34. Об'єктивний ідеалізм філософії Гегеля: особливості методу та системи.

Філософія Георга Вільгельма Фридриха Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. Він зробив спробу побудувати теоритичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. У її рамках глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива.

“Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі природуа, розвиваючись, породжує “суб’єктивний Дух” – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”.

В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка. Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно-ідеалістично.

Обгрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, довів, що істина є процесом. Підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон.

Сутність основного протиріччя філософії Гегеля.

Ідеалістична система Гегеля не узгоджувалися з його ж діалектичним методом. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії, після того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.