31. Кодифікація права у вкл у 15-16 ст.

Перші спроби кодифікації права у Литовсько-Руській державі датувалися серединою XV ст., коли було укладено судебник князя Казимира (1468 р.). Зміст Судебника обмежувався в основному нормами кримінального, кримінально-процесуального та адміністративного права. Усі інші правовідносини в кожній землі регулювалися залежно від норм місцевого звичаєвого права. Було кодифіковано імунітетні грамоти, які забезпечували привілеї та пільги шляхті. Систематизації підлягали норми державного права, що забезпечували суверенні права держави та обмежували владу Великого Князя.

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у ВКЛ стало укладення в XVI ст. трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних категорій людей) і пріоритету писаних законів.

Роботи з підготування Першого Литовського статуту (Старого) проводилися впродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна і судова практика державних органів, звичаєве право, норми писаного права, викладені в Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях). Як джерело статуту були використані також норми "Руської правди", православного й католицького церковного права, а також окремі норми польського права, перероблені та пристосовані до умов феодалізму і місцевих потреб.

Дослідники (В. Пічета, Й. Юхо) зазначають, що, готуючи цей статут, його укладачі вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних питань, серед яких - розмежування норм права за окремими галузями, розташування їх у визначеній системі, уведення багатьох нових положень, що раніше були невідомі праву ВКЛ.

Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище класів, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління Й суду.

У перших трьох його розділах містилися в основному норми державного права або ж принципові положення з інших галузей права, у четвертому і п'ятому - сімейно-шлюбне і спадкове, у шостому - процесуальне, у сьомому - кримінальне, у восьмому - земельне, у дев'ятому - лісове й мисливське, у десятому - цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому - кримінальне й кримінально-процесуальне право. Розділи статуту поділялися на статті (артикули). Вважається, що спершу в статуті було 244 (або 245) статей, у 30-х роках XVI ст. до нього внесли доповнення і редакційні поправки. У результаті кількість статей збільшилася до 283.

Статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки класу феодалів - магнатів, обмежував права простих вільних людей і закріплював безправ'я людей залежних і челяді невільної. Перший Литовський статут послужив міцною основою для розвитку наступного законодавства та був головним джерелом при підготовці Литовського статуту 1566 р.

Соціально-економічні зміни, що відбувалися в середині XVI ст., викликали необхідність унесення змін до законодавства. До таких змін у першу чергу варто віднести зростання і зміцнення феодальної власності, посилення феодального гніту селян та їх обезземелювання внаслідок створення фільварків. Упродовж тривалого часу діяли старі норми права, що викликало критику різних прошарків шляхти. Велике невдоволення чинним правом висловлювали середня шляхта і "нові" великі феодали, тому що право не відображало реального економічного й політичного значення цієї частини шляхетського стану держави.

Другий Литовський статут було уведено в дію з березня 1566 р. Він не лише відобразив нагромаджені за чверть століття соціальні зміни, а й засвідчив зрослий рівень кодифікаторської техніки (Н. Яковенко). Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р., Другий Литовський статут зберігав силу чинного законодавства на від'єднаних від ВКЛ та інкорпорованих до Корони Польської українських землях, де з плином часу дістав напівофіційну назву Волинського статуту (або волинського права). Усупереч указівкам низки сеймових постанов, Волинський статут жодного разу не був надрукований і поширювався лише у рукописних копіях.

Текст статуту складався з 14 розділів, кожний з яких поділявся на статті (артикули). У першому розділі було зібрано норми, що проголошували основні принципи права ВКЛ, а також норми, що належали до державного права й державних злочинів, у другому - норми, дотичні до оборони земської, у третьому - норми про права шляхти, у четвертому - про суддів і суди, у п'ятому - норми сімейно-шлюбного права, у шостому - про інститут опіки, у сьомому - про записи й продажі (про право відчуження маєтків за умови застави й продажі), у восьмому - спадкові, у дев'ятому - про земельні суперечки, у десятому - про лісові промисли, в одинадцятому - про насильства і злочини проти шляхти, у дванадцятому - про злочини проти простих людей, у тринадцятому - про майнові злочини, у чотирнадцятому - про злочини іншого характеру, зокрема про "вивід" феодально-залежних селян.

