Земельна реформа п. Столипіна.
Розпочалася 9 листопада 1906 р. відповідно до Указу голови Ради міністрів і МВС П. Столипіна, що був затверджений царем як закон 14 червня 1910 р. Однією з головних причин була необхідність вирішення аграрного питання, яке стало однією з причин революції 1905-1907 рр. Зміст реформи полягав у скасуванні власності сільських общин на землю, отриманні землі селянами у приватну власність, спільному володінні общини угіддями, переселенні селян у малозаселені райони Південного Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Держава запроваджувала надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк.
З різних причин: протидія селян, недостатнє фінансування перетворень, загибель у 1911 р. ідеолога і провідника реформ П. Столипіна, аграрна реформа не була реалізована повністю. Одночасно поглибився процес диференціації селянства, загострилися соціальні протиріччя. Внаслідок реформи відбулося збільшення виробництва товарного хліба в селянських господарствах, поповнення міста дешевою робочою силою, освоєння нових територій на Сході.
Офіційний курс держави з кінця ХІХ ст. означав зросійщення, ліквідацію всіх національних відмінностей, перетворення багатонаціональної Російської імперії на централізовану російську національну державу. Відповідно, український національний рух державною владою змальовувався як “штучний” і сприймався як шкідливий. У 1908 р. в Києві виник “Клуб руських націоналістів”, який розпочав боротьбу проти українського руху.
Було заборонено викладання української мови в школах, закрито “Просвіти” й українські громадські установи. 20 січня 1910 р. П. Столипіним був підписаний циркуляр про заборону реєструвати будь-які неросійські товариства і видавництва. Формально він не поширювався на українців, але фактично був застосований саме проти них. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, конфіскували підготовлене до ювілею повне видання “Кобзаря”. Поширилися репресії й проти українських політичних партій.
“Союз руського народу” сприймав український рух як німецьку інтригу проти Росії. Ліберальні російські партії (кадети, октябристи) визначали, що українці – лише південна гілка російського народу і виступали проти визнання окремих національних прав українців. Ліві партії (РСДРП(б) і РСДРП(м)) виступали за скасування національних обмежень в Україні (але як тактичний захід в боротьбі проти самодержавства). Есери беззастережно підтримували право України на автономію.
У цих умовах частина членів УСДРП емігрувала за кордон. Один із них – Д. Донцов у 1913 р., виступаючи на студентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави на основі національної ідеї, а не соціалістичної (як у М. Міхновського). Д. Донцов стає ідеологом українського націоналізму.
§ 13. Західноукраїнські землі у складі австро-угорської імперії в другій половині XIX – на початку XX ст.
13.1. Західноукраїнські землі другої половини XIX – початку хх ст.
Особливостями економіки Західної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. були повільний розвиток промисловості за рахунок державного регулювання урядом, кустарний і ремісничий характер промисловості (220 великих підприємств), сировинний характер промисловості, залежність від промислового капіталу, нераціональне використання природних багатств краю, низька оснащеність машинами, ринок збуту для більш розвинених територій імперії.
У 1848 р. (в ході революції) в Західній Україні було скасовано панщину. Спочатку це сталося в Галичині, потім – під тиском селянських виступів – у Буковині. У Закарпатті – формально скасовано в 1848 р., а насправді панщина існувала ще 5 років. Особисту залежність селян від поміщиків було ліквідовано ще в 1782 р. За скасування панщини поміщики дістали грошові відшкодування: частину – від держави, частину – від селян, при цьому українські селяни за викуп феодальних повинностей сплатили суму утричі більшу, ніж чеські, і в п’ять разів більшу, ніж німецькі селяни.
За поміщиками залишалися сервітути (ліси і пасовища). Селяни могли і далі ними користуватися, але були зобов’язані платити за них поміщикам на основі “добровільних угод”. Землі, якими користувалися селяни до реформи, переходили у їх власність, але під час розподілу наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще і прирізано частину селянських земель. Після цього у руках поміщиків в Східній Галичині опинилося 44 % земельної площі, в Буковині – 54 %, Закарпатті – 70 %, при цьому поміщиками переважно були в Галичині – поляки, на Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці, німці, словаки.
