14. Ортега-і-Гассет. Тема нашого часу.

Хосе́ Орте́га-і-Гассе́т іспанський філософ-екзистенціаліст, викладач, громадський діяч. Вважав подолання ідеалізму величезною інтелектуальною задачею, високою історичною місією епохи, в якій жив (1883-1955) – "темою нашого часу".

У «Темі нашого часу» (1923) він дає визначення людини: «Я є Я і моє оточення» тобто людина не може розглядатися у відриві від обставин, що оточують його, історії. Ортега шукав компромісу між ідеалізмом (перебільшуючим значення розуму) і реалізмом (перебільшуючим значення речей) і запропонував філософію життя, з'єднання Я і речей. Кожне життя є одна з точок зору на Всесвіт; істина плюральна, ніхто не може претендувати на те, що його точка зору єдино істинна. Життя – це драма, вибір в сенсі екзистенціаліста.

Ідеалізм вважає, що предмети, зовнішнє, Космос мають спірну реальність, спірне буття, що безсумнівно існує лише наше мислення про речі, про зовнішнє, про Космос. Мислення існує в тій мірі, в якій існує для себе – полягає в усвідомленні самого себе, у роздумах щодо самого себе. Отже, це – не буття-спокій, а міркування. Буття мислення це – не спокій, це не статичне буття, а активний прояв себе, що дає буття самому собі. Як тільки мислення знайшло б буття-спокій, воно перестало б існувати, так як Я перестало б створювати його. Сутність, крім того, є основою різних властивостей, являє собою постійний суб'єкт змін.

Нездатність ідеалізму вигадати новий спосіб буття виявляється не менш зрозуміло, якщо від суб'єкта мислення перейти до об'єкта. Ідеалізм пропонує мені засновувати мої переконання на зовнішній реальності мого розуму, зовнішній світ існує не в зовнішньому світі, а в моєму усвідомленні. Ідеалізм розглядає це питання як дилему: або цей театр володіє абсолютною реальністю поза мене, або він володіє нею в мені, він повинен десь перебувати, існувати, і безсумнівно, десь знаходиться. Я не можу поручитися, що він існує поза мене, так як не можу вийти за межі себе і опинитися в цій передбачуваній абсолютній реальності. Отже, не залишається нічого іншого, як визнати існування його в мені в якості вмісту розуму.

Значить, нам потрібно внести поправки у вихідний момент філософії. Не просто: існує мислення і існую я, мислячий, але якщо існує мислення, то існую я, який мислю, і світ, про який я мислю, і існує одне з іншим, так що їх неможливо розділити. Але ні я не є субстанціальним буттям, ні світ, але обидва ми знаходимося у живому зв'язку: я той, хто бачить світ, а світ – це те, що я бачу. Я існую для світу, а світ – для мене. Якщо немає речей, щоб бачити, думати і уявляти, я б не бачив, не думав і не уявляв, тобто не існував би.

Я виявив первинне і фундаментальне явище, яке грунтується і затверджується на самому собі. Це явище – спільне існування Я, або суб'єктивності, і його світу. Одного без іншого не існує. Я не можу усвідомити себе інакше, ніж усвідомлюючи об'єкти, оточення. Я не мислю, якщо не мислю про речі, а відтак, виявляючи себе, я завжди виявляю поряд із собою якийсь світ. Я є суб'єктивністю і мисленням, є частиною подвійного явища. Іншу частину якого становить світ. Відтак, радикальною і справжньою даністю є не моє існування, не те, що я існую, а моє співіснування із зовнішнім світом.

Образ буття, який являє собою життя, має потребу в нових категоріях – не в категоріях античного космічного буття; мова йде саме про те, щоб уникнути їх і знайти категорії життя, сутність "нашого життя".