1. Соціально – економічне й політичне становище.

У міжвоєнний період частина українських етнічних земель перебувала в складі европейських держав. Польща: Східна Галичина (Львівське, Тернопільське, Станіславівське воєводства), Західна Волинь, Полісся, Холмщина. Румунія: Північна Буковина, придунайські землі. Чехо-Словаччина: Закарпаття.

Ці землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди країн стояли на унітаристських позиціях, проводили політику денаціоналізації. Польський уряд прагнув до насильницької асиміляції українців. Закривалися українські школи, розгорталася мережа румунських та польських.

Відбувалося соціально – економічне гноблення .

Польща була поділена на дві території – Польщу „А” і Польщу „Б”. До першої належали корінні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські та західнобілоруські.

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчить те, що 85% підприємств були дрібними. Продуктивні сили розвивалися відповідно до інтересів польської економіки. Подібне становище – в Буковині і Закарпатті.

У сільському господарстві панувало велике поміщицьке землеволодіння, водночас було близько одного мільйона дрібних сільських господарств, приречених на розорення. Аграрна реформа не покращила становище селян.

Швидко зростала кількість неукраїнського населення, особливо в містах.

У Закарпатті, що входило до складу демократичної Чехословаччини, населення не відчувало відкритої дискримінації, але цей край був далекою малорозвиненою окраїною держави.

Під час великої депресії (1929-33рр.) погіршилося соціально-економічне становище, посилилися масові виступи. У відповідь на це польський уряд вдався до масових жорстоких дій. 3 вересня 1930 року було поведено кампанію пацифікації („умиротворення”): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, домашній арешт українських депутатів. Це посилило рішучість молодих радикально налаштованих націоналістів боротись проти польського режиму.

Але загалом, незважаючи на важке національне та соціально-економічне гноблення, західноукраїнське населення 20-30-тих років не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської України.

2. Політичні партії, їхня діяльність.

Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих поглядів, українці краю мали 12 політичних партій.

Найбільшою політичною партією на польській території України було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) – партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності не вдаючись до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування – умов для проведення реформ.

Частина населення схилялась до возз’єднання Західно-Українських земель з Радянською Україною в складі СРСР. Їх інтереси відбивала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка була складовою частиною комуністичної партії Польщі.

Значна частина населення Західно-Українських земель після поразки у визвольній боротьбі почала втрачати віру в традиції та цінності західної демократії та надії мирними методами з допомогою західних країн досягти незалежності країни. Серед політиків, особливо молодих, зростали нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їх участю 1929 року у Відні на з’їзді офіцерського об’єднання – Української військової організації (УВО) і радикальних студентських груп було утворено Організацію Українських націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець (полковник січових стрільців), а після його вбивства агентами НКВС – А.Мельник.

Ідеологічною основою ОУН був „інтегральний націоналізм”.

Його ідеологами були: Микола Міхновський – праця «Самостійна Україна»,

Дмитро Донцов – «Націоналізм»,

Євген Коновалець – «Причинки з історії української революції»,

Степан Бандера – «Перспективи української революції»,

Юрій Липинський.

В основі ідеології:

– боротьба за самостійну Україну,

– об’єднання всіх етнічних українських земель,

– визнання насильницьких методів боротьби,

– виховання молоді на прикладах козацтва.

Мета: утворення самостійної української держави на основі приватної власності в обмежених розмірах, багатоукладної економіки.

Методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, теракти, експропріації, акти саботажу.

Потрібно звернути увагу, що ОУН виникла в період перебування західноукраїнських земель в складі Польщі для боротьби з польськими окупантами. Коли ж ці землі потрапили за відомих обставин до складу СРСР, то окупантом, природньо, сприймається Радянський Союз. Радянська влада починає активну боротьбу з будь-яким проявом націоналізму, розгортаються репресії. Найгучнішим став „Процес 59-ти” у січні 1941 року у Львові. До страти було засуджено 42 чоловік (в тому числі 11 дівчат), решта – до 10 років ув’язнення.