91. Статут про покарання що надаються мировими судами

Причини кодифікації:

У 1861 р. у доповідній записці імператору Олександру II про судово-поліцейський статут головний управляючий II відділенням Державної Ради граф Д.М. Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідом-чих кримінальним судам, від «поліцейських проступків», які у країнах За-хідної Європи на той час підлягали розгляду спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами. Д.М. Блудов пропонував роз-межувати повноваження судової влади і поліції у слідчих діях і віднести досудовий розгляд справ про кримінальні злочини до відання судових слідчих, а провадження у справах про маловажні злочини та проступки – до відання мирових суддів.

Структура, зміст:

Проект судово-поліцейського статуту, що містив 206 статей, був пере¬даний на розгляд до II відділення Державної Ради у лютому 1864 р. Проект доопрацьовувався на засіданнях Державної Ради у травні та липні 1864 р., після чого його останній варіант під назвою «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» був поданий на розгляд імператору і затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, тощо). Решта глав, що належали до його особливої частини, містили у своєму складі 150 проступків, поділених залежно від об’єкта посягання на 12 видів – про-ступки, що посягають на встановлений порядок управління (гл. II, а також гл. V – порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гл. III – «проступки проти благочинства, порядку та спокою»), а також проступ¬ки, передбачені у гл. X та XI, що посягають на громадський благоустрій (гл. IV), на порядок в галузі будівництва і залізничного транспорту (гл. VI), такі, що порушують правила пожежної безпеки (гл. X), тощо. Статутом про покарання не були передбачені процесуальні основи провадження у маловажних проступках (порядок накладення покарань, процедура оскар¬ження дій мирових суддів, застосування заходів адміністративного припи¬нення і т. ін.)6.

Значення: один із документів, що склали судову реформу 1864 року

92. Основні закони Російської імперії 23 квітня 1906р.

Зміст:

За кілька днів до відкриття першої Думи, 23 квітня 1906 р., Микола II затвердив текст редакції Основних державних законів Російської імперії. Така поспішність була пов'язана з прагненням не допустити їх обговорення в Думі, щоб остання не перетворилася в Установчі збори. Основні закони 1906 закріплювалидержавний устрій Російської імперії, державна мова, істота верховної влади, порядок законодавства, принципи організації та діяльності центральних державних установ, права і обов'язки російських підданих, становище православної церкви та ін.

У першому розділі основних законів розкривалося істота «верховної самодержавної влади». До останнього моменту Микола II пручався вилученню з тексту положення про необмежену владу монарха в Росії. В остаточній редакції стаття про обсяг царської влади була сформульована таким чином: «Імператору Всеросійському належить Верховна Самодержавна владу ...» Відтепер російський імператор мав ділити законодавчу владу з Думою і Державною Радою. Однак прерогативи монарха залишилися вельми широкими: йому належав «почин з усіх предметів законодавства» (тільки за його ініціативою могли бути переглянуті Основні державні закони), він стверджував закони, призначав і звільняв вищих сановників, керував зовнішньою політикою, проголошувався«державним вождем російської армії і флоту », наділявся винятковим правом карбування монети, від його імені оголошувалася війна і укладався мир, здійснювалося судочинство.

У дев'ятій главі, що встановлювала порядок прийняття законів, визначалося, що «жоден новий закон не може послідувати без схвалення Державної Ради і Державної Думи і сприйняти силу без затвердження Государем Імператором». Законопроекти, не прийняті обома палатами, вважалися відхиленими. Законопроекти, відхилені однієї з палат, могли бути знову внесено на її розгляд тільки з дозволу імператора. Законопроекти, незміцнені імператором, могли бути знову розглянуті не раніше наступної сесії.

