Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Виділіть та зафіксуйте основні аргументи Р.Декарта щодо необхідності і важливості пошуку єдиного методу істинного пізнання, подайте їх власний коментар, відзначаючи в них переваги та недоліки.

2. Опрацюйте визначення методу Р.Декартом. Як його підходи до розуміння методу співвідносяться із вимогами до методу істинного пізнання (правилами методу)?

3. Опрацюйте уважно зміст чотирьох вимог до методу істинного пізнання, спробуйте визначити їх сучасне значення для наукового пізнання.

4. Прослідкуйте за основними логічними кроками виведення Р.Декартом знаменитої тези „Мислю, отже існую” та дайте оцінку їх виправданості або сумнівності. Яку роль грає ця теза у подальших міркуваннях Р.Декарта та у подальшій європейській філософії?

5. Зафіксуйте основні аргументи Р.Декарта на користь того, що свідомість являє собою самостійну субстанцію. Що в них ви поділяєте?

6. З’ясуйте, яким чином Р.Декарт вирішує питання про взаємодію двох субстанцій – мислячої та протяжної.

7. Проясніть, яким чином у міркуваннях Р.Декарта з’являється проблема співвідношення душі і тіла та як він її вирішує.

8. З’ясуйте, чому філософ віддає перевагу у пізнанні дедукції, а не індукції чи інтуїції. Які характеристики дедукції Р.Декарт вважає її вирішальними перевагами?

9. Чому, на вашу думку, Р.Декарт обирає в якості начал буття геометрично-математичні характеристики речей?

10. В яких відношеннях між собою перебувають філософські пошуки Р.Декарта із його життям та тими принципами поведінки, які він проголошує?

Література до опрацювання розділу

1. Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках / Декарт Рене. Пер. на укр., вступна стаття, примітки В.Андрушко, С.Гатальська. – К.: Тандем, 2001. – 104 с.

2. Декарт Р. Сочинения в 2 т. / Рене Декарт. Пер. с лат. и франц. Т.1. Сост., ред., вступ. ст. В.В.Соколова. – М.: Мысль, 1989. – 654, [2] с., 1 портр. – (Филос. наследие; Т.106).

3. Декарт Р. Сочинения в 2 т. / Рене Декарт. Пер. с лат. и франц. Т.2. Сост., ред. и примеч. В.В.Соколова. – М.: Мысль, 1994. – 633, [2] с., 1 портр., ил. – (Филос. наследие).

4. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. XVII – XVIII ст. / Гусєв Валентин Іванович. Підручник. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2000. – 368 с. – С.33 – 70.

Бенедикт спіноза

(1632-1677)

Бенедикт (Барух) Спіноза жив і помер в Нідерландах. Народився в сім‘ї торгівця, який належав до єврейської громади. Початкову освіту отримав в духовному училищі, що готувало равинів. Через захоплення світськими науками і сучасною йому філософією в 1656 році на нього керівниками юдейської громади був накладений «херем» – велике відлучення і прокляття. З цієї причини він вимушений був залишити Амстердам. Рятуючись від переслідувань, Спіноза жив у селі і заробляв собі на життя шліфуванням скляних лінз. Згодом він переселився в м. Рейнсбург у передмісті Гааги, де і написав свої філософські праці. Основні твори Спінози: «Основи філософії Декарта, доведені геометричним способом»(1663), «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика, доведена в геометричному порядку»(1677), «Трактат про вдосконалення розуму» (1677). Зазвичай філософію Б.Спінози характеризують як монізм, пантеїзм з відчутними матеріалістичними тенденціями, а також раціоналізм. За своїми політичними уподобаннями він був прибічником республіканського правління і противником монархії.

Фрагменти творів

№1. Онтологія

Короткий трактат про Бога, людину та її щастя

1. Частина і ціле не істинні чи дійсні сутності, а просто мислимі сутності, і тому в природі немає ані цілого, ані частин. 2. Річ, що складається з різних частин, повинна бути такою, що частини її, взяті самі по собі, можуть бути мислимі і пізнані одна без другої. Наприклад, в годинниковому механізмі, що складається з різних коліс, шнурків та іншого, кажу я, кожне колесо, кожен шнур може бути мислимий і пізнаний сам по собі, не потребуючи цілого, яке складається з них. Так само відбувається і з водою, що складається з прямих подовжених частинок: і тут кожна частинка її може бути мислимою і пізнаною й існувати без цілого. Але щодо протяжності, яка являє собою субстанцію, не можна сказати, що вона має частини, оскільки вона не може бути ні меншою, ні більшою, а частини її самі по собі не могли би бути мислимі, оскільки протяжність за своєю природою повинна бути безконечною.

