4.Українська національна символіка.

Українська національна символіка є, фактично, державною символікою України.

Герб.

На сьогоднішній день в Україні законодавчо закріплено лише зображення Малого Державного Герба України: знака Княжої Держави Володимира Великого – Тризуба.

Створено й проект Великого Державного Герба, який включає зображення Малого Герба у центрі, по боках від нього – фігури лева (коронований лев – герб Галицько-Волин-ської держави) і запорозького козака з мушкетом, знизу – синьо-жовта стрічка й переплетені з гроною калини колосся пшениці, а зверху – княжа корона. На жаль, у проекті є низка геральдичних помилок і неточностей. Тому його так і не було внесено на розгляд Верховної Ради.

1918 р. – тризуб на синьому фоні – Герб Української Народної Республіки.

15.09.39 р. тризуб стає гербом Карпатської України.

Прапор.

Українське синьо – жовте кольорове сполучення – одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів і походить з герба Галицько – Волинського князівства землі якого літописці називали в XII ст. “Украйною”. В II пол. XIII ст. тут з’являється золотий лев на синьому фоні (1410 р. відбувається Грюнвальдська битва, в якій галицькі полки з’являються під цим прапором).

1918 р. – державний прапор УНР (з жовтою смугою зверху).

Після перевороту П. Скоропадського порядок кольорів було змінено, таким він залишався й

в часи Директорії.

Гімн.

Слова Павло Чубинський написав біля 1862 р. Надруковано 1863 року в журналі «Мета» разом з віршем Шевченка.

Музика М.Вербицького: 1864 р.(у виставі Гейнча «Запорожці» – «Ще не вмерло Запорож-жя»). Як державний гімн був закріплений сеймом Карпатської України 1939 р.

Українська народна символіка

Рослинна: верба, тополя, калина, рута, барвінок, чорнобривці.

Рушник.

Вишиванка.

Кобза, трембіта, інш.

5.Політична система.

До утворення держави головною політичною одиницею у східних слов’ян було плем’я.

Влада була сконцентрована у глав сімейних кланів і племен, які діяли згідно звичаєвого права. Вони ж були членами ради старійшин. Таким чином, вони вирішували і “низові” питання і загальнозначущі.

На узліссі або пагорбі закладався головний племінний “град”, обнесений частоколом. Кожне плем’я оселялося кругом такого центру.

Варязькі князі оселялися в містах, розташованих на головних торгівельних шляхах. Навколишні племена підкорялися їм, а політичне значення міст зростало. Головним стає Київ. Князі, в свою чергу, спиралися на дружину, від якої в значній мірі залежали. Систему престолонаслідування реформував Ярослав Мудрий. Почалась децентралізація держави.

6. Політика київських князів.

За князювання Олега, Ігоря, княгині Ольги, Святослава, Ярослава зростала могутність і авторитет Київської Русі на міжнародній арені.

Олег (872-912рр.) вперше об’єднав під владою київського князя східнослов’янські землі і на півночі й в південній Русі, жорстоко розправився з Новгородом, що повстав проти приєднання до Київа. Вів широке оборонне будівництво на кордонах. Провів успішні походи проти Візантії 907 і 911 рр., уклавши при цьому вигідні договори, які відкривали широкі можливості для торгівлі руських купців. Договір від другого вересня 911 р. складався з 15 статей і передбачав встановлення дружніх зв’язків між обома державами та безмитну торгівлю з Візантією. Олег воював зі скандинавами, уграми, хазарами, північними племенами, в результаті приєднав до Київської держави різні слов’янські племена. Серед них: племенні союзи словен, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів, уличів і тиверців.

Після смерті Олега Київським князем став Ігор (912-945 рр. – син Рюрика, розпочавши тим самим династію Рюриковичів на Руському престолі). Він продовжує політику укріп-лення центральної влади, об’єднання всіх східнослов’янських земель. 941 р. Ігор здійснив похід проти Візантії, під час якого київський флот зазнав поразки і був знищений. 944 р. Ігор вдруге пішов на Візантійську імперію. Похід завершився укладенням 945 р. договору між Київською державою і Візантією. За умовами договору Київський князь зобов’язався не нападати на володіння Візантії у Криму (Корсунь); не утримувати військових гарнізонів у гирлі Дніпра; Київська держава і Візантійська імперія зобов’язувалися подавати одна одній у випадку потреби воєнну допомогу; обумовлювалися правила торгівлі і обміну посольствами тощо. 913 і 943 р. Ігор здійснив два походи на Кавказ, які дали змогу київським купцям торгувати на Сході.

Після смерті князя Ігоря 945 р. влада перейшла до його вдови – княгині Ольги (945-964рр.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших – перетворено на рабів. Ця жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі наступні роки її правління характеризувалися миром і спокоєм. Ставши до влади, княгиня об’їхала на возі і санях територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Під час подорожі Ольга закладала нові села, міста, погости (погост – місце збирання данини), наставляла в них своїх урядників. Вперше в історії Київської держави навела порядок у справі організації збирання податків та визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря і Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була “куна” – шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина – на потреби княгині, її міста Вишгорода.