У цілому правові норми, викладені в Литовському статуті 1566 p.. відображали коло правовідносин того часу і цілком забезпечували державно-правовий захист інтересів стану феодалів. До найбільш важливих норм, викладених у статуті, належали норми державного права. Вони визначали територію держави, порядок утворення й діяльності державних органів, права і привілеї панівного стану. Статут 1566 р. законодавчо закріпив привілеї та чільну роль великих феодалів у державі.

За Литовським статутом 1566 р., до участі в обмеженні влади великого князя залучався й сейм. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів не могли вирішуватися великим князем із панами-радою келейно, а тільки на загальному сеймі.

Укладення в 1588 р. Третього Литовського статуту (Нового) мало на меті узгодити литовське право з польським. Це було викликано великими соціальними і політичними змінами, що сталися після втілення в життя реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і акта Люблінської унії 1569 р. З цією метою 1569 р. було вперше створено комісію, якій доручалося узгодити статут із польським правом. Згодом була ще одна комісія, яка, ймовірно (Й. Юхо), и уклала Литовський статут 1588 р. До складу цієї комісії входили найбільш відомі юристи свого часу та окремі посадові особи ВКЛ.

Формально дія Третього Литовського статуту не поширювалася на українську територію, але поступово він витіснив звідси попередній, Другий Литовський статут, завдяки неодноразовим публікаціям: у 1588 p.- старобілоруською мовою, тобто в оригіналі, і лише до середини XVII ст. чотири рази (1614, 1619, 1623,1648 pp.) - польською.

Основне державно-правове значення Литовського статуту 1588 р. полягало в тому, що він законодавчо оформив збереження BKJ1 як самостійної держави всупереч акту Люблінської унії. Укладачі статуту не внесли до нього жодної норми, що могла би бути використана на шкоду державній самостійності ВКЛ.

Структурно Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. До першого розділу увійшли різноманітні за характером норми, що їх можна переділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, що визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охопив норми, що регулювали виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі було викладено норми державного права. Зокрема, проголошувалася недоторканність кордонів ВКЛ і збереження його самостійності. Панівний стан змушений був піти на поступки щодо простих людей. Так, до Литовського статуту 1588 р. було введено статтю про кримінальну відповідальність шляхтича за вбивство простої людини.

Видання цього статуту мало винятково важливе значення для подальшого розвитку права не тільки в Україні, а й у Білорусії та Литві. Він був важливим кроком у розвитку правової думки і відображав зміни, що сталися в економічному розвитку. Статут був написаний і видрукуваний друкарським способом староукраїнською (старобілоруською) мовою, що робило його зрозумілим усьому населенню. Про те, що цю систематизацію було проведено на високому науковому й практичному рівні, свідчить той факт, то Литовський статут діяв до 1840 р.

Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на певний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права і привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншого боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації і гуманізму. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом, хоча й закон не був рівним для всіх, обмежувалися джерела холопства, встановлювалася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, обмежувалася можливість застосування покарання до неповнолітнього, надавалися ширші прана власникам відчужувати свої маєтки, проголошувався принцип віротерпимості. Деякі норми обмежували владу господаря (князя) і правлячої верхівки. Ряд статей зобов'язували великого князя і державні органи управління діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави й народу. Цю ідею особливо виразно було висловлено у передмові до Литовського статуту 1588 р. Укладачі й редактори внесли низку прогресивних норм, що в підсумку висунуло Литовські статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального права європейських країн. А Третій Литовський статут (1588 р.) у сучасній літературі вважають перехідним документом від середньовіччя до нового часу. Водночас Литовський статут став такою пам'яткою феодального права, яка у своїх трьох редакціях зберігала руські правові традиції, і послідовно відображала суспільні зміни.

Отож, огляд найважливіших джерел права, що діяли на українських землях ВКЛ, залежно від форми, порядку видання й суб'єкта, від якого вони виходили, можна переділити на кілька груп. Найдавнішою формою законодавчих актів були листи або грамоти, згодом названі привілеями. Сеймові постанови як поточне законодавство називались ухвалами, статутами або конституціями. Адміністративні та судові акти оформлялись у вигляді вироків, декретів, відповідей князя або листів чи грамот. Чіткого розмежування між цими актами не було. А найвизначнішим результатом процесу систематизації правових норм у Литовсько-Руській державі стали Литовські статути. Вони дають найбільш повне уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулювання тієї доби.

32. Кодифікація в Рос. Імп. У 19 ст.(частина питання 33?)

