41. Судовий процес у к.Р.

У «Руській правді» закріплені основні форми кримінального про¬цесуального права. Її норми містять особливі форми досудового про¬цесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим (май¬бутнім позивачем, обвинувачувачем) і вірогідним відповідачем (май¬бутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформовани¬ми нормами звичаєвого права.

Звід — це порядок (процедура) установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її власникові. Відповідно до «Руської правди», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього... то йому не слід говорити: “Це моє”, — а нехай скаже так: “Піди на звід (з’ясуємо, де ти взяв (її)”. Якщо на зводі виявлено (того), “хто винен (у привласненні чужої речі)”, тоді той несе відповідальність за крадіжку; тоді позивач візьме свою річ, йому вже буде платити винува¬тий і за те, що пропало разом із виявленою річчю...».

Так зване «гоніння сліду» полягало в розшуку злочинця, не спій¬маного на місці злочину, по залишених слідах, Уважалося, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець.

Коли слід вів на територію якоїсь громади і там губився, то грома¬да зобов’язана була або відшукати злодія, або ж відшкодувати вартість украденого. Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав учинити «заклик» про свою пропажу на громадських торгах. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернуто, то той, у кого його знаходили, мав не лише повернути його, а й заплатити штраф у розмірі 3-х гривен

Коли ж у кого-небудь знаходили крадену річ до «заклику», то він мав пояснити, де дістав або купив ту річ. Злодієм уважався той, хто не бажав або не міг пояснити, де він узяв крадену річ.

Той, хто «гнав слід», мав право вимагати від влади допомогу, але коли на суді буде вияснено, що він затримав невинуватого, тоді мав заплати¬ти штраф у розмірі 3-х гривен, коли затриманим був смерд, і 12-ти гривен, коли ним був боярин. Доказом винуватості було власне визнання вини підозрюваним, слід злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків», «послухів», присяга та «суд Божий» — ордалії.

Коли злочин стосувався місцевих жителів, то достатньо було свід¬чень двох очевидців, а коли він стосувався іноземців — то більше двох. Свідчення холопів не було доказом вини. Якщо скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право порушити справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послу¬хів» — свідків своєї порядності, а для іноземця достатньо було двох. Той, хто не мав «послухів», повинен був іти на «суд Божий», тобто пройти випробування водою та вогнем.

У справах, у яких підозрюваному загрожував штраф на суму до 1 гривні, можна було «очиститися» від підозри у вчиненні злочину присягою; до 6 гривен — випробуванням водою, а понад 6 гривен — ви¬пробуванням залізом.

Під час випробування водою підозрюваного кидали у водойму і коли він потопав, то визнавався невинуватим. При випробуванні розпече¬ним залізом невинуватим визнавався той, у кого не залишалося слідів від опіків..