Після того як ми до цього часу говорили про те, що таке бог, скажемо про його атрибути лише те, що з них нам відомі лише два, а саме: мислення і протяжність...

Все, що люди приписують богу, окрім цих двох атрибутів, повинно бути (якщо воно взагалі належить йому) або зовнішнім позначенням, як те, що він існує через самого себе, вічний, єдиний, незмінний і тощо, або, говорю я, стосується його діяльності, наприклад, що він причина всіх речей, що він визначає їх і управляє ними. Все це властиве богові, не даючи, проте, знання, що він таке.

Таким чином, природа безконечна, і все міститься в ній. Заперечення її ми визначаємо як ніщо. Причому це ніщо буде мати такі властивості, що воно буде єдиним, вічним, існуючим саме через себе і безконечним.

...Я бачу ясно, що є лише одна єдина (субстанція), яка існує сама по собі і є субстратом усіх інших атрибутів. ...Безконечна протяжність і мислення разом з іншими безконечними атрибутами... являють собою не що інше, як модуси єдиної, вічної, безконечної, і самої із себе існуючої сутності; і все це ми оголошуємо, як сказано, єдиним чи єдністю, поза якою неможливо уявити собі жодної речі.

Ми вже раніше сказали, що одна субстанція не може створити іншу і що бог є сутністю, якій належать всі атрибути,... всі інші речі без нього або поза ним ні в який спосіб не можуть ані існувати, ані бути пізнані. Внаслідок цього ми можемо з повним правом сказати, що бог причина всього .

№2. Гносеологія

Тепер будемо говорити про дію різних родів пізнання...

Перший рід пізнання ми називаємо думкою, тому що вона надається до заблудження і ніколи не має місця там, де ми впевнені, але тільки там, де йдеться про догадку і особисту позицію. Другий рід пізнання ми називаємо вірою, оскільки речі, сприйняті лише нашим розумом, не споглядаються нами, але відомі нам лише через розумове переконання, що це повинно бути так, а не інакше. Ясним же пізнанням ми називаємо те, що відбувається не з розумового переконання, але через почуття і насолоду самими речами, і це пізнання набагато переважає інші.

Після цього звернемося до їх дій, про які ми скажемо наступне: саме з першого походять всі пристрасті, що суперечать здоровому глузду, з другого – добрі прагнення, а з третього – істинна і чиста любов з усіма наслідками .

Основи філософії Декарта, доведені геометричним способом

Розділ 1 Про думку, віру і знання

Почавши говорити про модуси, з яких складається людина, ми скажемо: 1) що вони таке; 2) про їх дії і 3) про їх причину.

Що стосується першого, то ми почнемо з тих, які нам знайомі перш за все, саме з деяких понять чи розуміння того, що ми пізнаємо про нас самих і про речі, що знаходяться поза нами.

Ці поняття ми отримуємо або (1) лише через віру (що походить з досвіду чи з чуток), або (2) через справжню віру, або (3) через посередництво ясного і виразного пізнання.

Перше зазвичай піддається заблудженню. Друге і третє, хоч і відрізняються між собою, проте не можуть помилятися.

Для того, щоб краще зрозуміти все це, ми дамо приклад, взятий з потрійного правила, а саме: дехто лише чув, що коли в потрійному правилі помножити друге число на третє і поділити на перше, тоді можна знайти четверте число, що знаходиться в тому ж відношенні до третього, як друге до першого. Незважаючи на те, що той, хто сказав це, міг збрехати, він погодив з цим свою роботу, знаючи, правда, про потрійне правило стільки ж, скільки сліпий про квіти. Тому все, що він міг сказати з цього приводу, він тріскотів подібно до папуги, який повторює те, чого його вчили.

Інший, більш кмітливий, не дозволяє собі керуватися тільки почутим, але здійснює спроби шляхом кількох окремих розрахунків, і, коли він доходить висновку, що вони погоджуються з правилом, він приймає це на віру. Але ми недарма сказали, що і цей піддається заблудженню, адже як він може бути впевнений, що досвід кількох випадків може служити йому правилом для всіх?

Третій, не вдоволений ані почутим, яке може обманювати, ані досвідом кількох випадків, який не може бути правилом, допитує істинний розум, який за правильного застосування ще ніколи не обманював. Розум говорить йому, що завдяки властивості пропорційності в цих числах не могло бути інакше.

Четвертий же, який має найбільш ясне пізнання, не потребує нічого, ані того, що він почув, ані досвіду, ані мистецтва умовиводу, оскільки він своєю інтуїцією бачить пропорційність в усіх розрахунках.

