8. Ж.П.Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм".

Екзистенціалізм виник у 20 рр XX ст. в Європі. Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції, літераторів, юристів. Пік популярності припав на 40-50 рр. XX ст. Проіснував до 60 рр 20 ст.

Предметом філософії екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями. Основними проблемами: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування. Основною категорією – «існування» (екзистенція), що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гумані­стичної думки, поширеним у всьому світі. Одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – Мартін Хайдеегер, Карл Ясперс; в Іспанії – Хосе Ортега-і-Гассет; в Італії – Нікколо Аббаньяно; Леопольд Сенеор в Сенегалі. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін. У Франції – Альбер Камю, Габріель Марсель, Жан-Поль Сартр.

Уже в перших своїх працях Сартр піддає критиці трансцендентальний ідеалізм та розвиває вчення про нічим не детерміновану (не залежну), спонтанну творчість екзистенції. Сартр заперечує доцільність наукових методів у вивченні людської психіки, критикує натуралізм у психології.

Сартр приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід’ємною складовою людського існування. Свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на думку філософа, абсолютно вільна визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога. В будь-якій ситуації, на його думку, існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть і в цьому вияв її свободи. Але вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під питання моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо моя свобода – це щось абсолютне і позитивне як вияв моєї екзистенції, то все, що її обмежує набуває негативного визначення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести моє унікальне існування під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили із існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись, ні на природу, ні на Бога, твердить він. Людина приречена діяти на свій “страх” і “ризик”. Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу.

Таким чином, у розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибору цінностей і їх всезагального характеру, філософ наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх.

В цілому дати переконливе обґрунтування всезагального характеру моральних норм, виходячи з позиції унікальності людського існування, практично неможливо. Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Звідси і песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, відчуття неприкаяності, абсурдності існування людини в світі, яке притаманне майже всім екзистенціалістам.