1.3. Формування перших держав

Перші держави на території сучасної України сформувалися в ранньому залізному віці (кінець ІІ тис. до н.е. – початок н.е.). Відомості про цей період збереглися не тільки в археологічних, а й у писемних пам’ятках, зокрема, у творах Геродота, Гомера, Есхіла. Першим державним утворенням на території України була держава кіммерійців (Х-VІІ ст. до н.е.). Про цей народ згадує Гомер в “Іліаді” й “Одіссеї”. Держава кіммерійців загинула під ударами скіфських племен, що прийшли зі степів між Уралом, Каспієм і Кавказом. У VII ст. до н.е. на північних берегах Чорного й Азовського морів унаслідок “великої грецької колонізації” виникли античні міста-держави.

Найбільшими грецькими містами-державами були: Березань у пониззі Південного Бугу, Ольвія на березі Буго-Дністровського лиману, Тіра у пониззі Дністра, Херсонес, Пантикапей, Фанагорія у Криму.

Ольвія знаходилася біля сучасного села Парутине на Миколаївщині. Місто заснували вихідці з Мілета в середині VI ст. до н.е. У місті налічувалося у період розквіту 6-10 тис. жителів. У центрі Ольвії розташовувалися агора, торговельні ряди, гімнасій, адміністративні споруди тощо. Від агори через місто йшла головна вулиця. Будинки мали підвали, цистерни для зберігання води, господарські споруди. Ольвія була захищена кам’яними мурами і баштами.

Неподалік від Ольвії так само вихідці з Мілета заснували місто Тіра (кінець VI ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Зараз на його місці знаходиться Білгород-Дністровський. Тіра складалася з трьох частин: верхньої, терасної і нижньої.

У верхньому місті розташовувалися громадські будівлі, терасне – займали житлові квартали, нижнє – ремісничі майстерні та склади. Кам’яні стіни будинків зсередини прикрашалися розписами. У II ст. н.е. в Тірі була споруджена цитадель для римського гарнізону. Чисельність жителів міста сягала 2-4 тис.

Ще одним величним полісом у Північному Причорномор’ї був Херсонес (нині територія міста Севастополя).

Його заснували у 422-421 pp. до н.е. вихідці з Гераклеї Понтійської. Ширина вулиць становила 4-6,5 м. Головна вулиця вела до храму, що стояв на площі. Неподалік розташовувався театр. Загальна площа міста у V ст. до н. е. становила 35 га. На кінець IV ст. до н. е. припадає розквіт Херсонеса. У цей час місто перетворилося на культурний і торговельний центр Південно-Західного Криму.

Основою господарства грецьких колоній були землеробство, виноробство, рибальство. Колоністи вирощували ячмінь, просо, пшеницю, жито, гречку, горох. Серед городніх і баштанних культур переважали огірки, кавуни й дині. У садах росли яблуні, груші, інжир, мигдаль, каштани, волоські горіхи. Колоністи розводили велику рогату худобу – корів, буйволів, дрібну рогату худобу – кіз, овець, а також свиней, коней і верблюдів. Важливе місце посідав рибний промисел. Багаті на рибу були Азовське і Чорне моря та пониззя річок.

Високого рівня досягли ремесла – ткацтво, гончарство, обробка металів. Великі керамічні майстерні існували у Херсонесі, Ольвії, Пантикапеї, Фанагорії. Стародавні майстри виготовляли кілька десятків видів посуду.

Значну роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з містами Греції. Торгівля з варварськими племенами мала обмінний характер. Наприклад, Ольвія постачала скіфам бронзові дзеркала й прикраси, отримуючи зерно та продукти скотарства. До Греції вивозили зерно, солену рибу, худобу, продукти тваринництва, мед та інші товари. Із Греції надходили зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції, вино, амфори, прикраси, скульптури.

Торгівля сприяла розвитку грошового обігу. У IV ст. до н.е. в Тірі почали карбувати власні мідні монети із зображенням річкового божества Тіраса і голови коня. Випускали також срібні монети із зображенням голови Деметри і фігури бика, а згодом і золоті. Перші гроші Ольвії були мідними й литими. На них зображали богиню Афіну, медузу Горгону, орла на дельфіні. В Ольвії монети мали форму дельфіна. Останні ольвійські монети були викарбувані за імператора Александра Севера. Мали власні гроші й інші міста-держави.

Культура грецьких міст-держав мала багато спільного з культурою Греції, а пізніше – Риму. Розвивалися література, театр, музика, будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. Разом з цим колоністи створили й свою самобутню культуру. Знайдено бронзові та кістяні стилі (палички для писання), які свідчать про поширення писемності. Дітей навчали читання, лічби, письма, риторики. Велику увагу приділяли фізичній підготовці – п’ятиборству, стрільбі з лука тощо.