Якщо хто-небудь спитає, звідки людина має ідеї свого мислення, то кожен бачить, що вона має їх із себе самої, оскільки вона містить в собі формально все те, що ідея містить об’єктивно... Очевидно, що для ідей не може бути іншої першої причини, окрім тієї, яку всі своїм власним природним розумом бачать ясно і виразно, саме тієї..., в якій міститься формально чи об’єктивно та ж сама реальність, яка в ідеях перебуває об’єктивно. Для того, щоб виразніше зрозуміти цей висновок, я поясню його кількома прикладами. Наприклад, якщо хтось бачить перед собою дві книги (а саме, одну чудового філософа, другу якогось писаки), написані однаковим почерком, і при цьому звертає увагу не на зміст слів (тобто оскільки вони являють собою нібито картини), але тільки на написання і послідовність букв, то він не помітить між двома книгами жодної різниці, яка би змусила його шукати різних причин; він радше буде вважати обидві книги породженими однаково з однієї причини в один і той же спосіб. Якщо ж, навпаки, він зверне увагу на зміст слів і мовлення, то знайде між цими книгами великі різниці і зробить висновок звідси, що перша причина однієї книги повинна суттєво відрізнятися від першої причини другої книги і одна була порівняно з іншою настільки досконаліша у сенсі істини, наскільки виявляються різними зміст мовлення в обох книгах чи слова, якщо вони розглядаються як картини).

Все, що сприймається ясно і виразно, є істинним.

Трактат про удосконалення розуму

...Я звернусь до першого, що має бути зроблене передусім, а саме до того, щоб вдосконалити розум і зробити його здатним розуміти речі так, як це потрібно для досягнення нашої мети. А для цього, як вимагає природний порядок, я повинен тут подати зведення всіх способів сприйняття (modi percipiendi), які я до цього мав у розпорядженні, щоб із впевненістю стверджувати чи заперечувати будь що; таким чином я з усіх оберу найкращий, а разом з тим почну пізнавати свої сили і природу, яку бажаю зробити досконалою.

Якщо уважно придивитися, всі вони можуть бути зведені до найголовніших чотирьох.

1. Є сприйняття, яке ми отримуємо за чутками (ex auditu) чи за якоюсь довільною, як її називають, ознакою (ех aliquot signo).

П. Є сприйняття, яке ми отримуємо від безладного досвіду (ab experiential vaga), тобто від досвіду, який не визначається розумом і лише тому називається досвідом, а не інакше, що спостереження має випадковий характер, і в нас немає жодного іншого експерименту (experimentum), який би цьому суперечив, через що він і лишається в нас ніби непохитним.

Ш. Є сприйняття, за яким ми робимо висновок про сутність речі за іншою річчю, але не адекватно; це буває, коли ми за певним наслідком знаходимо причину чи коли робиться висновок з якогось загального явища (ab alique universali), якому завжди відповідає якась властивість.

1У. Нарешті, є сприйняття, за яким річ сприймається єдине через її сутність або через пізнання її найближчої причини.

...Правильний метод не полягає в тому, щоб шукати ознаку істини після набуття ідей, але правильний метод – це шлях знаходження в належному порядку самої істини, чи об’єктивних сутностей речей, або ідей (все це означає те ж саме).

„...Метод є нічим іншим як рефлексивним пізнанням (cognitio reflexive) чи ідеєю ідеї; а оскільки не дана ідея ідеї, якщо не дана перше ідея, то, отже, не буде даний метод, якщо не дана перше ідея. Тому хорошим буде той метод, який показує, як слід спрямовувати дух у відповідності з нормою даної істинної ідеї.

Перейдемо тепер до фікцій, які стосуються сутностей, взятих окремо чи разом з будь-якою дійсністю чи існуванням. Щодо них перш за все слід взяти до уваги наступне: що чим менше дух ясно розуміє і разом з тим сприймає, тим більшу він має здатність створювати фікції, а чим більш ясно розуміє, тим більше послаблюється ця здатність. Так само, як ми не можемо,... до тих пір, поки ми мислимо, створювати фікції, що ми мислимо і не мислимо, так ми не можемо, знаючи природу тіла уявити, що муха безмежно велика, чи не можемо, знаючи природу душі, мати фікцію, що вона квадратна, хоч вербально ми все можемо висловити. Проте, як ми сказали, чим менше люди знають природу, тим легше їм створювати численні фікції, наприклад, що дерева говорять, що люди миттєво перетворюються на каміння, струмки, що в дзеркалах з’являються привиди, що дещо перетворюється на ніщо чи що боги перетворюються на тварин і людей, і багато іншого цього роду.

