1.Внутрішня і зовнішня політика Директорії.

У ніч на 14 листопада 1918р. на таємному засіданні керівництва українських політичних партій, об’єднаних в Національний союз, було створено новий орган відновленої УНР – Директорію на чолі з В.Винниченком. Командуючим віськами став С.Петлюра. Крім них до складу Директорії увійшли Ф.Швець, П.Андрієвський, А.Макаренко. Ядро військ Директорії становив полк Січових Стрільців полковника Є.Коновальця, що дислокувався у Білій Церкві.

Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР і призначила свій перший уряд під керуванням В.Чехівського.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначало її внутрішню і зовнішню політику.

У сфері державного управління Директорія УНР передбачала передати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції.

Законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі “поміщиків та капіталістів”.

Таким чином, йшлося про утвердження в Україні національного варінту радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи – аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі маєтки, в особняках мільйонерів провадилися обшуки і конфіскації.

Та всі ці перетворення не привели до заспокоєння в суспільстві, не сприяли стабілізації в державі.

Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, державних чиновників – всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Селянська стихія почала швидко перероджуватись у руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР. Сільська біднота звинувачувала Директорію в проведенні прокуркульської політики і також відвернулась від неї. Загалом внутрішня політика Директорії виявилась недостатньо ефективною і не привела до консолідації суспільства.

У зовнішній політиці Директорія також не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитись про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велись з кінця грудня 1918р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. Директорія просила допомогти у боротьбі з більшовиками, але Антанта зробила ставку на білогвардійську контрреволюцію, на відновлення Великої Росії. УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.

Невдачі у внутрішній і зовнішній політиці Директорії сприяли наступу радянських військ, які досить швидко встановили свій контроль над Україною.

2.Політика більшовиків в Україні.

У 1918-1921рр. більшовики спробували реалізувати програмні положення своєї партійної програми із заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом.

Політика “воєнного комунізму” включала проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, відміну товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.

Авантюристичний “комуністичний експеримент” більшовики розгорнули в Україні з січня 1919р, коли було прийнято Декрет про порядок націоналізації підприємств. Для керівництва державною економікою УСРР було створено систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю великих, середніх й дрібних підприємств).

На початку 1919р. рядом декретів та постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селяни мали здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. 1919р. на українське село було накладено продрозверстку у розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики “воєнного комунізму” на селі означало ще і колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювались на радгоспи та комуни.

У відповідь на таку політику радянської влади піднялася могутня хвиля селянського руху: в середині березня 1919р. здійняв повстання отаман Зелений; найбільш масштабним став виступ отамана Григор’єва, який командував Задніпровською дивізією, та інші.

При проведенні політики “воєнного комунізму” на селі більшовики спробували спертися на частину середняків-незаможників, колишніх бідняків, що були вдячні їм за набуте майно та землю, та бідняків, створивши комітети незаможних селян (КНС), які починають діяти в Україні з травня 1920р.

Незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Цей провал виявився в суспільно-політичній кризі 1921р.

Проведення економічної політики, котра повністю ігнорувала специфіку економічного розвитку українського села, мало для України трагічні наслідки: скорочення посівних площ, руйнацію сільськогосподарського виробництва – все це призвело до голоду 1921-1923рр.

Голод 1921-1923рр. був викликаний антиукраїнською політикою центру і мав своїм наслідком 2-3млн. загиблих.

Таким чином, на 1921р. більшовицькому керівництву стало зрозумілим, що цілеспрямована “лобова атака на капіталізм” – спроба переводу ринкової економіки до державної організації на комуністичних засадах – зазнала краху.