Кодифікація права в російській Україні в першій половині XIX ст. здійснювалася кількома етапами (перший етап кодифікаційного процесу полягав у зібранні законів, другий - у напрацюванні системи їх видання) у рамках загального для всієї імперії процесу систематизації правових норм на регіональному та загальноімперському рівнях. Метою кодифікації місцевого права було нівелювання правових особливостей окремих регіонів - прибалтійських, остзейських та українських губерній.

Хронологічно першою спробою систематизації норм місцевого права в українських губерніях імперської Росії стала кодифікація цивільно-правових норм Лівобережжя під назвою Зібрання малоросійських прав (1807 p.). Проведення кодифікації здійснювалося спершу в рамках створеної на початку століття (1804 р.) кодифікаційної комісії (Комиссия составления законов). Планувалося, що Зібрання мало стати одним із розділів майбутнього Зводу законів Російської імперії. Структурно пам'ятка складалася з трьох частин, переділених на розділи й параграфи (викладені у п'яти рукописних книгах). Найповніше представлено норми, що стосувалися майнових, шлюбно-сімейних і спадкових відносин, тому Зібрання вважають (А. Ткач) першим проектом цивільного кодексу України, який завдяки багатосторонності регульованих правовідносин і рівню юридичної техніки й систематизації норм міг би бути використаний повністю на практиці. Проте у поширеному на регіон Зводі законів Російської імперії (1842 р.) як уніфікованого загальноімперського джерела права у частині врегулювання цивільно-правових відносин було використано тільки 53 статті Зібрання з бл. 4000 представлених. Вони стосувалися в основному права спадкування та регулювання сімейно-шлюбних відносин. По решті інститутів цивільного, а також по інститутах кримінального права в Чернігівській! Полтавській губерніях від 1842 р. було запроваджено загальні для всієї імперії норми.

Підготування до кодифікації окремого Зводу місцевого права, яке діяло в західних губерніях, приєднаних від Речі Посполитої за урядовим дорученням, розпочали професор Харківського університету правознавець І. М. Данилович (1787-1843), якого було відряджено 1830 р. до Петербурга, та чиновник Другого відділення імператорської канцелярії П. Д. Іллічевський (1808-1858). Причому перший з них мав укласти закони польською мовою, другий -російською. Підготовлений ними Звід місцевих законів губерній ти областей, приєднаних від Польщі, що виявився збірником матеріального і процесуального цивільного права, був видрукуваний 1838 р. і як проект переданий на розгляд Державної ради. Але її члени висловили сумніви щодо законності місцевих привілеїв, які різко відрізнялися від російських. З основних 15 запропонованих проектів було розглянуто й затверджено імператором лише 10. До того ж, після польського повстання 1830-1831 рр. відбулося переусвідомлення становища західного регіону в імперії - постало питання про приєднання Західного краю через зближення і законодавства, і політичної практики. Тому порівняно швидко було скасовано чинність Литовського статуту (законодавчий акт набув чинності 24 червня 1840 р.) і, відповідно, проект Зводу місцевих законів західних губерній не набув вищої законодавчої санкції.

На загальноімперському рівні через кодифікацію права намагалися вирішити два завдання: створити цілісний законодавчий комплекс усіх виданих у Російській імперії нормативних актів (чинних і таких, що втратили чинність). З цією метою приступили до створення Повного зібрання законів Російської імперії, а для створення зібрання актів чинного законодавства вдалися до видання Зводу законів Російської імперії.

Підготування кодифікаційних робіт і вироблення засадничих принципів укладення законодавчих актів пов'язані з ім'ям М. М.Слерайського (їх дотримувалися протягом усього XIX і початку XX ст.). Проведення законодавчої політики було покладено на створене на базі кодифікаційної комісії Другого відділення Власної його імператорської величності канцелярії (1826-1882 рр.). З її ліквідацією справою впорядкування законів клопотався Кодифікаційний відділ Державної ради (1882-1893 рр.), а завершило цю роботу Відділення зводу законів Державної канцелярії (1893-1917 рр.).

Повне зібрання законів Російської імперії відоме у трьох виданнях. Перше видання (1830 р.) складалося з 45 томів, 48 книг, з яких закони містились у перших 40 томах, решта - крили в собі допоміжний довідковий апарат. До нього увійшло понад 30 тис. законодавчих актів (від Соборного уложення до 19 листопада 1825 p.). Законодавчі акти в цьому виданні розташовано у хронологічній послідовності. Кожний законодавчий акт отримав порядковий номер (установлено неперервну нумерацію: від першого тому до сорокового). В одному томі було зібрано узаконення за кілька років.

