18.3. Голодомор 1932-1933 рр.

Один із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу – голодомор 1932-1933 рр. Безпосередньою його причиною було вилучення хліба у селян у процесі заготівель 1931-1932 рр. в такій кількості, що це поставило їх на межу голодної смерті. У цього явища були свої передумови.

В 1928 р. розпочинається т.зв. процес “розкуркулення”, коли найбільш заможних селян, яких звинувачували в саботажі продажу хліба державі, позбавляли землі, майна, реманенту, худоби. Найбільш “злісних саботажників” виселяли за межі їх сіл і навіть відправляли на заслання до Сибіру. Але це були найбільш кваліфіковані працівники. З їх “розкуркуленням” село втратило продуктивну робочу силу.

Коли розпочалася колективізація і селян насильно заганяли в колгоспи, вони, щоб не віддавати худобу у спільне господарство, масово вирізали її. Це значно послабило виробничу базу новостворених колгоспів і різко зменшило їх продовольчі ресурси. У селян формується споживацько-люмпенське, безвідповідальне ставлення до праці та її результатів. І як наслідок – низькопродуктивна праця. В цих умовах навіть збереження стабільних норм хлібозаготівель (на рівні 7,7 млн. т. у 1930-1932 рр.) прирікало селян на загрозу голоду, оскільки з кожним роком у них залишалося все менше зерна (в 1930 р. – 67 %, в 1931 р. – 58 %, а в 1932 – 47 % від вирощеного врожаю).

Селяни перестали виконувати державні плани здачі зерна, прагнучи приховати частину його для себе. По відношенню до селян-колгоспників почали використовувати насильницькі методи заготівель – примусове вилучення хліба. Це було обумовлено тим, що тиск “зверху” ставив місцевих керівників перед вибором: або виконання планів хлібозаготівель за будь-яку ціну, або бути репресованим за звинуваченням у “потуранні куркульству”.

Хоча й існувала загроза голодної смерті на селі, держава норми хлібозаготівель не зменшувала, бо була потреба в експорті зерна для закупівлі обладнання для підприємств-новобудов в умовах розгортання індустріалізації. Але падіння цін на зерно внаслідок світової економічної кризи 1929 р. примушувало радянське керівництво збільшувати експорт (наприклад в 1926-1927 господарчому році – 131 млн. пудів, 1927-1928 – 18 млн. пудів, 1929 р. – 11,1 млн. пудів, 1930 р. – 298 млн. пудів, 1931 р. – 316 млн. пудів, 1932 р. – 107 млн. пудів, 1933 р. – 105,3 млн. пудів).

Для забезпечення виконання хлібозаготівель в Україну були відряджені дві спеціальні комісії на чолі з В. Молотовим і Л. Кагановичем, які здійснювали безпосередній тиск на місцеве партійне і господарське керівництво.

Незважаючи на те, що в результаті постійних клопотань республіканського керівництва норма хлібозаготівель була зменшена до 6,6 млн. тон, однак і ця цифра залишалася нереальною. Основним методом забезпечення хлібозаготівель стали т.зв. “чорні списки” (“чорні дошки”): район чи колгосп, який не виконав плану хлібозаготівель, заносився на т.зв. “чорну дошку” як боржник; він оточувався “заградзагонами” військ ОДПУ-НКВС, які не випускали голодуюче населення за межі охоронюваної території; туди припинялося постачання будь яких продуктів і товарів; за допомогою чекістів радянські активісти вилучали не лише зерно, а й будь-яке іншепродовольство “в рахунок хлібозаготівель”, прирікаючи жителів на голодну смерть (як помста за невиконання планів).

Але незважаючи на всі зусилля партійного керівництва, наприкінці 1932 р. на заготівельні пункти було доставлено лише 4,7 млн. т. зерна (71,8 % зменшеного плану). Цим були виснажені продовольчі запаси українського села, повною мірою лютував голод, а перед партійно-державним керівництвом постало тепер нове завдання – порятунку українського села від тотального вимирання.

“Закон про п’ять колосків”

Передбачаючи можливість розкрадання державного і колгоспного майна, 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили написану власноручно Й. Сталіним постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Цей документ відомий в народі під назвами “закон про п’ять колосків”, або “закон від сьомого-восьмого тридцять другого”. Цей “закон” встановлював вищу міру покарання – розстріл за розкрадання державного майна, а за “пом’якшуючих обставин” – позбавлення волі на строк не менш як 10 років.

В умовах наростання голоду жертвами “закону про п’ять колосків” ставало багато селян, серед них переважали жінки, які в такий спосіб прагнули врятувати своїх дітей. Слід зауважити, що судові працівники в основному враховували ці “пом’якшуючі обставини”, що приводило “лише” до 10-річного ув’язнення. Голод охопив всі регіони України, але найбільша смертність в 1933 р. була на Харківщині, Полтавщині, Сумщині (7-8 померлих на одного народженого), Київщині, Черкащині, Житомирщині (6-7 померлих на одного народженого).

За підрахунками С. Кульчицького, прямі втрати від голоду в 1933 р. в Україні склали від 3 до 3,5 млн. чоловік, а демографічні втрати (що включають і зменшення населення за рахунок скорочення народжуваності) від 4,5 до 5 млн. чоловік.

Наслідком голодомору стало остаточне формування колгоспної системи.

• Введено чітко визначені плани хлібозаготівель – аналог продподатку (відповідно до постанови РНК та ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. “Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами”);

• відбулося розширення мережі МТС (машинно-тракторних станцій) і їх Політвідділів, які виконували контрольно-наглядову функцію щодо колгоспного керівництва і забезпечували своєчасну і більш якісну обробку землі;

• покращується кадрове забезпечення села за рахунок підготовки спеціалістів (агрономів, механізаторів, ветеринарів, тощо);

• організовується соціалістичне змагання (стаханівський рух), використовуються методи морального і частково матеріального стимулювання (жінки-механізатори під керівництвом П. Ангеліної, буряководи-п’ятисотенниці – М. Демченко тощо);

• у 1935 р. згідно з Примірним статутом сільськогосподарської артілі земля передавалася у довічне користування колгоспам.

У середині 1937 р. в Україні завершилася суцільна колективізація: на цей час вже існувало 27347 колгоспів, які об’єднували 3756,8 тис. селянських дворів (96,1 %). Лише 153,8 тис. селянських дворів (3,9 %) залишились одноосібними і мали в своєму розпорядженні лише 0,3 % орної землі.