68. Роль та функції традицій в пізнанні та бутті людини в умовах науково-технічної цивілізації

Традиції – звичаї, обряди, суспільні установлення, ідеї, цінності, що склалися і сторично і передаються з покоління в покоління, елементи соціально-культорної спадщини, що зберігаються в суспільстві або в окремих соціальних групах довгий час. В науці – передача знань та методів досліджень; в мистецтві – стиля та майстерності.

Американський історик і філософ науки Томас Кун (1922-1996) уперше зробив традиції центральним об'єктом розгляду при аналізі науки, надавши їм значення основного чинника, що конституює науковий розвиток. Дійсно, основним засобом існування науки, за Куном, є нормальна наука – система досліджень, що спираються на одне або декілька минулих наукових досягнень, що протягом деякого часу признаються визначеним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності.

Кун показав, що наукова традиція є необхідною умовою швидкого накопичення знань. Цінність нормальної науки полягає в тому, що вона породжує точність, надійність і широту методів. Спроби осмислити з погляду прийнятої парадигми все нові і нові явища, реалізуючи при цьому стандартні засоби аналізу або пояснення організують наукове співтовариство, створюючи умови для порозуміння і порівнянності результатів, і породжує ту «індустрію» виробництва знань, що ми і спостерігаємо в сучасній науці.

Нормальна наука виступає як дуже чуйний прилад по виявленню аномалій, що надалі стають поштовхом до перегляду парадигми. Виникає своєрідна кризова ситуація, для подолання котрої нормальна наука породжує науку екстраординарну, що характеризується переосмисленням парадигмальных канонів. Це зрештою призводить усю дану галузь науки до нової системи розпоряджень, до нового базису для практики наукових досліджень, знову укладаються умови для функціонування нормальної науки.

Твердження нової парадигми, відзначає Кун, здійснюється тоді, коли більшість учених ще не в змозі мислити по-новому, понятійний апарат неадекватний новому змісту. Ситуація ускладнюється тим, що кожна парадигма має свої критерії раціональності. Об'єктивна дійсність, до якої прихильники різноманітних парадигм роблять віднесення теорій, по-різному сприймається кожним із співтовариств. У результаті парадигми несумісні одна з одною, між ними немає скільки-небудь безпосередньої логічної спадкоємності: нова парадигма відміняє стару.

69. Поняття істини: можливості різноманітних філософських підходів.

Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище. Істина – правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Адекватне відображення об’єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає в можливості отримання об’єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Основне питання – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються? Істинне знання завжди є знанням певного індивіда, соціальної групи або людства вцілому. Суб’єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважае пізнанню об’єктивного змісту. Істина як процес є об’єктивною за змістом, але суб’єктивною за своєю формою.

Проблема істини тісно пов'язана з проблемою можливості пізнання світу, шляхом якого проходить наша думка до досягнення істини. Це питання переходу від абстрактного до конкретного, від відношення між абсолютною і відносною істиною. Основне питання філософії – відношення між мисленням і буттям – в цьому контексті можна розглядати так: чи здатні ми пізнати світ, чи можемо ми в своїх уявленнях про світ скласти його істинну картину?

Ствердно на це питання відповідають не тільки матеріалісти, але і такі ідеалісти як Гегель, тільки він вважав дійсний світ здійсненням "абсолютної ідеї", причому людський дух правильно пізнаючи дійсний світ, пізнає в ньому і через нього "абсолютну ідею". Поряд із матеріалістами і послідовними ідеалістами є і такі філософи, що оспорюють можливість пізнання світу. До них належать Юм і Кант, що принципово відгороджують "явища" від того, що є, відчуття від того, що відчувається, „річ для нас” від "речі-в-собі".

Марксизм визначав істину як адекватне відображення об'єкта пізнаючим суб'єктом, реальність така як вона є сама по собі, незалежно від свідомості. Абсолютна і відносна істина – категорії діалектичного матеріалізму, що характеризують процес розвитку пізнання і розкривають співвідношення між: 1) тим, що вже пізнано і тим, що буде пізнано в майбутньому; 2) тим, що може бути спростовано і тим, що лишається неспростовним. Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність предметів, явищ і не може бути спростована. Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється. Научні істини є відносними. Кожна відносна істина – крок вперед в пізнанні абсолютної істини.

Метафізика – оголошує кожну істину вічною (абсолютною). Релятивізм – всяка істина відносна і розвиток науки свідчить лише про зміну помилок, тому об'ктивної істини бути не може. Гегель – істина – процесс співпадіння думки з об’єктом. Ідея – безумовна єдність поняття і предмета. Абсолютний дух – вічні істина. Гуссерль – розуміє істтину як щось абсолютне, істинне "само по собі". Для з’ясування істини вимагається феноменологічний аналіз – чим взвгвлі є мислення та пізнання. Неопозитивізм – істина – відповідність висловлювання факту. Християнство – істина дана Богом, пізнається через любов до Бога.

Характеристики істини: об’єктивність, абсолютність; відносність; конкретність; перевірка практикою. Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Головним критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.

Інші критерії істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

Сучасна гносеологія (наука про пізнання) вважає найважливішим питання – що є істина? Розуміє істтину як щось абсолютне, істинне "само по собі". Цінність знання визначається мірою його істинності. Істина – риса знання, а не об'єкта пізнання.