Виплата за феодальні повинності, сервітути свідчила про те, що легальне кріпацтво просто було замінено економічним закріпаченням. На додаток селяни підлягали ще прямому і непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл і шляхів. В др. пол. ХІХ ст. на західноукраїнських землях (як і в Наддніпрянській Україні) різко зростає кількість населення (відбувається т.зв. демографічний вибух). У Галичині густота населення в сільській місцевості була в 1857 р. – 32 особи на 1 км2, в 1900 р. – 102. В умовах збільшення кількості дітей у сім’ї і розподілу між ними землі йде процес зменшення розмірів селянських наділів (у 1859 р. в середньому наділ становив 12 акрів, в 1902 р. – 6 акрів) і, відповідно, і їх прибутків. Відсоток селян-бідняків у 1902 р. зріс до 80 %. В поміщицьких і багатих селянських господарствах виробництво було організовано по-ринковому (вільнонаймані робітники, спеціалізація, запровадження сільськогосподарської техніки, продаж продукції за кордон). Щоб захистити селян від розорення, західноукраїнська інтелігенція створює систему кооперативів (надає фінансову допомогу, допомогу в організації продажу сільськогосподарської продукції, в поширенні нових методів господарювання). Серед піонерів кооперативного руху були В. Нагірний, Є. Олесницький. Перший кооператив створено в 1883 р. Частина бідних селян, продаючи свою землю, покидала рідний край, емігрувала до Америки.
Економіка мала колоніальний характер, оскільки продовжувалася експлуатація природних ресурсів краю австрійськими капіталістами в своїх інтересах. Аграрне перенаселення і постійне падіння життєвого рівня мало такі соціально-економічні наслідки:
активізувалася еміграція українських селян в Канаду та США (на початку ХХ ст. виїхало близько 500 тис. чол., хоча певна частина – 10 тис. чол. – повернулися назад);
активізувався виїзд селян на сезонні роботи в імперію та за її межі;
активізувалися виступи селян-наймитів на захист своїх прав (у страйку 1902 р. брало участь близько 200 тис. чол.).
Зменшення кількості селян-наймитів за рахунок еміграції привело до розорення значної частини поміщицьких господарств. Але це не полегшувало проблему земельного голоду, оскільки створювалися умови для купівлі землі розорених поміщицьких господарств польськими селянами-колоністами (за 1904-1914 рр. їм було продано 140 тис. га землі). Українцям такі умови не створювалися.
Економічний гніт посилювався політичним безправ’ям. Керівні посади в місцевих органах влади належали виключно полякам, які захищали інтереси польського населення в краї. Особливо яскраво це проявлялося під час виборів 1908 р., коли польська влада вдавалася як до фальсифікацій, так і до прямого тиску на населення, застосовуючи поліцейські репресії. Це забезпечило панування польських представників від Галичини як в Австрійському парламенті, так і в місцевих органах влади. Українці в цих умовах активізували виступи за поділ Галичини на Східну (українську) та Західну (польську) в межах Австро-Угорської імперії.
В умовах, коли економічне виживання стало умовою національного розвитку, активізується рух української інтелігенції за створення кооперативів. Створюються кредитові та збутово-торговельні спілки, які забезпечують українським селянам певний захист в умовах зростаючої конкуренції: активізували свою діяльність утворені ще в 1898 р., Сільський Союз – “Господар” та Крайовий кредитовий союз; в 1904 р. утворюється Союз молочарських спілок та Союз збуту худоби; утворюється Ревізійний союз українських кооперативів, який відігравав роль керівного та організаційного центру української кооперації (на 1914 р. він контролював діяльність 609 кооперативів); на базі 30-ти торговельних спілок в 1911 р. було створено Сільськогосподарський Крайовий Союз Торговельних спілок.
На Закарпатті Пряшівський єпископ Ю. Фірцак на поч. ХХ ст. заснував т.зв. “Верховинську акцію”. Акція передбачала створення кооперативів та кредитових кас, вживання заходів для підвищення продуктивності селянських господарств (за рахунок створення племінних господарств з подальшою роздачею худоби селянам). Для цього використовувались пожертви українських емігрантів із США та Канади, які досягли там певного рівня добробуту.
Влада не перешкоджала створенню українських кооперативів. Кооперативи підтримувала греко-католицька церква. А. Шептицький своїм архіпастирським посланням від 1904 р. прямо зобов’язав священиків очолити кооперативні організації на місцях. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло до 1500 різних кооперативів.