17. "Філософія критичного раціоналізму" к.Поппера.

Сэр Карл Рэймонд Поппер (1902-1994) – австрійський та британцікий філософ і соціолог, що стоїть в ряду найбільш впливових філософів науки ХХ сторіччя. Його філософія сформувалась в дискусії з Віденським гуртком. Як і представники аналітичної філософії, він відштовхується в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною позицією філософа є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень – ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

Поппер вважає, що задача філософії наукового пізнання, повинна складатися не в пошуку теорії, а у вирішенні проблеми росту знання. Останній же досягається в процесі раціональної дискусії, що являє собою критику існуючого знання. Тому свою філософію Поппер називає критичним раціоналізмом.

Вчені роблять відкриття, піднімаючись не від фактів до теорій, а переходячи від гіпотез до одиничних висловлень, тобто користуючись гіпотетико-дедуктивним методом. Людина бачить і розуміє світ так, як той даний йому в його теоретичних уявленнях. Спостереження вже припускає деяку теоретичну установку, деяку вихідну гіпотезу. Перевірка істинності теорії не може здійснюватися за допомогою відібраних із її допомогою фактів. По-перше, будь-яка розвинута теорія формулюється не для реальних, а для ідеальних об'єктів. По-друге, досвід стає можливим тільки завдяки теоретичним, сутнісним уявленням. Наукові принципи не можна перевірити фактами, тому що вони як би накладаються поверх на ці факти. Строго говорячи, факти повинні відповідати теорії, а не навпаки. Теорія, у свою чергу, повинна відповідати природі як такій, але не експериментальній реальності. Позитивний досвід може підтримувати теорію лише тимчасово, оскільки наступні можливі негативні досвіди завжди можугь спростувати її.

Остаточно підтвердити теорію не можна, зато її можна спростувати. Ця асиметрія має вирішальне значення для розуміння процесу наукового пізнання. Спростування в науці є стимулом до удосконалення, спростування досвідом є «елімінація помилок». Накладення нової теорії на існуючу теоретичну базу призводить до росту наукового знання. Наука еволюціонує. Підставою наукового знання, відповідно Попперу, виступає ідеал критичного відношення вченого як до свого, так і до чужих, альтернативних теорій.

За Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. На думку Поппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, при наступному контролі вона може виявитись хибною. Теорія містить необмежену кількість висновків, а контролювати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового, вважає філософ. Поппер визнає фальсифікацію найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута, і критерієм демаркації: науковою теорією признається лише та концепція, що піддається зіставленню з експериментальними.

Оскільки проблема істтинності знання, за Поппером, нерозв'язна, він вводить у якості визначального розвитку наукового знання критерій правдоподібності теорій. Кожна наукова теорія є, строго говорячи, помилковою, серед її результатів будуть як вірні, так і помилкові твердження. Максимально правдоподібною буде теорія, що відбиває вичерпно і повно об'єктивну реальність. Ціллю наукової діяльності, напрямком росту наукового знання є побудова такої теорії, проте в силу вищевказаних причин, реально створення тільки більш-менш правдоподібних теорій.