Оскільки властивості розуму, як і все, що ми отримуємо від розуму, не можуть бути ясно і виразно сприйняті, якщо не пізнана їх природа, то, отже, визначення розуму з’ясується саме по собі, якщо ми звернемо увагу на його властивості, які ми розуміємо ясно і виразно...

Властивості розуму, які я особливо помітив і ясно розумію, такі:

1. Розум має в собі достовірність, тобто знає, що речі формально такі, які вони в ньому самому об’єктивно містяться.

П. Розум сприймає деякі речі чи утворює деякі ідеї абсолютно, а деякі – з інших (речей). Так, ідею кількості він утворює абсолютно, не звертаючись до інших думок; а ідею руху – не інакше, як звертаючись до ідеї кількості.

Ш. Ті ідеї, які він утворює абсолютно, виражають безконечність; обмежені ж ідеї він утворює з інших. Так, якщо він сприймає ідею кількості через певну причину, то він обмежує кількість, як, наприклад, коли він сприймає виникнення тіла з руху певної площини, площини – з руху ліній, лінії – з руху точки. При цьому ці сприйняття служать не для ясного розуміння кількості, а тільки для його обмеження...

1У. Позитивні ідеї розум утворює раніше, ніж негативні.

У. Він сприймає речі не стільки з точки зору тривалості, скільки під деякою формою вічності... і в безмежній кількості; чи, краще, для сприйняття речей він не звертає уваги ані на тривалість, ані на число, коли ж він уявляє речі, то сприймає їх у певному числі, в певній тривалості і в кількості.

У1. Ідеї, які ми утворюємо ясними і виразними, уявляються настільки такими, що випливають з однієї тільки необхідності нашої природи, що здаються абсолютно залежними від однієї лише нашої могутності; смутні ж навпаки: часто вони утворюються проти нашої волі.

УП. Ідеї речей, що утворюються розумом з інших, дух може визначати багатьма способами, так, наприклад, для визначення площі еліпсу він уявляє, що вістря, яке торкається нитки, рухається навколо двох центрів, або ж він уявляє безліч точок, що мають постійно одне й те ж певне відношення до певної прямої лінії, чи конус, перерізаний певною похилою площиною, так що кут нахилу більший ніж кут на верхівці конусу, чи безліччю інших способів.

УШ. Чим більше досконалості певного об’єкту виражають ідеї, тим вони досконаліші. Дійсно, ми не так дивуємося майстру, який створив ідею якої-небудь каплиці, як тому, хто створив ідею якогось знаного храму.

№ 1, № 3. Онтологія. Філософська антропологія

Геометрично доведена етика

1. Під причиною самого себе (causa sui) я розумію те, сутність чого містить в собі існування, іншими словами, те, чия природа може бути представлена не інакше, як існуючою.

2. Конечною в своєму роді називається така річ, яка може бути обмежена іншою річчю тієї ж природи. Так, наприклад, тіло називається конечним, оскільки ми завжди уявляємо інше тіло, ще більше. Так само думка обмежується іншою думкою. Але тіло не обмежується думкою, а думка не обмежується тілом.

3. Під субстанцією я розумію те, що існує саме в собі і уявляється саме через себе, тобто те, уявлення чого не потребує уявлення іншої речі, з якого воно мало би утворитися.

4. Під атрибутом я розумію те, що розум уявляє в субстанції як таке, що складає її сутність.

5. Під модусом я розумію стан субстанції (Substantiae affection), іншими словами, те, що існує в іншому і уявляється через це інше.

6. Під богом я розумію істоту абсолютно безконечну (ens absolute infinitum), тобто субстанцію, яка складається з безлічі атрибутів, з яких кожен виражає вічну і безконечну сутність...

7. Свобідною називається така річ, яка існує через одну лише необхідність своєї власної природи і призначається до дії тільки сама через себе. Необхідною ж чи, краще висловитись, змушеною називається така, яка чимось іншим призначається до існування і дії за відомим і визначеним зразком.

8. Під вічністю я розумію саме існування, оскільки воно уявляється як таке, що необхідно випливає з простого визначення вічної речі.

№ 2. Гносеологія

Немає розумного життя без пізнання, і речі є добрими лише настільки, наскільки вони сприяють людині насолоджуватися духовним життям, що втілюється у пізнанні. І, навпаки, лише те, що перешкоджає людині вдосконалювати свій розум і насолоджуватися розумним життям, ми називаємо злом.

