Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Дайте визначення поняття "позитивного", яке покладено в основу назви філософії позитивізму.

2. Назвіть та охарактеризуйте 3 стадії розвитку людства та людського знання за О.Контом.

3. Які принципи покладенні в основу періодизації розвитку людства, людського знання і класифікації наук?

4. Які завдання ставить О.Конт перед філософією позитивізму і які шляхи їх вирішення при цьому вказує?

5. Яке досягнення позитивізму О.Конт вважав найбільшим і чому?

Література до опрацювання розділу

1. Конт О. Дух позитивной философии. (Слово о положительном мышлении) / Перевод с французского И.  А. Шапиро — Ростов н/Д: Феникс, 2003. — 256 с. — (Выдающиеся мыслители).

2. Асмус В.Ф.  Огюст Конт // Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. — М.: 1984. — С. 203-216.

3. Милль Д. С. Огюст Конт и позитивизм / Перевод с английского И.И. Спиридонова — Изд. 4-е. — М.: 2011. — 176 с. — (Из наследия мировой философской мысли: история философии)

Сцієнтистська філософія хх століття Мориц Шлік

(1882 – 1936)

Біографічна довідка

Відомий німецько-австрійський фізик і філософ, засновник та один із провідних діячів Віденського філософського гуртка, один з лідерів логічного позитивізму. Вивчав фізику в Берліні під керівництвом М.Планка, але потім проявив великий інтерес до філософії. З 1911 викладав в університетах Ростока і Kiля, в 1922 році почав працювати на кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету, де у 1926 році він заснував відомий Віденський гурток, який незабаром почав вважатися центром неопозитивізму. У 1936 році був убитий своїм студентом. У центрі інтересів М.Шліка перебували проблеми епістемологія і філософії науки. У перший книзі "Простір і час в сучасній фізиці" (1917) запропонував конвенціональне трактування теорії відносності, а у праці "Загальна теорія пізнання" (1918) піддав критиці ідеї неокантіанства, зокрема, припущення про існування синтетичних апріорних суджень. Пізніше М.Шлік висловив цілу низку ідей, що були покладені у засади відомої процедури верифікації із наголосом на знаково-лінгвістичній складовій наукового пізнання. В історію філософії увійшов як людина, що закладала засади сучасної аналітичної філософії.

Фрагменти ТВОРІВ

ПОВОРОТ У ФІЛОСОФІЇ

Дуже рідко найбільш здібні із мислителів вважали, що результати попередньої філософії, включаючи й її класичні взірці, постають безсумнівними. … Майже кожна нова система починає все з початку: кожний мислитель шукає власну засаду і не бажає стояти на плечах своїх попередників… Я переконаний, що ми зараз переживаємо рішучий поворот у філософії, і нашу думку про те, що безплідному конфлікту систем прийшов кінець, можна цілком виправдати об’єктивними міркуваннями. Вже зараз ми володіємо методами, що роблять такі конфлікти у принципі непотрібними, і належить лише рішучим чином їх застосовувати…

Проте, як би високо ми не цінували нові методи, нічого справді фундаментального не можна досягнути єдино лише за допомогою розвитку методу. Поворот слід пояснювати не логікою самою по собі, але чимось зовсім іншим. Досить давно вже був висловлений погляд, що логічне у певному сенсі є формальне; ця думка часто повторювалась, проте не існувало ясності відносно природи чистих форм. Ключ до розуміння їх походження слід шукати в тому факті, що всяке пізнання є вираження або репрезентація. А саме, пізнання завжди виражає факт, що у пізнанні пізнається. Це може відбутись зовсім по-різному, у межах різних мов, за допомогою довільної системи знаків. Всі ці можливі способи репрезентації, якщо вони дійсно виражають те ж саме знання, повинні мати щось спільне; і це спільне в них є їх логічна форма. Так що все знання постає знанням лише в силу його форми. Саме через форму воно репрезентує пізнаний факт.

Це просте зауваження має надзвичайно важливі наслідки. Окрім всього іншого, воно дозволяє нам позбутись традиційних проблем «теорії пізнання»… Питання про «істинність і межі пізнання» зникають. Пізнаваним є все, що може бути вираженим, і це постає тим предметом, відносно якого можна ставити осмислені запитання… Акт верифікації, до якого, врешті решт, підводить шлях рішення, завжди є однаковим: це деякий визначений факт, що є підтвердженим спостереженням та безпосереднім досвідом. І не існує ніяких інших способів перевірки та підтвердження істин, окрім спостереження та емпіричної науки. Будь-яка наука є система пізнавальних речень, тобто істинних тверджень досвіду. І всі науки в цілому, включаючи й твердження повсякденного життя, є система пізнань. Не існує якоїсь області «філософських» істин. Філософія не є системою тверджень; це не є наука.

