Особливо важким було становище населення українських земель: південь України був прифронтовою зоною, на плечі населення лягло утримання армії, що потягло за собою великі витрати; селяни тікають в північні губернії, шукаючи кращої долі. Економічна криза супроводжувалася розгортанням антикріпосницького руху селян. У суспільстві визріває думка про необхідність реформування економічної системи. І передусім – скасування кріпацтва. У цих умовах вище російське керівництво саме вирішило ініціювати реформи. У 1857 р. розпочав роботу Таємний комітет, утворений російським урядом для підготовки селянської реформи. Початок реформи було проголошено “Положенням про селян” і царським Маніфестом від 19 лютого 1861 р., згідно з якими вирішувалися два питання: скасування особистої залежності селян від поміщиків та встановлення нових поземельних відносин.
Селяни отримували особисту свободу – їх не можна було продавати, купувати, дарувати. Їм надавався ряд громадянських прав – володіти власністю, укладати угоди, займатися торгівлею, самостійно виступати в суді, брати участь в органах громадського самоврядування, вступати до навчальних закладів. Селяни отримали землю від поміщика, але за викуп – окрему плату. Поки за неї не було сплачено, вони вважалися тимчасовозобов’язаними і відробляли панщину та сплачували оброк. Гроші на викуп землі селянам держава давала у борг терміном на 49 років під відсотки. Розміри наділів, тимчасових повинностей і вартості землі були визначені для кожної місцевості окремо. Але земля надавалася не окремим селянським господарствам, а сільській общині – громаді. Селянська реформа, хоча і була проведена без урахування інтересів селян, все ж сприяла розвитку капіталізму в сільському господарстві і притоку робочої сили у промисловість, що дало потужний поштовх її розвитку.
У 60-70-х рр. ХІХ ст. було проведено ряд реформ адміністративно-політичного управління: судову – 1864 р., земську – 1864 р., міського самоврядування – 1870 р, освіти – 1864 р., військову – 1862-1874 рр., цензури – 1865 р., фінансову – 1860 р. Ці реформи забезпечили економічне піднесення за рахунок захисту, хоча і в обмеженому вигляді, соціально-політичних прав населення.
На початку 80-х рр. ХІХ ст. завершився промисловий переворот в українських землях, що входили до складу Російській імперії. Розвивалися ті галузі промисловості, які не мали сприятливих природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину для російської індустрії (металургія та вугільна промисловість). Почався приплив іноземних капіталів в Україну (у вугледобувну і металургійну промисловість), передусім – французьких та бельгійських.
Сформувалися нові індустріальні райони загальноімперського значення (Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий, Харківський машинобудівний). Розпочалося будівництво залізниць, розвивається водний транспорт. Відбувалося різке зростання і розбудова таких великих міст як Одеса, Київ, Харків, Катеринослав і занепад невеликих і середніх міст (Полтава, Суми, Житомир тощо).
З’явилися нові форми торгівлі (система контрактів), збільшилася кількість ярмарків і базарів, зросла постійна торгівля (мережа магазинів – особливо у промислових центрах). Активізувалася зовнішня торгівля (особливо експорт зерна). Сформувалася спеціалізація районів: Степова Україна – район торговельного зернового господарства, Правобережна – цукробурякового виробництва, Лівобережна – вирощування тютюну та ін. У сільському господарстві запроваджувалися удосконалені знаряддя праці і машини (особливо успішно в Степовій Україні – парові молотарки, сівалки). У процесі розвитку ринкових відносин у сільському господарстві посилилося соціальне розшарування (з’являються селяни-фермери, середняки, бідняки). Створився ринок вільнонайманої праці в сільському господарстві – сільськогосподарських робітників або наймитів (в 90-х рр. ХІХ ст. їх налічувалося до 600 тис чол.). Але в умовах демографічних змін та малоземелля відбувається аграрне перенаселення і як наслідок – розпочалося переселення українців у Сибір та на Далекий Схід.
На початку ХХ ст. стались серйозні зрушення в економічному житті. Швидкими темпами розвивалися видобувна (вугільна – Донецький кам’яновугільний басейн, залізорудна – Криворізький залізорудний басейн, марганцева – Нікополь), обробна (металургія – Донбас, Катеринослав; машинобудування – Харків, Бердянськ, Київ, Миколаїв) та харчова (передусім виробництво цукру – в 1913 р. в Україні було 185 заводів).
Економічна криза 1900-1903 рр. була складовою частиною світової економічної кризи, що охопила найрозвинутіші галузі промисловості України: металургійну, вугільну, частково легку промисловість, цукрову. Порівняно із загальносвітовою і російською кризою, українська була більш глибокою і тривалішою, бо металургійна і вугільна промисловість були тими “китами”, на яких трималася українська економіка, та супроводжувалася падінням виробництва, зростанням безробіття, погіршенням умов життя, соціальною напругою.
Перші монополії в Україні почали створюватись ще в кінці ХІХ ст. (з метою подолання криз перевиробництва, що в умовах вільної конкуренції періодично повторювалися). Процес монополізації охопив провідні галузі промисловості України. Найпоширенішою формою монополій в Україні були синдикати. Найвідоміші – Цукровий синдикат (кінець ХІХ ст.), “Продамет” (1902 р.), “Продаруд” (1903 р.), “Продвагон” (1903 р.) “Продвугілля” (1904 р., контролював 75 % видобутку вугілля Донбасу). Монополії в основному знаходилися під контролем іноземного капіталу.
Кризу 1900-1903 рр. змінює економічна депресія (застій виробництва). І тільки з 1909 р. розпочинається промислове піднесення (збільшується в 2 рази виробництво чавуну, в 2, 3 рази – видобуток вугілля, швидко розвивається харчова промисловість). Збільшується кількість робочих місць, послаблюється соціальна напруга. Причини піднесення: початок проведення реформ у сільському господарстві, держзамовлення в умовах підготовки до війни, стабілізація суспільно-політичного життя в умовах проведення політичних реформ. Але передвоєнне економічне піднесення тільки сприяло посиленню господарського визиску України Росією, як колонії метрополією. Розвиток сільського господарства. Посилення міграції українських селян.
Посилюється спеціалізація районів (Степова Україна – зернові культури, Правобережна – вирощування цукрових буряків, картоплі, тютюну, Лівобережна Україна – виробництво круп й інтенсивне тваринництво). Провідну роль у сільському господарстві відігравало виробництво зерна. З метою допомоги селянам у пристосуванні до нових ринкових відносин українською інтелігенцією створюються кооперативні сільськогосподарські спілки. “Батьком” кооперативного руху в Наддніпрянщині був М. Левитський. На 1914 р. у Наддніпрянській Україні вже діяло 3 тис. кооперативів. В умовах демографічного буму продовжилась міграція українських селян: на тимчасові заробітки (на Дон, Кубань, в Бессарабію); на постійне проживання (за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід). З 1896 р. по 1906 р. виїхало на Схід 600 тис. чол.