№ 4. Вчення про свідомість

Етика

Про природу і походження душі Ч.2.

1. Під тілом я розумію модус, що виражає відомим і визначеним способом сутність бога, оскільки він розглядається як річ протяжна...

2. До сутності будь-якої речі належить, говорю я, те, через що річ необхідно покладається, якщо воно дано, і необхідно знищується, якщо його немає; іншими словами, те, без чого річ і, навпаки, що без речі не може ані існувати, ані уявлятися.

3. Під ідеєю я розумію поняття, що утворюється душею через те, що вона є річчю мислячою (res cogitans).

4. Під адекватною ідеєю...я розумію таку ідею, яка, будучи розглянута сама в собі без відношення до об’єкта..., має всі властивості чи внутрішні ознаки істинної ідеї.

5. Тривалість є невизначеною неперервністю існування.

6. Під реальністю і досконалістю я розумію одне й те ж саме.

7. Під окремими речами... я розумію речі конечні, які мають обмежене існування. Якщо кілька окремих речей в такий спосіб узгоджуються між собою в якому-небудь діянні, що всі разом складають причину однієї дії, то я розглядаю їх, як одну окрему річ

Аксіоми

Сутність людини не містить в собі необхідного існування, тобто в порядку природи є можливим як те, щоб та чи інша людина існувала, так і те, щоб вона не існувала.

1. «Людина мислить».

2. «Такі модуси мислення, як любов, бажання і всякі так звані афекти душі, можуть існувати тільки в тому випадку, якщо в тому ж самому індивіді існує ідея речі улюбленої, бажаної і т.ін. Проте ідея може існувати і в тому випадку, якщо би жодний інший модус мислення і не існував».

3. «Ми відчуваємо, що певне тіло піддається різного роду діям».

4. «Ми не відчуваємо і не сприймаємо ніяких інших окремих речей, крім тіл і модусів мислення» .

«Мислення є атрибутом Бога, іншими словами, Бог є річ мисляча (res cogitans)»…

«Протяжність є атрибутом Бога, іншими словами, Бог є річ протяжна»...

«Ідея Бога, з якої випливає безконечно багато чого і безконечно багатьма способами, може бути тільки одна»....

«Порядок і зв’язок ідей той самий, що порядок і з’вязок речей».

«Всі тіла або рухаються, або перебувають у спокої»...

«Всяке тіло рухається або повільніше, або швидше»...

«Всі тіла мають між собою дещо спільне» .

«Тіло, що рухається або перебуває у спокої, повинно призначатися до руху іншим тілом, яке в свою чергу призначене до руху чи спокою третім тілом, це – четвертим, і так до безконечності».

«Все сказане стосується тіл найпростіших, саме тіл, що відрізняються між собою тільки рухом і спокоєм, швидкістю і повільністю».

Постулати

1. Тіло людське складається із дуже багатьох індивідуумів (різної природи), з яких кожен є дуже складний.

2. Деякі з індивідуумів, з яких складається людське тіло, рідкі, інші м’які, треті, нарешті, тверді.

3. Індивідууми, з яких складається людське тіло, а отже, і саме воно, піддаються дуже багатьом діям з боку зовнішніх тіл. Людське тіло потребує для свого збереження багатьох інших тіл, через які воно безперервно ніби відроджується.

4. Якщо рідка частина людського тіла визначається зовнішнім тілом таким чином, що часто вдаряється в іншу частину його, м’яку, то вона змінює поверхню останньої і лишає на ній ніби певні сліди зовнішнього діючого тіла.

5. Людське тіло може дуже багатьма способами рухати і розташовувати зовнішні тіла.

Людська душа здатна до сприйняття дуже багато чого і тим більш здатна, чим в більшу кількість станів може приходити її тіло...

Ідея, що складає формальне буття людської душі, не проста, але складається з дуже багатьох ідей…

Якщо людське тіло піддане було одного разу дії одночасно з боку двох чи кількох тіл, то душа, уявляючи згодом одне з них, одразу буде згадувати і про інші.

Людська душа усвідомлює тіло людське і знає про його існування тільки через ідеї про стани, які відчуває тіло.

Душа пізнає саму себе лише постільки, оскільки вона сприймає ідеї станів тіла…

Ця ідея душі з’єднана з душею саме так, як сама душа з’єднана з тілом”.

Людська душа не містить в собі адекватного пізнання частин, що складають тіло.

Той, хто має істинну ідею, одночасно знає, що має її і в істинності речі сумніватися не може.

Природі розуму властиво розглядати речі не як випадкові, але як необхідні”

Людська душа має адекватне пізнання вічної і нескінченної сутності бога.