Друге видання вміщувало законодавчі акти до 1 березня 1881 р. (царювання Миколи 1 і Олександра II). Воно складалося з 55 томів і 125 книг, увібравши понад 60 тис. узаконень. Дослідники (В. Шандра) відзначають, що, на відміну від Першого, одноразового видання, Друге виходило у світ щорічно від 1830 р. по 1884 р. і практично синхронно слідувало за суспільними подіями і явищами. Друге видання ПСЗ мало й дещо відмінну внутрішню структуру. Кожний том уміщував узаконення, видані протягом одного року, з розподілом на відділення. Наприкінці кожного тому містилися штати установ, табелі, плани міст, креслення й малюнки, таможні тарифи та інші додатки, зокрема хронологічний та алфавітний (предметний) покажчики. Додаткові узаконення вводилися через літерне позначення і розміщалися спершу наприкінці кожного тому, потім - наприкінці кожного наступного. Окремо було видруковано хронологічний покажчик до Першого і Другого видань ПСЗ (1851 p.). Згодом (1885 р.) також до Другого видання ПСЗ вийшов окремий алфавітно-предметний покажчик у чотирьох книгах.

Третє видання ПСЗ, незакінчене, також виходило щорічно, до 19)6 р. і хронологічно охоплювало період від березня 1881 р. (час вступу на царство Олександра III) до кінця 1913 р. Складало воно 33 томи з відділеннями, як і Друге видання, вмістивши понад 40 тис. законодавчих актів. На відміну від попередніх, Третє мало дещо бідніший довідковий апарат - хронологічний і алфавітний (предметний) покажчики, вміщені у другому відділенні кожного тому, тоді як загальних покажчиків не було.

ПСЗ є найповнішим, універсальним виданням законодавчих актів Російської держави. Під час його укладання засадничою була думка про те, що воно здійснюватиме публікацію всіх законів, які видавалися, і не з метою їх негайного обнародування, для практичного щоденного використання, а для збереження цілісного законодавчого комплексу, який слугуватиме для контролю та наукових цілей як юридична історична пам'ятка (В. Шандра). Тому до ПСЗ було долучено всі узаконення незалежно від того, чи діяли вони, чи з часом були скасовані. А збірником чинного законодавства, який одразу по виході у світ розсилався у "присутственні" місця для використання, стала публікація законодавчих актів під назвою Свод законов Российской империи (СЗ).

Робота над виданням СЗ також зосереджувалась у Другом) відділенні імператорської канцелярії. До СЗ не потрапили недіючі закони, які втратили чинність, несли повторення, і ті, які за змістом не мали законодавчих принципів. Обумовлювалося, що законом слід уважати "височайші повеління", з підписом імператора, та затверджені ним пропозиції Державної ради. Система розміщення узаконень полягала в їх тематичному, галузевому, хоч і не до кінця послідовному об'єднанні у восьми головних книгах-розділах: 1 - основні державні закони, державні та губернські установи й статути про державну цивільну службу (т. І-ІІІ); II - статути повинностей (т. IV); III - статути державного управління (т. V-VIII); IV - закони про стани (т. IX); V - цивільні та межові закони (т.Х); VI - статути державного благоустрою (т. XI-XII); VII - статути благочиния (т. XIII-XIV); VIII - кримінальні закони (т. XV).

Звід законів Російської імперії (далі - СЗ) також мав кілька видань. До видання СЗ 1832 р. не потрапили військові, морські, місцеві закони та закони по удільному та відомствах Міністерства народної освіти і державного контролю, управлінню державними справами. Видання цих узаконень готувалося в СЗ окремими блоками Укладений СЗ уводився в дію з 1 січня 1835 р. Це видання супроводжували три види покажчиків: загальний змістовий, алфавітний та хронологічний.

Одразу за цим виданням готувалося наступне доповнене, виправлене (1842 р.). Як і попереднє, воно мало такі ж покажчики і додатково - порівняльний з виданням 1832 р. Наступним стало третє, й останнє, одноразове видання СЗ (1857 p.), у підготовці якого, як і видання 1842 p., Друге відділення дотримувалося старої тематичної системи розміщення законів, лише додаючи за потребі нові томи або їхні частини. Отож, СЗ 1857 р. мав 15 томів, 24 книги, зокрема й алфавітний покажчик, який вийшов 1860 р. Кожне? цих трьох видань, 1832, 1842 і 1857 pp., мали доповнення у виді тривалого видання, яке поділялося на чергове та звідне. У чергових томах уміщувалися закони, які вийшли одразу після появи СЗ протягом перших шести місяців, а звідне - з часу останнього виданні: СЗ або однією з його частин протягом кількох років. Так, СЗ 1842 р видання мав 19 продовжень, які виходили друком до 1856 p., 1857 р - чотири томи продовжень 1858-1861 pp. Протягом 80-90-х років XIX ст. із СЗ 1857 р. видання були виокремлені й підготовлені окремими випусками практично всі основні законодавчі акти.

Паралельно з ПСЗ і СЗ, починаючи від січня 1863 p., стало ви ходити Собрание узаконений и распоряжений, издаваемое в Правительствующем Сенате. Вміщені в ньому закони публікувалися через один чи два місяці після їх підписання. Це було перше їх офіційне оприлюднення. Два рази на рік їх брошуровані випуски укладалися в том, до якого додавалися хронологічний і предметний покажчики. У 1902 р. Собрание узаконений було переділено на два відділення, де в першому, основному, крім загальних законів уміщувалися акціонерні статути, у другому - приватноправові законодавчі акти. Після обнародування в Собрании узаконений закони друкувалися в ПСЗ.

Після першого видання СЗ почали виходити тематично згруповані узаконення окремими томами. Зокрема, Уложення покарання кримінальні й виправні у кількох редакціях (1845, 1866 рр.), рекрутський статут(1862 р.). Судові статути (1864р), статути про фабричну, заводську і ремісничу промисловість (1879 р.) та ін.

33. Кодифікація права в російській Україні в першій половині XIX ст. здійснювалася кількома етапами (перший етап кодифікаційного процесу полягав у зібранні законів, другий - у напрацюванні системи їх видання) у рамках загального для всієї імперії процесу систематизації правових норм на регіональному та загальноімперському рівнях. Метою кодифікації місцевого права було нівелювання правових особливостей окремих регіонів - прибалтійських, остзейських та українських губерній.

Хронологічно першою спробою систематизації норм місцевого права в українських губерніях імперської Росії стала кодифікація цивільно-правових норм Лівобережжя під назвою Зібрання малоросійських прав (1807 p.). Проведення кодифікації здійснювалося спершу в рамках створеної на початку століття (1804 р.) кодифікаційної комісії (Комиссия составления законов). Планувалося, що Зібрання мало стати одним із розділів майбутнього Зводу законів Російської імперії. Структурно пам'ятка складалася з трьох частин, переділених на розділи й параграфи (викладені у п'яти рукописних книгах). Найповніше представлено норми, що стосувалися майнових, шлюбно-сімейних і спадкових відносин, тому Зібрання вважають (А. Ткач) першим проектом цивільного кодексу України, який завдяки багатосторонності регульованих правовідносин і рівню юридичної техніки й систематизації норм міг би бути використаний повністю на практиці. Проте у поширеному на регіон Зводі законів Російської імперії (1842 р.) як уніфікованого загальноімперського джерела права у частині врегулювання цивільно-правових відносин було використано тільки 53 статті Зібрання з бл. 4000 представлених. Вони стосувалися в основному права спадкування та регулювання сімейно-шлюбних відносин. По решті інститутів цивільного, а також по інститутах кримінального права в Чернігівській! Полтавській губерніях від 1842 р. було запроваджено загальні для всієї імперії норми.

Підготування до кодифікації окремого Зводу місцевого права, яке діяло в західних губерніях, приєднаних від Речі Посполитої за урядовим дорученням, розпочали професор Харківського університету правознавець І. М. Данилович (1787-1843), якого було відряджено 1830 р. до Петербурга, та чиновник Другого відділення імператорської канцелярії П. Д. Іллічевський (1808-1858). Причому перший з них мав укласти закони польською мовою, другий -російською. Підготовлений ними Звід місцевих законів губерній ти областей, приєднаних від Польщі, що виявився збірником матеріального і процесуального цивільного права, був видрукуваний 1838 р. і як проект переданий на розгляд Державної ради. Але її члени висловили сумніви щодо законності місцевих привілеїв, які різко відрізнялися від російських. З основних 15 запропонованих проектів було розглянуто й затверджено імператором лише 10. До того ж, після польського повстання 1830-1831 рр. відбулося переусвідомлення становища західного регіону в імперії - постало питання про приєднання Західного краю через зближення і законодавства, і політичної практики. Тому порівняно швидко було скасовано чинність Литовського статуту (законодавчий акт набув чинності 24 червня 1840 р.) і, відповідно, проект Зводу місцевих законів західних губерній не набув вищої законодавчої санкції.