Поворот, що відбувається сьогодні, характеризується тим, що ми бачимо у філософії не систему пізнавань, але систему дій; філософія – це така діяльність, що дозволяє виявляти або визначати значення речень. За допомогою філософії речення пояснюються, за допомогою науки вони верифікуються. Наука опікується істинністю речень, а філософія – тим, що вони насправді означають. Зміст, душа і дух науки полягають, природно, у тому, що саме в дійсності значать її речення; філософська діяльність, що наділяє їх сенсом, є альфою та омегою всього наукового пізнання. Це розуміли і раніше, коли казали, що філософія водночас лежить і в основі науки, і найвищою точкою в її будові…

Можна легко побачити, що в завдання філософії не входить формулювання речень, бо ж наділення речень сенсом не може бути здійснене за допомогою самих речень… Остаточне наділення сенсом, таким чином, завжди відбувається за допомогою дій. Однією з найбільш грубих помилок минулого була віра у те, що дійсне значення та істинний зміст також формулюються у вигляді речень і, значить, вони можуть бути репрезентовані у пізнавальних реченнях. Це було помилкою метафізики. Зусилля метафізиків завжди були спрямовані до абсурдної мети – виразити чисту якість (сутність речей) за допомогою пізнавальних речень, тобто щоби висловити не висловлюване. Якості не можуть бути висловлені. Вони можуть лише продемонстровані у досвіді. Однак до цієї демонстрації пізнавання не має ніякого відношення. Таким чином, метафізика гине не тому, що людській розум не в змозі вирішити її завдання, а тому, що таких завдань не існує. … Якщо всередині якоїсь науки у якійсь момент виникає раптом необхідність наново поміркувати над істинним сенсом фундаментальних понять і у підсумку досягається глибше розуміння їх сенсу, це відразу ж вважається видатним філософським досягненням. Тут ми повинні додати, що вирішальні та епохальні кроки у науці завжди мають такий характер: вони передбачають прояснення сенсу фундаментальних тверджень, і лише ті досягають в ній успіху, хто здатний до філософської діяльності. Великий дослідник – завжди філософ.

Часто назва «філософія» застосовується до дій, що спрямовані не на чисте пізнання, а на поведінку у житті. Це є цілком зрозумілим. Бо мудра людина підноситься над нерозумним натовпом лише тим, що може показати ясніший сенс своїх тверджень і питань, що мають відношення до життєвих відношень, фактів та бажань.

Проте ми також віримо у гідність філософії і вважаємо несумісним із нею недостовірність та вірогідність; ми раді, що вирішальний поворот робить неможливими такі концепції.

ПРО ФУНДАМЕНТ ПІЗНАННЯ

Всі вагомі спроби обґрунтувати теорію пізнання виникають із питання про надійність людського знання, а це питання, своєю чергою, виникає із прагнення до абсолютної достовірності знання.

Усвідомлення того, що висловлювання повсякденного життя і науки у кінцевому підсумку можуть претендувати всього лише на вірогіднісну значимість, що навіть найбільш загальні результати дослідження, що витримали будь-яку досвідну перевірку, можуть мати лише характер гіпотез, це усвідомлення знову і знову спонукало філософів, починаючи із Декарта, а менш виразно ще з давніх часів, шукати непохитну основу, що була би позбавлена сумнівів та утворила би твердий ґрунт, на якому би трималася хитка будівля нашого знання. Ненадійність цієї будівлі частіше за все пояснювалась тим, що посередництвом людської здатності мислити неможливо – може, навіть принципово неможливо – збудувати більш міцну будівлю, що, проте, не заважало шукати природну опору, котра знадобилася би для будь-яких побудов і сама би не зазнавала хитань.

Цей пошук постає здоровим прагненням, що заслуговує схвалення… Він має місце в різних формах та приводить до своєрідних відмінностей у думках. Проблема «протокольних речень», їх функцій та структури, постає найновітнішою формою, у котру філософія, точніше – рішучий емпіризм, одягає проблему останньої основи знання.