В душі немає абсолютної чи свобідної волі; але до того чи іншого бажання душа визначається причиною, яка в свою чергу визначена іншою причиною, ця – третьої і так до безконечності...

Під волею я розумію здатність ствердження і заперечення, а не бажання; я розумію, говорю я, здатність, за якою душа стверджує чи заперечує, що істинне і що хибне, а не бажання, за яким душа домагається якоїсь речі чи відвертається від неї...Слід розглянути, говорю я, чи існує в душі якесь інше твердження чи заперечення, крім того, яке містить в собі ідея, наскільки вона є ідеєю,.. щоб наше мислення не розуміли як сукупність картин, оскільки під ідеями я розумію не образи, що виникають в глибині ока і, якщо хочете, всередині мозку, а уявлення мислення (Cogitationis conceptus) .

Загальне визначення афектів

Афект, що називається пристрастю душі, є смутною ідеєю, в якій душа стверджує більшу чи меншу, ніж раніше, силу існування свого тіла чи будь-якої її частини і якою сама душа визначається до мислення одного переважно перед іншим”.

Пояснення. Я говорю, по-перше, що афект, чи пасивний стан духа, є „смутною ідеєю”, бо ми показали,... що душа пасивна тільки постільки, оскільки має ідеї неадекватні або невиразні.

№ 5.Людина і суспільство

Етика. Про могутність розуму або про людську свободу Ч.5.

Афект, що являє собою пасивний стан, припиняє бути таким, якщо ми утворюємо ясну і виразну ідею його...

Немає жодного тілесного стану, про який ми не могли би утворити ясного і виразного уявлення...

Оскільки душа пізнає речі як необхідні, вона має тим більшу владу над афектами, іншими словами, тим менше страждає від них...

Поки ми переймаємося афектами, що суперечать нашій природі, до тих пір ми зберігаємо здатність приводити стани тіла до порядку і зв’язку відповідно до порядку розуму...

...Той, хто намагається приборкати свої афекти і потяги з однієї тільки любові до свободи, повинен, наскільки можливо, прагнути пізнати чесноти і їх причини і сповнювати свій дух радістю, яка виникає з істинного їх пізнання, якнайменше звертати увагу на людські вади, принижувати людей і тішитися хибною примарою свободи.

Той, хто пізнає самого себе і свої афекти ясно і виразно любить бога, і тим більше, чим більше він пізнає себе і свої афекти...

Бог вільний від пасивних станів і не підвладний ніякому афекту ані задоволення, ані незадоволення...

Ніхто не може ненавидіти бога...

Хто любить бога, той не може прагнути, щоб і бог в свою чергу любив його...

Цю любов до бога не можна зганьбити ані афектом заздрості, ані афектом ревнощів; навпаки, вона стає тим більш палкою, чим більше інших людей, на нашу думку, з’єднані з богом тим же самим союзом любові...

„Пізнавальна любов душі до бога – це сама любов бога, якою бог любить самого себе, не оскільки він безконечний, не оскільки він може відображатися у сутності людської душі, що розглядається під формою вічності, тобто пізнавальна любов душі до бога складає частину безконечної любові, якою бог любить самого себе...

З цього випливає, що бог, люблячи самого себе, любить людей, і, отже, любов бога до людей і пізнавальна любов душі до бога – одне й те ж.

Зі сказаного ми легко можемо зрозуміти, в чому полягає наше спасіння, блаженство чи свобода. А саме – в постійній і вічній любові до бога, іншими словами, - в любові бога до людей. Ця любов чи блаженство називається в священних книгах славою, і не без підстави”.

Хоч би ми і не знали, що душа наша вічна, проте повага до загального блага, благочестя і загалом все, що стосується... мужності і великодушності, ми все ж таки вважали би головним...

Зазвичай, видно, існує інше переконання. В більшості люди думають, здається, що вони вільні лише настільки, наскільки їм дозволено підкорятися своїм пристрастям, а будучи вимушеними жити за приписами божественного закону, вони думають, що поступаються своїм правом. Таким чином, повага до загального блага, благочестя і загалом все, що стосується твердості духа, вони вважають тягарем, від якого після смерті вони сподіваються звільнитися і отримати нагороду за своє рабство, саме – за свою повагу до загального блага і благочестя. Правда, жити за приписами божественного закону, наскільки дозволяє їм їх немічність і душевне безсилля , їх змушує не одна лише ця надія, але також головним чином страх отримати після смерті тяжкі покарання. І якщо би в людях не жили ця надія і страх, якщо б, навпаки, вони вірили, що душі гинуть разом з тілом і що для нещасних, страждаючих під тягарем поваги до загального блага, нема іншого життя, вони стали би жити за своїм правом і надали перевагу діяти в усьому під впливом пристрасті і підкорятися радше щастю, ніж самим собі. А це мені здається настільки ж безглуздим, як коли би хтось, не вірячи, що доброю їжею можна підтримувати тіло вічно, почав руйнувати своє здоров’я отрутою і смертоносною речовиною; чи, спостерігаючи, що душа не вічна і не безсмертна, схотів зробитися божевільним і жити позбавленим розуму. Все це така нісенітниця, що навряд чи заслуговує будь-якого розгляду” .