Освічені греки займалися наукою. Розвивалася медицина. Про це свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії існувала аптека. Колоністи знали цілющі властивості лікувальних кримських грязей. Історик Сіріск у ІІІ ст. до н.е. написав історію Херсонеса. Географією займався Діонісій Ольвіанський (І ст. до н.е.). Колоністи виявляли свій хист у театральних виставах, які відбувалися в Ольвії, Пантикапеї тощо.

Покровителем усіх колоністів вважався бог Аполлон. Засновники Херсонеса шанували Артеміду та Діоніса. В Ольвії поклонялися Афродіті. Улюбленцями були герої Ахілл і Геракл. Панування римлян сприяло заміні багатобожжя християнством.

Грецькі міста-держави за своїм устроєм були республіками. Брати участь в управлінні полісом мали право громадяни-чоловіки з 25 років. Жінки, іноземці та раби були позбавлені виборчих прав. Законодавча влада належала народним зборам. Та провідну роль у житті поліса відігравали заможні громадяни. Народні збори укладали мир і оголошували війни, надавали громадянство іноземцям, нагороджували тих, хто мав заслуги перед містом. Поряд з народними зборами існували рада міста, різноманітні колегії, які вирішували повсякденні проблеми міста.

У V ст. до н.е. Пантикапей, Феодосія, Мірмекій, Тіритака, Фанагорія та інші поліси утворили єдину державу – Боспорське царство. У період найвищого розквіту (IV ст. до н.е.) влада Боспорського царства поширювалася на Керченський і Таманський півострови, пониззя річок Кубань і Дон. Населяли царство греки й місцеві племена. Столицею було місто Пантикапей. Його заснували вихідці з Мілета в першій половині VI ст. до н.е. Руїни Пантикапея збереглися на горі Мітридат, на території сучасної Керчі.

На вершині гори була центральна частина міста й стояла фортеця. На схилах розміщувалися житлові будинки та споруди громадського призначення. У нижньому місті розташовувалися порт і агора. Площа Пантикапея в III ст. до н.е. становила 18–20 га. У 63 p. до н.е. місто майже повністю зруйнував землетрус. Але воно не занепало. Прибутки, отримані від торгівлі та ремесла, сприяли відбудові Пантикапея, і площа відновленого міста дорівнювала вже 100 га.

Інші міста-держави Північного Причорномор’я такожпотерпали від армій завойовників. У 331 p. до н.е. до Ольвії підступили війська Зопіріона – одного з командирів армії Александра Македонського. Та македонянам перешкодили захопити місто вороги й водночас друзі греків – скіфи. Проте у II ст. до н.е. скіфський цар Скілур підкорив Ольвію. У середині І ст. до н. е. вогнем і мечем по Північному Причорномор’ю пройшли племена гетів, що послабило міста-держави і прискорило підкорення їх Римом. Ольвія, Тіра, Херсонес увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія. Тут було розміщено римські військові гарнізони.

А протягом ІІІ–ІV ст., в епоху великого переселення народів, міста-держави впали під ударами готів і гунів. Отже, грецькі поліси у Північному Причорномор’ї, проіснувавши майже тисячу років, занепали.

У І тис. до н.е. на територію Північного Причорномор’я й Криму з Азії прийшли племена кіммерійців. Вони першими на теренах України навчилися виплавляти й обробляти залізо. Частину прийшлого населення становили скотарі-кочівники, інші займалися землеробством. Високого розвитку досягли ремесла. Кіммерійці були вправними у гончарстві, литті бронзи, виготовленні кінської збруї. Згодом у кіммерійців утворилася рабовласницька держава. Очолювали її всевладні царі, а окремі племена – вожді.

Основою могутності держави була кіннота. Давні джерела містять відомості про кіммерійських вершників, озброєних залізними мечами, луками й стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці прославилися військовими походами до країн Малої та Передньої Азії, де воювали з Урарту, Ассирією.

Більшість наших знань про кіммерійців ґрунтуються на археологічних дослідженнях поховань. Своїх небіжчиків кіммерійці ховали у глибоких ямах, а зверху насипали кургани. Войовничі кочівники клали до поховань стріли з бронзовими й залізними вістрями, залізні мечі, кінську збрую, керамічні горщики тюльпаноподібної форми, келихи й великі посудини, пофарбовані й прикрашені орнаментом. На курганах ставили кам’яні стели, на яких зображали фігури воїна з широким поясом, ножем, сагайдаком тощо.

У постійних війнах із сусідами кіммерійська держава поступово слабшала. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили споріднені з ними племена скіфів. Вони були краще організовані та мали кількісну перевагу. Пам’ять про кіммерійців в Україні збереглася в назвах, переважно в Криму: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, протока Боспор Кіммерійський.

Скіфи, нові володарі українських степів (Карта), були войовничими племенами. На теренах України скіфи розселилися між річками Дон і Дунай. Утворена ними держава дістала назву Скіфія. (Карта) Відвідавши Північне Причорномор’я, Геродот у своїй “Історії” стверджував, що скіфи називали себе сколотами і поділялися на царських скіфів, скіфів-скотарів, скіфів-землеробів та скіфів-орачів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра у пошуках нових пасовищ. На Придніпров’ї жили скіфи-хлібороби. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів.