957 р. вона здійснила дипломатичну місію до столиці Візантії Константинополя, де прийняла християнство, уклала новий договір із Візантією. 959 р. княгиня Ольга налагодила зв’язки з Німеччиною. Вона направила своє посольство до німецького імператора Оттона I. 961 р. на Русь від Оттона I прибула місія єпископа Адальберта, маючи на меті прилучити Русь до римсько-католицького світу, але успіху не мала.

З 964 року великим київським князем став син Ольги та Ігоря – Святослав (964-972 рр.), який увійшов в історію, під іменем Завойовника. 964 р. Основна мета походів Святослава – так само, як і його попередників – зміцнення держави. Святослав розпочав війну на Сході. Йому вдалося розгромити в’ятичів, камських болгар на Оці та Волзі і приєднати ці землі до Київської держави. Після цього він вирушив на Хазарський каганат і 965 р. знищив його. Далі князь Святослав із своєю дружиною рушив на Кавказ, розбив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Цим він розширив територію Київської держави далеко на схід. Однак із зане-падом хазарів зник той буфер, що не давав кочовикам зі Сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

968 р. князь Святослав погоджується допомогти візантійцям у війні з могутнім Болгар-ським царством. На чолі 6000 вояків Святослав напав на Болгарію, заволодів багатими придунайськими містами і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Але в цей час на Київ напали печеніги, і князь Святослав із своїм військом змушений був повернутися на Русь. 972р., коли Святослав з дружиною повертався додому з Візантії, на дніпровських поро-гах їх підстерегли печеніги. Полягли там русичі до останнього (972р.), загинув і Святослав.

Князь Володимир (Володимир Великий – 980-1015рр.), прийшовши до влади в резуль-таті міжусобної боротьби, мав складну задачу – утримати величезну багатомовну державу під владою Києва. Він приборкав повсталих в’ятичів, радимичів, наклавши данину “від рала”; 981 р. здійснив похід на захід проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, та зайняв Перемишль і Червенські міста. До складу Київської держави були включені Закарпатська Русь і Тмутаракань. Він воював також з волзькими болгарами (985 р.) і хорватами (993 р.).

Князь Володимир провів суттєве реформування організації внутрішнього життя в державі.

Основні реформи:

1) адміністративна: ліквідував племінні княжіння, поділив всю країну на вісім округів, округи – на волості, на чолі яких поставив своїх синів або довірених осіб;

2) військова: замінив племінну організацію війська на наймане військо за право володіти земельною власністю;

3) оборонна: широке будівництво фортець-укріплень навколо Київа, які стали опорними пунктами в боротьбі з печенігами;

4) градобудівництво: побудував нові міста – Володимир на Волині, Василів на Київщині;

5) релігійна: спочатку прагнув упорядкувати систему язичницьких вірувань в державі й створив язичницький пантеон з шести богів; переконавшись в безсиллі таким чином об’єд-нати державу, ознайомившись з іншими релігіями, Володимир вирішив прийняти грецький обряд й охреститися. Київська Русь прйняла хрещення 988р.

Ярослав (1019-1054рр.) вийшов переможцем в міжусобній війні й отримав сильну й розвинуту державу. Саме за часів князів Володимира і Ярослава Київська Русь досягла свого найбільшого розквіту. Ярослав остаточно розгромив печенігів (генеральна битва відбулась 1036р. поблизу Київа, на місці цього бойовища було закладено князем Софіївський собор). Він здійснив низку успішних походів проти литовських й ятвязьких князів, зміцнивши західні кордони. Задля зростання міжнародного авторитету Русі, Ярослав широко викорис-товує династичні шлюби: видав за польського короля Казимира свою сестру Добронігу і одружив свого старшого сина Ізяслава із сестрою Казимира; Анастасія була видана заміж за угорського короля Андрія (Ендре)I; син Всеволод був одружений з дочкою Візантійського імператора Констянтина IX Мономаха, дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха I, а сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа. Крім того,княжа столиця не раз ставала притулком для можновладних вигнанців (норвезький король ОлафІІ Святий, його син Магнус виховувався в Київі, сини убитого короля Англії – Едмунд та Едвард).

Продовжують розширюватися кордони держави, будуються нові міста, розбудовується Київ, зростає земельна власність бояр і дружинників. В державі посилюється значення Київської церковної метрополії: вперше митрополитом призначено не грека, а слов’янина (ним став Іларіон). Відкриваються школи, бібліотеки, перші лікарні при монастирях, почина-ється літописання та переписування ченцями книг. З часів Ярослава веде свій початок Київо-Печерський монастир.

Найважливішим актом державотворення часів Ярослава був запис у єдиний збірник законів держави. Потім він був доповнений синами Ярослава, й отримав назву «Руська Правда» або «Правда Ярославичів» (охороняла приватну власність та її власника,але в ній передбачався і захист селянина-виробника; основним покаранням стає штраф, смертна кара не передбачалася, хоча на початковому етапі ще залишалась кровна помста, були відсутні такі покарання як членоушкодження), – базувалася на звичаєвому праві.