Під «протокольними реченнями», як це випливає із самої назви, початково мали на увазі ті речення, що в абсолютній простоті, без будь-яких перетворень, змін чи доповнень, виражають факти, в опрацюванні яких і полягає будь-яка наука, і що передують будь-якому твердженню про світ, будь-якому знанню. Немає ніякого сенсу вести розмову про невизначені факти, ненадійними можуть бути тільки висловлювання, тільки наше знання; і тому якщо вдається відобразити сирі факти посередництвом «протокольних речень», та саме останні і уявляються в якості безсумнівного вихідного пункту усякого пізнання. Хоча ми миттєво залишаємо ці речення і переходимо до речень, що можуть дійсно бути нам корисними у житті та в науці (а цей перехід являє собою, напевно, перехід від «сингулярних» висловлювань до «загальних»), але вони, тим не менше, складають тверду основу, тільки завдяки котрій будь-яке наше пізнання може претендувати на значущість.

При цьому немає різниці, чи були ці так звані протокольні речення як-небудь запротокольовані, тобто фактично виголошені, записані або хай навіть продумані; справа полягає у тому, що ми знаємо, до яких речень можна звести реально здійснені записи і що такі речення у будь-який момент можуть бути реконструйовані…

Цілком очевидним є і, наскільки я знаю, ніким не заперечується, те, що у житті на науковому дослідженні пізнання у деякому сенсі починається із констатації фактів, і що «протокольні речення», за допомогою яких як раз і здійснюється така констатація, у тому ж сенсі розташовуються в началі науки. Але як належить розуміти це «начало» – часовому чи у логічному сенсі? – Вже тут ми стикаємося із деякою непевністю та хитанням. Як було сказано раніше, справа полягає зовсім не в тому, чи будуть протокольні речення дійсно запротокольовані або висловлені, то це очевидно значить, що вони не обов’язково розташовуються у началі в часі, оскільки можуть надолужені пізніше, якщо в тому виникне необхідність. Отже, мова про протокольні речення має вестись у логічному плані? Але тоді вони мали би виділятись на основі певних логічних властивостей, на основі їх структури, розташування у системі науки. З іншої сторони, інколи ми стикаємось із позицією, що, здається, передбачає, що під протокольними реченнями слід розуміти лише такі висловлювання, що також і у часі передують іншим висловлюванням науки. Проте, чи є це правомірним? Адже слід враховувати, що мова йде про останній фундамент пізнання дійсності, і що для цього недостатньо поводитись із реченнями так, ніби вони постають всього лише «ідеальними утвореннями», але що необхідно турбуватись про реальні обставини, про події, що відбуваються у часі і котрі полягають у винесенні суджень, тобто – у психічних актах «мислення» або у фізичних фактах «промовляння» та «написання». Психічні акти судження лише тоді здаються придатними до обґрунтування пізнання, коли вони переведені в деяке усний чи письмовий вираз… Згідно цьому розумінню, протокольні речення повинні були би реально мати місце в світі та передувати іншим реальним процесам, до котрих зводиться побудова науки, а також і отримання знань окремим індивідом… Проте нас тут цікавить не те, щоби з’ясувати, хто сказав істину, але те, що є істина. … Питання, яке має нас цікавити перш за все, полягає у наступному: який прогрес досягнутий нами завдяки тому, що сформулювали проблему останньої засади знання за допомогою поняття протокольного речення? Відповідь на це питання може підготувати нас до рішення самої цієї проблеми.

На мій погляд ми тут маємо добре покращення методу, коли, задля того, щоби дістатись до фундаменту пізнання, намагаємося відшукати не вихідні факти, але вихідні речення. Проте, мені також уявляється, що ми не повною мірою змогли скористатись цією перевагою, і, можливо, тому, що не зовсім усвідомили, що мова йде все ж ні про що інше, як все про ту ж проблему фундаменту. А саме, я вважаю, що те розуміння, до якого ми прийшли через розгляд проблеми протокольних речень, не витримує критики. Воно зводиться до своєрідного релятивізму, що, напевне, постає необхідним наслідком тої позиції, що розглядає протокольні речення в якості емпіричних фактів… А тому, коли ми ставимо питання про надійність, із якою може стверджуватись істинність таким чином осмислених протокольних речень, ми змушені визнати, що вона піддається численним сумнівам.

Ось, наприклад, в якійсь книзі надруковане речення, що, наприклад, стверджує, що дехто за допомогою певного інструменту здійснив такі-ось спостереження. … Це речення ніяк не можна прийняти в якості абсолютно надійного. Бо можливі заблудження численні. Дослідник може через неуважність або свідомо записати дещо таке, що неадекватно відображує спостережуваний факт; пр. переписуванні чи друкуванні могли вкрастись помилки… Це, природно значить, що таким чином осмислені протокольні речення у принципі мають той же самий характер, що і всі інші речення науки: вони є гіпотези і не більше того. Навіть у реченнях, що ми встановили самі, ми ніколи принципово не можемо виключити можливості помилки…

