66)Сімейно-шлюбне та спадкове право Гетьманської України.

У Гетьманщині шлюб розумівся у двох значеннях:1) визначений в законі й заснований на добровільній згоді договір між чоловіком і жінкою з метою створення сім'ї та продовження людського роду, і 2)подружнє співжиття. (У тодішній Україні переважала звичаєва форма укладення шлюбу - весілля). Укладенню формального шлюбу передували переговори й угоди між батьками майбутнього подружжя. Угода між батьками ставала дійсною шлюбною угодою тільки після взаємної згоди майбутнього подружжя. Взаємна згода дітей на шлюб вимагала дозволу батьків, а після їх смерті - старших родичів чи опікунів. (Іноді дозвіл на шлюб давала місцева адміністрація). Порушення цієї норми зумовлювало матеріальні санкції, передусім для жінки. її батьки могли позбавити посагу і права спадкування батьківських маєтків. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для хлопців 18 років, для дівчат - 13 років.

Дозволялося робити передвесільні подарунки, котрі поверталися в тому разі, якщо з певних причин весілля не відбулося. Забороняв¬ся шлюб між близькими родичами. Встановлення цього факту тяг¬ло за собою розлучення.

Вступивши до шлюбу, жінка переходила під опіку свого чолові¬ка. Вона не тільки приймала його прізвище, а й користувалася на¬бутим авторитетом у суспільстві. Відтак чоловік представляв її інте¬реси в суді, розпоряджався посагом і власним майном на особистий розсуд, від імені дружини укладав цивільно-правові акти. Лише за¬лишившись удовою при малолітніх дітях, вона отримувала право розпоряджатися своїм і дитячим майном. Упродовж усього сімей¬ного життя посаг дружини (майно, виділене батьком для одружен¬ня) і віно чоловіка (виділена дружині частка з його майна) перебу¬вала під його особистим наглядом і контролем.

Важливе значення мав інститут виділу, тобто передання батьком частини майна своїм синам для створення ними власних родин. Ви¬діл дітям проводився при свідках, записувався до актових книг ра¬зом із письмовим зобов’язанням синів не вимагати після смерті батьків більше, ніж отримали за життя.

Батько мав незаперечну владу над своїми дітьми. У разі крайньої необхідності йому дозволялося віддавати своїх дітей у найми хрис¬тиянинові. Нажите спільно з дітьми майно залишалось у батьків. У разі невиконання дітьми обов’язків перед батьком він міг позба¬вити їх спадщини.

Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри й моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи. Підстави для розірвання:1.Смерть;2.Безпліддя;3.Подружня зрада;4.Юридична смерть;( вигнанець з громади, зрадження вітчизні);5аразні хвороби;6.Підстриження в ченці;

Спадкове право. Цивільне право доби Української гетьманської держави містило норми успадкування як за заповітом, так і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без засто¬сування примусу. Заповідачами не могли бути засуджені до смерт¬ної кари, політичні злочинці, що перебували за кордоном, невіль¬ники, особи, позбавлені честі в судовому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, що пере¬йшли до нехристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків, особи, що зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першо¬му випадку заповіт складався письмово у присутності кількох міс¬цевих урядовців або 2—3 свідків. Надзвичайна форма заповіту застосовувалась у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час воєнного походу чи захво¬рів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

Укладаючи документ, заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов’язковою умовою дійсності заповіту чинне право визнавало передання частини спадку дитині, що перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг позбавити її спадку.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. У націо¬нальному праві того періоду побутувало правило, за яким «сестри при братах не спадкують». Першу чергу спадкоємців, отже, стано¬вили рідні сини спадкодавця, другу — онуки. Донькам майно діста¬валося лише в разі відсутності синів або якщо останні померли без¬дітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолод¬ший із них мав право на батьківську хату. Він уважався власником батьківського будинку, був зобов’язаний забезпечити сестер у разі одруження часткою майна, що називалася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки.