47. Статутне судочинство в Литовсько-Руській державі

48. Копне судочинство в Литовсько-Руській державі

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання життя общини незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів.

Копний суд територіальне об'єднував кілька сіл. Його засідання відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці — «коповищі», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали «сходаї», «мужі», «судді копні».

Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці, їхні жінки, брати й діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду, під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників - «сходаїв», на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — «люди сторонні», які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і управителів маєтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності представника державної адміністрації - возного, який складав протокол і донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори між селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справи по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право на розгляд його справи як альтернативу в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів.

У міру посилення на українських землях, які з 1569 р. перебували у складі Речі Посполитої, феодальної залежності селян та юридичного закріплення кріпацтва (III Литовський статут 1588 р.) розгортається й подальший наступ на права копних судів. Як наслідок, перелік справ, що підлягали розгляду копними суддями, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.

49. Поняття та види злочинів в кримінальному праві Гетьманської України

Розслідування злочину в Гетьманщині мало приватно-правовий характер (за винятком державних злочинів). Нерідко міра покарання злочинця залежала від волі потерпілого, а в разі його смерті — від волі родичів. З роками все більше зростала участь самих судів у розслідуванні злочинів. У кримінальному праві Гетьманщини поступово відбувається процес деталізації деяких моментів злочину і розвиток правових ідей: з’являються такі поняття, як замах на злочин, рецидив злочину, розрізнення головного злочинця та співучасників, наявність обставин, що знижують кару.

Одним із найбільш небезпечних державних злочинів вважалася зрада. У цьому злочині були звинувачені майже всі українські гетьмани — І. Виговський, І. Самойлович, Д. Многогрішний, П. Полуботок. За зраду повинні були нести відповідальність і родичі злочинця. Тяжким злочином вважалась також образа царя, осуд його дій та намірів.

Небезпечними службовими злочинами вважались казнокрадство та хабарництво. Російські царі, особливо Петро І, жорстоко боролися з цим злом, яке мало значне поширення серед високих посадових осіб в Україні, як і в усій Російській імперії.

Головним серед злочинів проти особи було вбивство. До майнових злочинів належали крадіжка, яка була досить детально регламентована, пограбування, гайдамацтво, підпалювання чужого майна. Слід відзначити, що з розвитком права почали розрізняти злочини навмисні, необережні та випадкові. Психічно хворі особи не звільнялися від відповідальності, але суд враховував їхній стан як пом’якшувальну вину обставину. В той же час скоєння злочину в нетверезому стані розглядалось як обставина, що обтяжує відповідальність.

Суб’єктом злочину могли стати особи, що вже досягли 16-річного віку.