На загальноімперському рівні через кодифікацію права намагалися вирішити два завдання: створити цілісний законодавчий комплекс усіх виданих у Російській імперії нормативних актів (чинних і таких, що втратили чинність). З цією метою приступили до створення Повного зібрання законів Російської імперії, а для створення зібрання актів чинного законодавства вдалися до видання Зводу законів Російської імперії.

Підготування кодифікаційних робіт і вироблення засадничих принципів укладення законодавчих актів пов'язані з ім'ям М. М.Слерайського (їх дотримувалися протягом усього XIX і початку XX ст.). Проведення законодавчої політики було покладено на створене на базі кодифікаційної комісії Другого відділення Власної його імператорської величності канцелярії (1826-1882 рр.). З її ліквідацією справою впорядкування законів клопотався Кодифікаційний відділ Державної ради (1882-1893 рр.), а завершило цю роботу Відділення зводу законів Державної канцелярії (1893-1917 рр.).

Повне зібрання законів Російської імперії відоме у трьох виданнях. Перше видання (1830 р.) складалося з 45 томів, 48 книг, з яких закони містились у перших 40 томах, решта - крили в собі допоміжний довідковий апарат. До нього увійшло понад 30 тис. законодавчих актів (від Соборного уложення до 19 листопада 1825 p.). Законодавчі акти в цьому виданні розташовано у хронологічній послідовності. Кожний законодавчий акт отримав порядковий номер (установлено неперервну нумерацію: від першого тому до сорокового). В одному томі було зібрано узаконення за кілька років.

Друге видання вміщувало законодавчі акти до 1 березня 1881 р. (царювання Миколи 1 і Олександра II). Воно складалося з 55 томів і 125 книг, увібравши понад 60 тис. узаконень. Дослідники (В. Шандра) відзначають, що, на відміну від Першого, одноразового видання, Друге виходило у світ щорічно від 1830 р. по 1884 р. і практично синхронно слідувало за суспільними подіями і явищами. Друге видання ПСЗ мало й дещо відмінну внутрішню структуру. Кожний том уміщував узаконення, видані протягом одного року, з розподілом на відділення. Наприкінці кожного тому містилися штати установ, табелі, плани міст, креслення й малюнки, таможні тарифи та інші додатки, зокрема хронологічний та алфавітний (предметний) покажчики. Додаткові узаконення вводилися через літерне позначення і розміщалися спершу наприкінці кожного тому, потім - наприкінці кожного наступного. Окремо було видруковано хронологічний покажчик до Першого і Другого видань ПСЗ (1851 p.). Згодом (1885 р.) також до Другого видання ПСЗ вийшов окремий алфавітно-предметний покажчик у чотирьох книгах.

Третє видання ПСЗ, незакінчене, також виходило щорічно, до 19)6 р. і хронологічно охоплювало період від березня 1881 р. (час вступу на царство Олександра III) до кінця 1913 р. Складало воно 33 томи з відділеннями, як і Друге видання, вмістивши понад 40 тис. законодавчих актів. На відміну від попередніх, Третє мало дещо бідніший довідковий апарат - хронологічний і алфавітний (предметний) покажчики, вміщені у другому відділенні кожного тому, тоді як загальних покажчиків не було.

ПСЗ є найповнішим, універсальним виданням законодавчих актів Російської держави. Під час його укладання засадничою була думка про те, що воно здійснюватиме публікацію всіх законів, які видавалися, і не з метою їх негайного обнародування, для практичного щоденного використання, а для збереження цілісного законодавчого комплексу, який слугуватиме для контролю та наукових цілей як юридична історична пам'ятка (В. Шандра). Тому до ПСЗ було долучено всі узаконення незалежно від того, чи діяли вони, чи з часом були скасовані. А збірником чинного законодавства, який одразу по виході у світ розсилався у "присутственні" місця для використання, стала публікація законодавчих актів під назвою Свод законов Российской империи (СЗ).