№ 6. Філософія релігії

Богословсько-політичний трактат

Отже, наскільки легко люди опиняються під владою якихось забобонів, настільки, навпаки, важко домогтись, щоб вони перебували під одними й тими ж забобонами; навпаки навіть: оскільки натовп (vulgus) завжди лишається однаково жалюгідним, він тому ніколи не лишається спокійним надовго, але йому найбільше подобається тільки те, що є новим і в чому він ще не встиг розчаруватися. Саме ця непостійність і була причиною багатьох заколотів і страшних війн, адже...„ніщо краще не панує над натовпом, ніж забобони”; внаслідок цього під виглядом релігії народу легко навіяти то вшановувати своїх царів як богів, то проклинати і ненавидіти їх як загальний бич роду людського.

„...Свобода не тільки може бути дозволена без шкоди для благочестя і спокою держави, але скоріше її знищення означало би знищення саме спокою держави і благочестя”.

„Вказавши... на свободу, яку божественний закон об’явлення надає кожному, я...показую, що саме ця свобода, що не порушує спокою в державі і права державної влади, може і навіть повинна бути дозволена і що вона не може бути відібрана без великої небезпеки для миру і без великої шкоди для всієї держави”.

„Адже могутністю божою все створено. Скажу більше: оскільки могутність природи є нічим іншим, ніж могутністю бога, оскільки не знаємо природних причин; отже безглуздо і вдаватися до цієї могутності божої, якщо ми не знаємо природної причини якоїсь речі, тобто самої могутності божої.

№5 Людина і суспільство

Справжнє щастя і блаженство кожного полягає тільки у насолоді благом, а не в тій славі, що благом насолоджується лише він один і більше ніхто; адже той не знає справжнього щастя і блаженства, хто вважає себе більш блаженним тому, що іншим живеться не так добре, як йому одному, чи що він найблаженніший і найщасливіший за інших. Радість, яку він відчуває від цього, якщо тільки вона не дитяча, походить ні з чого іншого, як від заздрощів і поганого серця. Наприклад, справжнє щастя і блаженство людини полягає тільки в мудрості і пізнанні істини, а зовсім не в тому, що вона мудріша за інших чи що інші не здатні пізнати істину; адже це ані на йоту не збільшує його мудрості, тобто справжнього щастя. Той, хто радіє через це, той радіє нещастю іншого; отже, він заздрісний і лихий і не знає ані справжньої мудрості, ані спокою справжнього життя.

Під управлінням бога (Dei direction) я розумію відомий непорушний і незмінний порядок природи, чи поєднання (concatenation) природних речей. Адже ми вище говорили, а також і в іншому місці показали, що всезагальні закони природи, за якими все здійснюється і визначається, суть лише вічні рішення бога (decreta Dei), які містять в собі завжди вічну істину і необхідність.

Слово закон, взяте в абсолютному значенні, означає те, що примушує кожного індивідуума – всіх чи кількох, що належать до одного й того ж виду, - діяти одним і тим же відомим і визначеним способом; а це залежить чи від природної необхідності (necessitas naturae), чи від людського волевиявлення. Закон, що залежить від природної необхідності, є той, який необхідно випливає із самої природи чи визначення речі; закон же, що залежить від людського волевиявлення і який більш вдало називають правом, є той, який люди визначають собі та іншим, щоб безпечніше і зручніше жити, чи з інших причин.

Оскільки найкращою частиною в нас є розум (intellectus), то безперечно, що, коли ми дійсно бажаємо шукати користі для себе, ми повинні більш за все турбуватися про його вдосконалення, наскільки можливо, адже в його вдосконаленні слід вбачати найвище наше благо.

Адже, як ми вже показали, хто чинить добро внаслідок істинного пізнання добра і любові до нього, той чинить вільно і з душевною витримкою, а хто діє через страх перед злом, той діє за примусом зла, як раб, і живе під пануванням іншого.

