Йоган готліб фіхте

(1762 – 1814)

Біографічна довідка

Фіхте Йоган Готліб – представник німецької класичної філософії, громадський діяч. Вважав філософію “науковченням” (фундаментом усіх наук). Вихідним поняттям філософії Фіхте є суб’єкт, “Я”. Суть “Я” - в діяльності. Таке розуміння суб’єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Фіхте водночас загальною теорією діяльності. Немає нічого у світі, що не було б результатом діяльності, творчої активності абсолютного “Я”, яке приймається Фіхте за основу буття. Завдяки діяльному взаємовідношенню “Я” і “НЕ-Я” виявляється всезагальна діалектична реальність світу.

Основні твори: “Про поняття науковчення або так званої філософії” (1794); “Основи загального науковчення” (1794); ”Про призначення вченого” (1794); “Призначення людини” (1800); “Основні риси сучасної епохи” (1805); “Промови до німецької нації” (1808).

Фрагменти ТВОРІВ

ПРО ПОНЯТТЯ НАУКОВЧЕННЯ АБО ТАК ЗВАНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Науковчення як форма критичної філософії та його завдання

1. Метафізика, яка тільки повинна бути не вченням про вигадані речі в собі, але генетично виведенням того, що є в нашій свідомості, може стати предметом філософського вчення – можуть бути здійснені дослідження про можливість, справжні значення і правила такої науки. Система таких досліджень називається у філософському відношенні критикою. Критика критикує філософське мислення: якщо сама філософія також повинна називатися критичною, то про неї можна лише сказати, що вона критикує природниче мислення. Чиста критика, наприклад, кантівська, яка оголосила себе критикою, менш за все чиста, але переважно сама – метафізика: вона критикує то філософське, то природниче мислення.

2. Так звана дотепер філософія стала наукою про науку взагалі.

3. Кожна можлива наука має основоположення, яке не може бути доведене в ній, а повинно бути до цієї науки заздалегідь достовірним. Де ж повинно бути доведене це основоположення? Без сумніву, в тій науці, яка повинна обґрунтувати всі можливі науки. В цьому відношенні Науковчення мусить зробити дві справи. Насамперед, воно повинне обґрунтувати можливість основоположень взагалі; показати, як, за яких умов і, можливо, якою мірою що-небудь може бути вірогідним і взагалі – що це таке бути вірогідним; потім науковчення повинне зокрема виявити основоположення всіх можливих наук, які не можуть бути доведені в них самих.

4. Саме науковчення є наукою. Тому воно також повинне мати основоположення, яке в ньому не може бути доведене, але мусить бути припущенням як умова можливості науковчення як науки. І це основоположення також не може бути доведено ні в якій іншій вищій науці, бо інакше ця вища наука була б сама науковченням, а та наука, основоположення якої ще повинно було би бути доведеним, не було б ним. Це основоположення науковчення, а через науковчення і усіх наук і всього знання, тому безумовно не потребує доведення, тобто не може бути зведене ні до якого вищого положення, і зі стосунку до якого випливала б його вірогідність. Проте воно мусить надавати підставу кожній вірогідності; тому воно мусить бути вірогідним, і вірогідним в собі самому задля самого себе і через самого себе. Усі інші положення вірогідні тому, що можна показати, що вони в будь-якому відношенні дорівнюють йому. Це ж положення повинне бути вірогідним просто тому, що воно дорівнює собі самому. Всі інші положення будуть мати тільки опосередковану та виведену з нього вірогідність, воно ж мусить бути безпосередньо вірогідним. На ньому ґрунтується все знання, і без нього було б неможливе взагалі жодне знання. Воно супроводжує кожне знання, міститься в кожному знанні, і кожне знання його передбачає.

5. Науковчення повинне складатися не з одного лише положення, але з багатьох положень (що це буде так, можна передбачити вже тому, що воно повинне встановити основоположення для інших наук), – воно повинне […] мати систематичну форму.

6. […] Воно саме повинне встановити для всіх інших наук не тільки основоположення і через це – їх внутрішній зміст, але також і форму і тим самим – можливість зв’язку багатьох положень в них. Тому воно мусить мати цю форму в самому собі, обґрунтовувати її через самого себе.

7. […] Науковчення повинне дати форму не тільки собі самому, але й всім іншим можливим наукам і чітко встановити значення цієї форми для всіх […]. Такого […] основоположення, яке б не визначалося б ані за формою, ані за змістом, абсолютно першого основоположення, бути не може, якщо взагалі мусить бути абсолютно перше основоположення, науковчення і система людського знання. Тому не може бути більше трьох основоположень; одного абсолютного визначеного безумовно через самого себе, як за формою, так і за змістом; одного визначеного через самого себе за формою і одного визначеного через самого себе за змістом.