Передбачався і інший варіант прийняття законів, що базувався на принципі «делегованого законодавства»:

«Під час припинення занять Державної Думи, якщо надзвичайні обставини викличуть необхідність у такій мірі, яка потребує обговорення в порядку законодавчому, Рада Міністрів представляє про неї Государю Імператору безпосередньо. Міра ця не може, однак, вносити зміни ні в Основні Державні Закони, ні до Установи Державної Ради або Державної Думи, ні в постанови про вибори до Ради або Думу. Дія такого заходу припиняється, якщо підлягає міністром або главноуправляющім окремою частиною не буде внесений у Державну Думу протягом перших двох місяців після відновлення занять Думи відповідний мірою законопроект, або його не приймуть Державна Дума чи Державна Рада ». Самі Основні закони виділялися особливою юридичною силою. Для їх зміни встановлювався особливий порядок, вони могли бути переглянуті лише з ініціативи імператора, в текст законів не можна було внести корективи в порядку надзвичайного законодавства. Закони стверджували основи правового становища підданих, регулювали порядок утворення, побудови і діяльності державних органів, служили базою для поточного законодавства. Основні державні закони 1906 були конституцією. Такими вони розглядалися як представниками влади, так і ліберальними істориками державного права. Основні закони відрізнялися і неясністю формулювань щодо низки норм, що регламентували діяльність Державної Думи. Текст основних законів був вкрай невизначений у трактуванні поняття сесії. Наприклад, йшлося про те, що «тривалість щорічних занять Державної Ради і Державної Думи і терміни перерви їхніх занять протягом року визначаються указами Государя Імператора». Без відповіді залишалося питання про те, скільки може бути сесій протягом року. І короткострокові, і тривалі перерви у діяльності Думи оголошувалися указами імператора в одних і тих же виразах. Упущена була в Основних законах і норма, що регулювала порядок припинення діяльності Думи у зв'язку із закінченням п'ятирічного терміну її повноважень. Неврегульованим законодавством залишилося і питання про спадкоємність законодавчих робіт різних скликань Думи.

Звичайно, протиріччя та недоліки Основних державних законів Російської імперії 1906 р. були породжені не лише «обмежувальної тенденцією», але і новизною проблем, з якими зіткнулася політична еліта, і вимушеної поспішністю, з якою проводилися перетворення. Зміст Основних законів дуже схоже, в схематичному плані, з вмістом конституції. Наприклад, в них вперше були закріплені деякі права і свободи людини, а також загальні напрямки політики держави, що, в цілому, суттєво відрізняє конституційний акт від інших нормативно-правових актів.

Історичне значення:

Основні закони 1906 закріплювали державний устрій Російської імперії, державна мова, істота верховної влади, порядок законодавства, принципи організації та діяльності центральних державних установ, права і обов'язки російських підданих, становище православної церкви та ін. У Росії, після затвердження Основних Законів, встановилася дуалістична монархія.

Основні закони Російської імперії по праву багато дослідників називають неписаною Конституцією самодержавної Росії. За Основним законам 23 квітня 1906 ніякої вироблений урядом законопроект не міг стати законом без схвалення Думи і Державної ради. Тим самим влада російського імператора втратила свій необмежений характер. Згідно зі ст. 112 Основних законів, Дума мала право повертатися до обговорення законопроекту навіть у разі відхилення його царем.

У гол. 2 редакції Основних законів сформульовані принципи громадянської свободи:

- Обов'язки громадян (загальна військова повинність - ст. 28 і загальний обов'язок платити податки - ст.29);

- Визначені права підданих (ст. 30 - 30 стосуються гарантій, наданих людині в разі арешту або судового переслідування; ст. 33 гарантує недоторканність житла; ст. 35 - недоторканність приватної власності; в ст. 34 визнається право підданих не тільки самим вибирати своє місце проживання в Росії, але й безперешкодно їздити за кордон;

- Ст. 37 - 38 присвячені свободі слова і друку, права організовувати збори, створювати союзи та об'єднання;

- Ст. 39 визнає свободу віросповідання.

Згідно з новими законами виборче право в містах стало дуже близьким до загального. Було забезпечено представництво не лише селянства, а й робітничого класу.