Але що ж тоді взагалі залишається від критерію істини? Оскільки справи повинні полягати не так, що всі висловлювання науки вимушені орієнтуватись на цілком певні протокольні речення, але в значно більшому ступені так, що будь-які речення мають орієнтуватись на усі речення разом і при тому кожне окреме речення має розглядатись як таке, що принципово підлягає виправленню, то істина може полягати тільки у взаємному узгодженні речень. В Англії ця позиція позначається як «когерентна теорія істини» і протиставляється більш давній «кореспондентській теорії істини»…

… Самий по собі критерій несуперечливості абсолютно недостатній для пояснення істини… Якщо хтось вважає когерентність єдино можливим критерієм істини, то він повинен вважати істинними будь-які казки, якщо тільки ці казки добре продумані та у них не зустрічається суперечності. Оскільки нікому не прийде у голову вважати речення із збірки казок істинними, а із монографії з фізики – хибними, то вчення про когерентність є абсолютно невдалим: воно взагалі не надає жодного однозначного критерію істини, бо, керуючись цим вченням, я можу прийти до скільки завгодно багатьом несуперечливим системам речень, котрі, тим не менше, будуть несумісні між собою (як казки та фізичні теорії).

Отже, згідно якій процедурі слід розшукувати речення, котрі самі лишаються незмінними та із якими слід узгоджувати всі інші речення?

… На перший план виходять ті речення, що не піддаються ніякому сумніву і що виражають існуючи у теперішньому часі факти нашого власного сприйняття або переживання. Не зважаючи на те, що це видається таким простим та ясним, філософи усе ж попадали у безнадійний лабіринт, як тільки на ділі намагались використовувати речення щойно згаданого виду в якості засади для всього знання. Тому існує величезна небезпека того, що ставши на цей шлях, ми, замість розшукуваного фундаменту прийдемо лише до порожніх словосполучень. Критичне вчення про протокольні речення як раз виникло із бажання уникнути такої небезпеки… Проте, що може відбутися, коли цілком узгоджені між собою різні книги та учителі знаходяться у повній згоді між собою, але вони несумісні із значною частиною моїх власних спостережень? Наприклад, я ні за яких обставин не відмовився би від свої власних речень спостереження, проте я передбачаю, що я можу прийняти лише ту систему знань, в яку вони вписуються у не викривленому вигляді. … У будь-якому випадку, яку б картину світу я не конструював, я завжди перевіряв би її істинність виключно на власному досвіді… Отже, у схемі побудови пізнання, яку я описав, речення спостереження, по-перше, грають ту роль, що вони у часі перебувають у началі процесу, спонукають його та приводять у рух. Питання про те, яка частина їх змісту входить у пізнання, спочатку залишається цілком відкритим. Тому речення спостереження можна із певним правом розглядати в якості останнього джерела всякого знання, проте чи можна позначити їх як фундамент, як останню надійну основу пізнання? Так навряд чи можна заявити, бо це джерело все ж занадто сумнівним чином взаємно пов’язане із конструкцією пізнання… І все ж уявляється, що цим реченням, висловлюванням про те, що сприймається у даний момент, «констатація», як ми також могли би їх назвати, притаманна ще й інша функція: а саме, функція підтвердження гіпотез, функція верифікації. Наука формулює передбачення що потім перевіряються на досвіді. Саме у висуванні прогнозів полягає її суттєва функція. Якщо тоді, коли ми, спираючись на певне твердження науки та виконуючи її настанови, справді спостерігаємо передбачену подію, то це й означає, що ми робимо констатацію, до якої були підготовлені…

На констатаціях не можна звести жодного логічно міцної будівлі, оскільки вони зникають у ту ж мить, коли ми приступаємо до будівництва. Якщо вони розташовуються на початку процесу пізнання, вони постають логічно марними. Зовсім, проте, інакше обстоять справи, якщо вони розташовуються у кінці процесу пізнання: вони постають завершенням верифікації (а також фальсифікації), і в самий момент своєї появи вони вже виконують своє призначення…

Звичайно, разом із психологічним задоволенням, яке вони приносять, починається новий пізнавальний процес: гіпотези, верифікації котрих в них завершуються, вважаються підтвердженими, і здійснюються нові спроби сформулювати більш загальні гіпотези, тому пошук та розгадування всезагальних законів продовжується. Для цих наступних процесів речення спостереження утворюють вихідний пункт та поштовх… Ці міркування, як мені здається, проливають нове світло на питання про остаточний фундамент знання, і ми ясно бачимо, яким чином відбувається побудова системи нашого пізнання і яку роль при тому грають «констатації».