40. Покарання в к. Р.

Важливим інститутом давньоукраїнського кримінального права був інститут покарання. Специфічною особливістю інституту пока¬рання в кримінальному праві в період існування Київської Русі була відсутність таких видів покарань, як смертна кара, скалічення та тілес¬ні покарання. Це означає, що метою покарань не було залякування на¬селення, спричинення страждань чи приниження честі й гідності лю¬дини. Основною метою покарань було відшкодування збитків потерпілій стороні та запобігання новим зло¬чинам. Тобто види покарань, які застосовувалися в Київській Русі, ха¬рактеризуються гуманізмом, що було притаманним усьому україн¬ському кримінальному праву майже до кінця XVIII ст.

У давньоукраїнському кримінальному праві криваву помсту було замінено штрафом і право отримати його в судовому порядку мали найближчі родичі вбитого по чоловічій лінії.

Після прийняття християнства важливою метою покарання стає спокутування гріха, розкаяння злочинця, усвідомлення ним злочинно¬го, гріховного характеру своїх дій. Зрозуміло, що метою покарань було й запобігання новим злочинам, поповнення державної скарбниці та збереження спокою в суспільстві.

Відповідно до принципу законності, визнання особи винною в учи¬ненні злочину в Київській Русі могло бути здійснене на підставі норм звичаєвого права або ж норм, установлених державою, покарання до злочинця може бути застосоване лише за вироком князівського суду.

Принципам гуманізму й демократизму в давньоукраїнському пра¬ві відповідала система покарань. За вчинення найтяж¬чого злочину — убивства — стягувався штраф у розмірі 40 гривен, а коли вбитим був державний службовець, то штраф стягувався в подвійному розмірі. Штраф за вбивство вільної людини стягувався на користь її родичів, а за вбивство державного службовця — на користь князя.

Система штрафів (вір) сформувалася в Київській Русі наприкінці IX — на початку X ст. Вони поділялися на два види: віра і продаж.

Віру як вид штрафу стягували із злочинця за вбивство та скалічен¬ня. Її розмір залежав від соціального стану

У випадках, коли злочинець був невідомий, штраф (віру) стягу¬вали з громади, на території якої було знайдено тіло. Це була так зва¬на «дика» віра, і її стягували відповідно до правового звичаю, який бу¬ло внесено до «Руської правди».

Грошовий штраф у вигляді продажі стягували за вчинення менш небезпечних злочинів проти особи та її майнових прав. Прода¬жу стягували за образу честі й гідності особи, за вбивство холопа або рабині, за посягання на особисту свободу, за крадіжку тощо. За вчинення зазначе¬них злочинів стягували штраф (продажу) у розмірі 12 гривен.

Публічно правові й приватноправові елементи в Київській Русі розрізнялися, тому переслідування злочинця в судовому порядку було справою приватною. У тому випадку, коли вбитий не мав родичів, які б могли переслідувати злочинця, тоді справа набувала публічного характеру й штраф стягували на користь князівської влади (держави).

У Київській Русі існували невільні стани населення, і вбивство кого- небудь із такого стану вважалося порушенням майнових прав госпо¬даря. Штраф за вбивство холопа, рядовича або смерда стягували в роз¬мірі 5 гривен, рабині — 6 гривен, ремісника — 12 гривен

Специфічним видом покарання, згідно з нормами «Руської правди», був так званий поток і пограбування. Поняття «поток і пограбування» означає конфіскацію майна і перетворення злочинця та членів його сім’ї на рабів. Поток і пограбування був найтяжчим видом покарання і застосовувався до розбійників, конокрадів і паліїв. Винуваті у вчи¬ненні зазначених злочинів «позбавлялись усіх прав, а їхнє майно конфісковувалось і надходило князеві. Позбавленого всіх прав злочинця та його сім’ю виганяли з громади.

Після прийняття християнства церква самостійно або разом із світською владою також застосовувала покарання. Відповідно до Статуту Ярослава Мудрого, юрисдикція церкви (суд митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. До Статуту була включена система світських грошових стягнень. Церква застосовувала накладен¬ня штрафу як один з видів покарання за такі злочини: підпал, згвалту¬вання, шлюб із найближчими родичами, викрадення дівчини, двоє¬женство, скотолозтво, розпусту, крадіжку, бійку, вихід із чернецтва то¬що. Одночасно церковний суд міг зобов’язати злочинця піти в монас¬тир для спокутування гріха.

Разом із церковними грошовими стягненнями до правопорушни¬ків могли застосовувати й покарання з боку світської влади. Воно та¬кож полягало в стягненні грошового штрафу, який надходив до дер¬жавної скарбниці. Злочинець також повинен був відшкодувати мо¬ральні збитки потерпілому «за сором» (побиття чужої дружини, зґвал¬тування, викрадення дівчини, образа словом).