8. Легко помітити, що, припускаючи можливість такого науковчення взагалі, особливо ж припускаючи його основоположення, завжди передбачають, що в людському знанні дійсно є система. Якщо така система повинна в ньому бути, то можна […] сказати, що мусить існувати таке абсолютно перше основоположення. […] Об’єктом науковчення є […] система людського знання. Вона існує незалежно від науки про неї, але встановлюється останньою у систематичні формі.

Антитетичний метод науковчення

9. Пильно вдивись в самого себе, відверни свій погляд від усього, що тебе оточує, і скеруй його у середину себе – така перша вимога, яку висуває філософія своєму учню. Ідеться не про те, що поза тобою, а тільки про тебе самого.

10. У науковченні є два досить різних ряди духовного діяння: ряд Я, який спостерігає філософ, і ряд цих спостережень філософом.

Вдивимось передусім в Я, яке ми спостерігаємо; що ж це за звернення Я до самого себе? До якого класу видозмін свідомості воно повинно бути віднесене? Воно не є осягненням у поняттях: воно стає таким вперше через протиставлення якогось не-Я і через визначення Я в цій протилежності. Отже, воно є тільки спогляданням.

11. Це споглядання самого себе, якого вимагає філософ при здійсненні акту, через який у нього виникає Я, я називаю інтелектуальним спогляданням. Воно є безпосереднім усвідомленням того, що я дію, і того, що за дію я здійснюю; воно є тим, чим я пізнаю щось, тому що це щось створюю. Що є така здатність інтелектуального споглядання, цього не можна довести через поняття, як не можна вивести з понять і того, що вона таке. Кожен повинен віднайти її [цю здатність – ред..] безпосередньо в самому собі, або ж він не зможе пізнати її ніколи. Вимога, щоб йому довели її через міркування, набагато більш дивна, ніж була б вимога сліпонародженого, щоб йому пояснили, що таке фарби, без того, щоб він навчився бачити.

12. При цьому він (трансцендентальний ідеаліст – ред.) чинить так. Він показує, що дещо, встановлене наперед як основоположення і безпосередньо виявлене у свідомості, можливе не інакше як при одночасному походженні чогось іншого, і це інше можливе не інакше як при одночасному походженні чогось третього; і так далі, доки не будуть остаточно вичерпані умови виявленого спочатку, і воно не буде цілком зрозуміле у своїй можливості. Цей хід думки є безперервним переходом від обумовленого до умови; кожна умова, в свою чергу, стає обумовленою, і треба шукати її умови.

ОСНОВИ ЗАГАЛЬНОГО НАУКОВЧЕННЯ

13. Тут повинні бути синтези, отже, нашим постійним принципом відтепер (принаймні у теоретичній частині науковчення, тому що у практичній його частині відбувається все якраз навпаки, як це буде показано свого часу) буде синтетичний прийом; кожне положення буде містити в собі певний синтез.

– Але жодний синтез неможливий без антитезису, оскільки він є дією, і відшукуємо тільки його продукти, – протилежне. Отже, ми повинні при кожному положенні виходити із зазначення протилежностей, які підлягають об’єднанню.

– Всі встановлені синтези повинні міститись у вищому синтезі […] і припускати своє виведення з нього.

14. Із основи синтезу Я і не-Я можливо вивести всю сферу науковчення.

15. Якщо б науковченню було поставлене питання: якими є речі самі по собі (речі-в-собі), то воно змогло б відповісти тільки так: такими, якими ми їх повинні зробити. Від цього науковчення аніскільки не стане трансцендентальним тому, що ми знаходимо в нас все те, що ми при цьому встановлюємо; ми виносимо це із нас самих назовні […].

16. Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності […]. Я має розглядатися не як чистий суб’єкт, як його дотепер майже всюди розглядали, а як суб’єкт–об’єкт… Я покладає необхідно саме себе, і тому суб’єктивне та об’єктивне складають в ньому єдине ціле […]. Моя система – це перша система свободи: як та нація (французька) звільнила людину від зовнішніх кайданів, так і моя система звільняє від речей самих по собі.

17. Вища задача, яка містить в собі всі інші задачі – така: як може Я безпосередньо діяти на не-Я, або ж не-Я на Я, якщо обидва одне одному протилежні.