Царські скіфи поділялися на три союзи племен, кожен з яких мав свого царя. У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Скіфська держава поділялася на округи, на чолі яких стояли вожді, призначені царем. Основним заняттям царських скіфів була війна. Їхнім озброєнням були короткий меч – акінак, спис, дротики, бойова сокира, лук. Тіло й голову воїна захищали металеві та шкіряні обладунки.

За даними Геродота, скіф міг поцілити у ворога з лука на відстані 500 м. Геродот писав, що скіфські дівчата вправно користувалися зброєю і навіть заміж не виходили, доки не вбивали трьох ворогів. У скіфських воїнів був звичай пити кров убитого ворога, щоб узяти собі його силу і мужність. Голову ж переможеного скіфи приносили цареві й одержували за це винагороду. Та вони не тільки воювали, а й торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед та рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

Більшість худоби та рабів, захоплених під час воєн, діставалася багатим скіфам. Найтяжчу роботу в господарстві виконували раби та збіднілі родичі. Кочували скіфи на чотири- та шестиколісних возах. Їх супроводжували озброєні воїни. У разі нападу ворогів вози ставили в коло, створюючи укріплений табір. Пізніше цю тактику використовували українські козаки.

На культуру скіфів великий вплив мала грецька культура, носіями якої були жителі грецьких колоній. Історія зберегла імена скіфів за походженням – лікаря Токсаріса і філософа Анахарсіса, які здобули освіту в Греції. Скіфи мали свою оригінальну міфологію та релігію. Особливу пошану в них мали богиня домашнього вогнища Табіті (у перекладі зі скіфської – “полум’яна”), володар неба і творець людства Папай, дружина Папая богиня землі Апі. Від їхнього шлюбу народився пращур усіх скіфів Таргитай. Усім богам скіфи приносили жертви. Переважно це були коні або інші тварини. Винятком був бог війни Арей, якому віддавали кожного сотого полоненого.

Скіфи шанували могили предків. Їхня віра у потойбічне життя змушувала здійснювати жорстокий і складний поховальний обряд. На місці поховання насипали великий курган – “піраміду степів”. Найбільш відомими похованнями, які за розмірами курганів дістали назву “царських”, є: Солоха і Гайманова Могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста Могила на Дніпропетровщині.

У кінці IV – на початку III століття до н.е. Скіфія занепала. Через висихання степів кочівники вже не мали достатньо пасовищ для худоби. На територію Північного Причорномор’я прийшли сармати, які захопили їхні землі. Частина скіфського населення відступила і створила в пониззі Дніпра й Північному Криму Малу Скіфію зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисарая. Державу скіфів згодом підкорили римляни.

Сармати (савромати – означає “оперезаний мечем”), посівши панівне становище у південних степах, створили в Північному Причорномор’ї власну державу. За своїм устроєм вона була схожа на скіфську. Цар мав необмежену владу. Він спирався на верхівку племен – аристократів. Все управління держави спрямовувалося на створення й утримання сильної армії. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Проте на початок нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя і стала землеробами. Важливе місце в житті держави посідали війни. Сарматські воїни були найманцями в багатьох арміях стародавнього світу. Сарматське військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти. Вершники, які становили основу війська, були озброєні щитами, луками, списами та мечами й мали захисні шоломи та панцирі. У сарматському суспільстві важливе місце посідали жінки. Вони мали рівні права з чоловіками, воювали, полювали та їздили верхи.

Так само, як інші давні народи, сармати обожнювали сили природи. Поширеними були культи вогню, сонця, великої богині-матері, покровительки коней – Астарти. Поклонялися сармати богу війни, якого уособлював меч.

Як і скіфську, сарматську культуру досліджено за похованнями у курганах. Найвідомішим з них є Соколова Могила біля с. Ковалівки Миколаївської області. Тут у 1974 p. виявлено поховання “цариці”. Могила була перекрита дерев’яними колодами. Збереглися рештки вишуканого одягу, шкіряного взуття, густо розшитого дрібними круглими золотими бляшками. Поряд лежали амулети: у вигляді жаби, яка вважалася символом урожайності, у формі морських черепашок, які символізували вічність. У похованні знайдено також багато золотих прикрас, бронзове дзеркало зі срібною з позолотою ручкою, два опахала, флакон з агату, кістяний гребінець. Цікаво, що на деяких золотих прикрасах було зображено єгипетську богиню Ісіду.

У середині III ст. н.е. на землі сарматів з півночі прийшли племена готів і створили власну державу – Гетику. Пізніше, у 375 р., причорноморськими степами пройшли войовничі азіатські племена гунів, після чого сарматська держава припинила своє існування.