Глава 3

…Можливий тільки один максимум всіх максимумів, причому максимумом є те, до чого не може бути протилежностей, так що і мінімум є максимумом, то зрозуміло, що нескінченна єдність є згорнутість (complicatio) всього. Але ж єдність і передбачає те, що вона поєднує все. У максимальній єдності згорнуто не тільки число, як в одиничному, але все взагалі: як у числі, котре розгортає одиницю, немає нічого, крім цієї одиниці, так і у всьому існуючому ми не знаходимо нічого, крім максимуму...

...Отже, згорнутість всього єдина і немає однієї згорнутості для субстанції, другої для якості, третьої для кількості й так далі, тому що є тільки один максимум, що збігається з мінімумом, де згорнена різноманітність не є протилежною згорненій тотожності. Як єдність передує різноманітності, так точка в силу своєї досконалості передує величині й взагалі досконале передує всьому недосконалому: спокій − руху, тотожність − відмінності, рівність − нерівності й так далі, що стосується всього, чому властивий взаємоперехід з єдиним, які разом і складають вічність, адже багатьох вічностей не буває. В єдиному Богові згорнуто все, оскільки все в ньому; і він розгортає все, оскільки він у всьому.

Книга третя

Глава 3

…Але саме людська природа, яка підноситься над усіма створіннями Божими і трохи поступається ангелам, заключає в собі й розумну, й чуттєву природи, поєднує всередині себе все у світі й за те справедливо називається стародавніми філософами мікрокосмом, малим світом. Саме вона, піднявшись до поєднання з максимумом, виявилася би завдяки цьому повнотою всіх досконалостей і універсуму загалом, і кожної окремої речі, так що все через людину досягнуло б свого вищого ступеня.

З іншого боку, людина існує тільки конкретно, тому піднятися до з'єднання з максимумом було б можливо лише одній, тій, що втілює у собі всю істину людини. Така направду була би людиною так само, як і Богом, і Богом так само, як людиною, − досконалістю Всесвіту, що має першість у всьому. Мінімальні, максимальні й середні істоти, поєднавшись у ній з природою абсолютної максимальності, збіглися б, зробивши її всезагальною досконалістю: всі речі у своїй конкретній визначеності знайшли б у ній завершення ніби у власній повноті. Міра цієї людини, як каже Іван у Апокаліпсисі, була б мірою і ангела, і кожної окремої істоти, тому що завдяки поєднанню з абсолютною сутністю, абсолютним буттям всього у Всесвіті вона стала б універсальним і конкретним буттям кожного творіння. Через таку людину всі речі отримали б початок і кінцеву ціль свого конкретного існування; через неї, конкретного максимума, як через початок своєї еманації та кінцеву мету свого повернення (reductionis), вони й виходили б із абсолютного максимуму в конкретне буття і сходили б до абсолюту.

…Бог, творець Всесвіту, тотожний до всякого буття, і Всесвіт сотворений за його подобою. Ця вища і максимальна тотожність до кожного буття буде тоді абсолютно усіма речами, а та вища людська природа з'єднається з ним, і, відповідно, той же Бог, прийнявши в себе людськість, через цю людськість буде кожною конкретною річчю, подібного до того, як він абсолютно ототожнюється зі всяким буттям. Людина, завдяки такому поєднанню існує, ніби у своїй іпостасі, в цій максимальній тотожності всякого буття, буде Сином Бога, тобто Словом, яким все створено, − самою тотожністю буття, що носить…ім'я Сина Божого, − і все ж таки не перестане бути сином людським, як не перестане бути людиною.

Опрацьовуючи фрагменти твору Миколи Кузанського «Про вчене незнання», простежте особливості пантеїстичної традиції у філософії, згідно з якою Бог «присутній скрізь» у світі, «проймає» собою все буття, є «живою душею», самим «буттям» світу, «абсолютним максимумом». Проаналізуйте характерні риси процесу еманації – розгортання божественної сутності у світі. Також зверніть увагу на специфіку ренесансного неоплатонізму, який, на відміну від античного і середньовічного, є виключно антропоцентричним: визначаючи людину центром космічної ієрархії буття, Микола Кузанський наділяє її властивостями «богорівної» істоти. Зауважте, що людина розглядається не як пасивний «образ і подоба Божа» – вона усвідомлює свою практично абсолютну самоцінність.