...Якщо б люди від природи так були створені, що вони нічого не бажали би, крім того, на що їм вказує істинний розум, то суспільство, без сумніву, не потребувало би жодних законів, і, безперечно, вдовольнялось би навчанням людей істинним правилам моралі, щоб люди добровільно і від усієї душі робили те, що справді корисно. Але людська природа є зовсім іншою. Всі, зазвичай, шукають своєї користі,... але досягають чогось і вважають це корисним зовсім не завдяки голосу здорового глузду, але в більшості захоплюючись, лише через пристрасті і душевні афекти (які аніскільки не рахуються ні з майбутнім, ні з іншими речами). Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а отже, і без законів, що вгамовують і стримують пристрасті і нестримні пориви людей. Проте людська природа не витримує, щоб її необмежено примушували, і, як трагік Сенека говорить, „жорстокого панування ніхто довго не витримував, помірне – триває довго”. Адже поки люди діють лише під страхом, до тих пір вони виконують і те, чого більш за все не бажають; вони не беруть до уваги корисності чи необхідності виконання дії, але піклуються лише про те, щоб не бути підданими покаранню чи визиску. Вони навіть не можуть не радіти нещастю чи шкоді для повелителя, хоч би і на велику біду для себе, і не можуть не бажати і не влаштовувати йому, де тільки можливо, всіляких неприємностей. Далі, люди більш за все не можуть терпіти служіння рівним собі і підкорення їх управлінню. Нарешті, нема нічого більш важкого, як знов відібрати у людей свободу, одного разу їм надану. З цього випливає, по-перше, що або все суспільство повинно колективно, якщо можливо, втримувати владу так, щоб всі були зобов’язані служити самі собі і ніхто – рівному собі, або ж, якщо панування втримують небагато чи тільки один, він повинен мати щось вище порівняно зі звичайною людською природою чи хоч би повинен з усієї сили намагатися переконати в цьому натовп. Згодом, закони в кожній державі слід так встановлювати, щоб людей стримував не стільки страх, скільки надія на якесь благо, якого найбільше бажають, адже тоді кожен охоче буде виконувати свій обов’язок.

В якій би державі людина не була, вона може бути вільною. Адже людина, без сумніву, настільки вільна, наскільки вона керується розумом. Але розум...всіляко радить мир; останній же може втриматися тільки в тому випадку, коли загальні права держави зберігаються непорушними. Отже, чим більше людина керується розумом, тобто чим більше вона вільна, тим частіше вона буде зберігати права держави і виконувати наказ верховної влади, підданою якої (влади) вона є.

Ознайомившись із наведеними фрагментами творів Б.Спінози, порівняйте в різних текстах зміст, який вкладає мислитель в поняття „субстанція”, „природа”, „Бог”( №1). Проаналізувавши вказані тексти, Ви можете впевнитися в тому, що зміст цих понять значною мірою ідентичний. В цьому полягає певна оригінальність філософського світогляду Б.Спінози. На основі цієї позиції Б.Спінозу „обвинувачували” у матеріалізмі, який був у ті часи великим гріхом. Чи мали критики солідне підгрунтя так оцінювати вчення Б.Спінози? Які фрагменти свідчать про пантеїзм Б.Спінози (№1)? Якими є основні онтологічні позиції філософа (№1)? Назвіть і охарактеризуйте атрибути субстанції, визначені Спінозою (№ 1). Що він вкладає в поняття „свідомість” (№4)? Що можна сказати про його теорію пізнання (№2)? Що він говорить про різні види пізнання (№2)? Який зміст Б.Спіноза вкладає в поняття „розум” (№2)? Якими є погляди Спінози на істину (№2)? Які фрагменти текстів свідчать про раціоналізм Спінози (№2)? Як він тлумачив поняття методу; який метод, на його думку, найкращий (№2)? В чому він вбачає найбільші цінності людського життя (№3)? Проаналізуйте ті уривки, в яких йдеться про афекти (пристрасті) і свободу людини (№4, №6). Який зміст філософ вкладає в поняття ”свобода” (№3, №5)? Чи погоджуєтесь Ви з таким розумінням свободи? Як уявляє собі Б.Спіноза свободу стосовно законів і держави (№6)? Чи вважаєте Ви, що він мав демократичні погляди? Якщо так, наведіть відповідні уривки (№5). Чи Ви погоджуєтесь з позицією мислителя щодо умов свободи і щастя людини (№5)? Якою є Ваша власна позиція з цих питань (№3-5)?. Як Ви оцінюєте теологічну концепцію Б.Спінози? (№ 6) Які висловлювання мислителя з наведених Вам сподобалися найбільше і чому?