17.2. Становище у сфері культури

Українізація – це один із аспектів політики коренізації, спрямованої на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, реальну можливість розвивати свої національні культури і мови.

Причини запровадження коренізації:

1) створення у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік;

2) необхідність знайти спільну мову із селянством;

3) необхідність зняти наростаючі суперечності між народними масами і владою;

4) поставити під контроль більшовицького керівництва процес національного відродження.

Коренізація передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного і радянського апарату рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Була утворена комісія з українізації (очолив В. Затонський, до неї увійшли – О. Шумський, нарком освіти в 1924-1927 рр., М. Скрипник, нарком юстиції до 1927 р., 1927-1933 рр. – нарком освіти).

З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного керівництва. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із теорією про боротьбу в Україні двох культур: російської – пролетарської і передової і української – селянської та відсталої.

На поч. 30-х рр., коли стало зрозуміло, що ця політика сприяє зростанню національної самосвідомості, її починають згортати. Цей процес супроводжується репресіями проти тих, хто дуже активно впроваджував її у життя.

Було створено спеціальний політично-освітній комітет – ГОЛОВ-ПОЛІТОСВІТА. Через створені ним клуби, агітпункти, бібліотеки йшла пропаганда ідей комунізму, атеїзму.

У цей період було проведено кампанію з ліквідації неписьменності серед дорослого населення (населення від 8 до 50 років зобов’язано було навчатися грамоти). Через організацію лікнепів та систему освіти впроваджувалася комуністична ідеологія.

Книги, за якими в цей час навчали грамоти, мали політичне спрямування – буквар “Червоний прапор”, “Буквар селянина”.

У системі освіти в 20-ті рр. проводиться ряд експериментів, у результаті яких на поч. 30-х рр. завершується формування системи народної освіти: запроваджуються обов’язкові держпрограми, стабільні підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу, поділ школи на початкову, середню, спеціальну, вищу.

У літературу приходить молоде покоління (О. Досвітній, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров). Цей період характеризується утворенням, а згодом і розпадом значної кількості літературних організацій (“Авангард”, ”Гарт”, “Молодняк”, “Ланка”, “Нова генерація”, “Плуг”, “АСПАНФУТ”).

У 1925-1928 рр. відбуваються літературні дискусії про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру. Активним учасником цих дискусій був М. Хвильовий, один із членів провідного літературного об’єднання України – ВАПЛІТЕ. За це він був підданий критиці з боку владних структур: “хвильовізм” було засуджено, ВАПЛІТЕ – розпущено, сам М. Хвильовий покінчив життя самогубством.

У цей час формується т.зв. “соціальне замовлення” “зверху” – на оспівування у творах революційного минулого, героїки соціалістичного будівництва, критичного ставлення до класових ворогів, возвеличення “вождів” народу.

В образотворчому мистецтві – поява нової плеяди молодих художників, діяльність оригінальної школи бойчукістів (послідовників М. Бойчука), утворення ряду об’єднань художників – АХЧУ (Академія художників червоної України).

У театральному мистецтві – створення нових театрів (“Березіль” у Києві, очолював Л. Курбас, діяльність акторів – П. Саксаганського, М.Садовського, А. Бучми.). У музиці – композитори Л. Ревуцький та ін.

У 1922 р. створюється перша кінофабрика – в Одесі, з 1927 р. розпочинається будівництво кінофабрики в Києві. Відкриваються кінотеатри (близько 500 в Україні).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. В 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі “Землю” було занесено до почесного списку 12 найкращих фільмів світу.

Більшовицьким керівництвом релігія була проголошена буржуазним пережитком, з яким слід боротися. Але в цих складних умовах поступово наростає прагнення до створення незалежної від РПЦ української церкви (УАПЦ). 11 жовтня 1921 р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав В. Липківського митрополитом УАПЦ. Служба в храмах УАПЦ велася українською мовою. Більше 7 млн. чол. стали парафіянами УАПЦ. Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою віруючим. З 1928 р. разом із згортанням українізації розпочинаються переслідування автокефальної церкви.