Робота над виданням СЗ також зосереджувалась у Другом) відділенні імператорської канцелярії. До СЗ не потрапили недіючі закони, які втратили чинність, несли повторення, і ті, які за змістом не мали законодавчих принципів. Обумовлювалося, що законом слід уважати "височайші повеління", з підписом імператора, та затверджені ним пропозиції Державної ради. Система розміщення узаконень полягала в їх тематичному, галузевому, хоч і не до кінця послідовному об'єднанні у восьми головних книгах-розділах: 1 - основні державні закони, державні та губернські установи й статути про державну цивільну службу (т. І-ІІІ); II - статути повинностей (т. IV); III - статути державного управління (т. V-VIII); IV - закони про стани (т. IX); V - цивільні та межові закони (т.Х); VI - статути державного благоустрою (т. XI-XII); VII - статути благочиния (т. XIII-XIV); VIII - кримінальні закони (т. XV).

Звід законів Російської імперії (далі - СЗ) також мав кілька видань. До видання СЗ 1832 р. не потрапили військові, морські, місцеві закони та закони по удільному та відомствах Міністерства народної освіти і державного контролю, управлінню державними справами. Видання цих узаконень готувалося в СЗ окремими блоками Укладений СЗ уводився в дію з 1 січня 1835 р. Це видання супроводжували три види покажчиків: загальний змістовий, алфавітний та хронологічний.

Одразу за цим виданням готувалося наступне доповнене, виправлене (1842 р.). Як і попереднє, воно мало такі ж покажчики і додатково - порівняльний з виданням 1832 р. Наступним стало третє, й останнє, одноразове видання СЗ (1857 p.), у підготовці якого, як і видання 1842 p., Друге відділення дотримувалося старої тематичної системи розміщення законів, лише додаючи за потребі нові томи або їхні частини. Отож, СЗ 1857 р. мав 15 томів, 24 книги, зокрема й алфавітний покажчик, який вийшов 1860 р. Кожне? цих трьох видань, 1832, 1842 і 1857 pp., мали доповнення у виді тривалого видання, яке поділялося на чергове та звідне. У чергових томах уміщувалися закони, які вийшли одразу після появи СЗ протягом перших шести місяців, а звідне - з часу останнього виданні: СЗ або однією з його частин протягом кількох років. Так, СЗ 1842 р видання мав 19 продовжень, які виходили друком до 1856 p., 1857 р - чотири томи продовжень 1858-1861 pp. Протягом 80-90-х років XIX ст. із СЗ 1857 р. видання були виокремлені й підготовлені окремими випусками практично всі основні законодавчі акти.

Паралельно з ПСЗ і СЗ, починаючи від січня 1863 p., стало ви ходити Собрание узаконений и распоряжений, издаваемое в Правительствующем Сенате. Вміщені в ньому закони публікувалися через один чи два місяці після їх підписання. Це було перше їх офіційне оприлюднення. Два рази на рік їх брошуровані випуски укладалися в том, до якого додавалися хронологічний і предметний покажчики. У 1902 р. Собрание узаконений було переділено на два відділення, де в першому, основному, крім загальних законів уміщувалися акціонерні статути, у другому - приватноправові законодавчі акти. Після обнародування в Собрании узаконений закони друкувалися в ПСЗ.

Після першого видання СЗ почали виходити тематично згруповані узаконення окремими томами. Зокрема, Уложення покарання кримінальні й виправні у кількох редакціях (1845, 1866 рр.), рекрутський статут(1862 р.). Судові статути (1864р), статути про фабричну, заводську і ремісничу промисловість (1879 р.) та ін.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувалося ввести вдію у Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів. У 1840—1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперії в 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм зі "Зводу місцевих законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

Отже, на початку XIX ст. в Україні у регіональному розрізі були чинними, поряд із великою кількістю царських нормативних актів, норми місцевого права. Насамперед це стосувалося Лівобережної та Правобережної України. З метою уніфікації законодавства та поширення в Україну загальноімперської правової системи всі "попередні" права було скасовано. По всій території російської України уведено в дію Звід законів Російської імперії в редакції, яка враховувала окремі місцеві особливості правовідносин в Україні. Відтоді все законодавство Російської імперії ґрунтувалося на Своді законів Російської імперії та Повному зібранні законів Російської імперії.