Підсумок науковчення

18. За Кантом, кожна свідомість лише обумовлена самосвідомістю, тобто зміст її може бути обґрунтований чим-небудь поза свідомістю; результати цього обґрунтування не повинні лише суперечити умовам самосвідомості; вони не повинні тільки знищувати її можливості, – але вони аж ніяк не повинні виникати з неї.

Згідно з науковченням, кожна свідомість визначається самосвідомістю, тобто все, що відбувається у свідомості, є обґрунтованим, даним, створеним умовами самосвідомості; і поза самосвідомістю для неї немає жодної іншої підстави.

ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

19. Твоє призначення полягає не тільки в знанні, але й в діях відповідно до цього знання; ця думка сильно звучить в надрах моєї душі, як тільки я на мить зосереджуюсь в самому собі. Ти існуєш на землі не для бездіяльного самоспостереження та самоспоглядання, не для самонасолоди благочестивими почуттями-ні, ти існуєш тут для діяльності; твоя діяльність, тільки твоя діяльність визначає твою цінність.

Цей голос жене мене за межі уявлень, він веде мене від одного тільки знання до чогось, що знаходиться поза знанням і зовсім йому протилежне; до чогось, що вище і більше за кожне знання, і що містить в собі мету самого знання.

20. [...] Я неминуче мушу сам створювати свій світогляд; тоді я буду цілком самостійним та завершеним самим собою. Першоджерело усього мого милосердя й усього мого життя - те, з чого виникає все, що може існувати в мені, для мене й завдяки мені, найглибший дух мого духа не є сторонній для мене дух, але він створений мною самим в точному значенні цього слова. Я увесь-своє власне створіння.

21. Світогляд, якого я тепер дотримуюсь, я обрав обачливо, свідомо і після роздумів з усіх інших можливих світоглядів, тому що тільки цей мій світогляд визнав я таким, що відповідає моїй гідності і моєму призначенню.

22. Усе моє мислення мусить мати стосунок до моєї діяльності... Поза діяльністю мислення є тільки пустою безцільною грою, втратою сили та часу...

23. Людина не є породженням чуттєвого світу, і кінцева мета її буття не може бути в ньому досягнута. Її призначення виходить за межі часу та простору і взагалі усього чуттєвого. Що вона таке і чим вона повинна стати, про це вона мусить знати; наскільки високе її призначення, так і думка її повинна також уміти піднятись вище границь чуттєвості.[...] Єдино істинно людським […], таким, в якому представлена вся сила мислення людини, є те, в якому вона піднімає себе над цими границями і в якому все чуттєве перетворюється для неї на чисте ніщо, на одне тільки відображення у смертних очах надчуттєвого, яке одне тільки існує.

24. Я не осягаю всього свого призначення; питання про те, чим я повинен стати і чим буду, перевищує все моє мислення.[...] Але ту частину мого призначення, яка ввірена мені самому, її я знаю, знаю цілком, і вона є коренем усіх моїх знань. У кожний момент свого життя я напевно знаю, що я повинен робити, - в цьому і полягає все моє призначення, оскільки воно залежить від мене.[...] До нього повинні спрямовуватися всі мої думки і почуття та всі мої заздрощі...

Уважно прочитавши наведені положення філософії Й.-Г.Фіхте поясніть, в чому полягає позиція суб`єктивного ідеалізму, а також специфіку і позитивне значення інтерпретацій німецьким філософом проблеми можливості наукового знання. Які завдання повинні виконувати філософія з точки зору науковчення Фіхте? Чи вважаєте ви їх справді важливими та вагомими? Спробуйте за наведеними цитатами визначити спільне і відмінне у поглядах І.Канта та Й.-Г.Фіхте на критичну філософію, метафізику, “річ у собі”. Дайте відповідь на питання: чи є для Фіхте системний характер достатнім визначенням істинного знання? Проаналізуйте один з основних законів науковчення: без суб`єкта немає об`єкта; без об`єкта немає суб`єкта. Чи згідні ви із цим законом? Поясніть свої твердження. При цьому спробуйте визначити чим міркування Фіхте щодо суб`єкта відрізняється від концепції суб`єкта у сенсуалізму Дж.Берклі та абсолютному ідеалізмі Г.Ґеґеля? Дайте аргументовані відповіді на питання: а) якою мірою виправдені намагання Фіхте виводити всі аспекти реальності із активності Я? б) в чому полягає внесок Фіхте у теорію діалектики? в) чи відіграє самосвідомість у пізнанні, зокрема науковому, важливу роль? г) яке світоглядне значення мають погляди Фіхте на призначення людини?