59. Соціально-практична природа пізнання.

Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину. Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад, І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (агностицизму). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання. Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.

В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

- об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежність від свідомості та волі суб’єкта;

- пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності;

- активного творчого відображення. Процес пізнавання – цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації;

- діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

- практики – визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, як основної, рушійної сили, мети пізнання та критерія істинни.

- історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

- конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Все це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.