§43 Тому, що я найшов джерело категорій в чотирьох логічних функціях всіх розсудкових суджень, мусив я цілком природно шукати джерело ідей в трьох функціях умовиводів...

Формальна відмінність розумових умовиводів приневолює мене поділити її на категоричні, гіпотетичні і розділові. Основані на такому поділі розумові поняття містять в собі, по-перше, ідею повного суб'єкта (субстанціальність), по-друге, ідею безперервного ряду умов, по-третє, визначення всіх понять в ідеї повної суми всього можливого. Перша ідея була психологічна, друга космологічна, третя теологічна; а що всі три спричиняють до діалектики, хоча кожна на свій власний спосіб, то на тим заснований поділ цілої діалектики чистого розуму на паралогізм, антиномію, а наприкінці ідеал чистого розуму...

§44 При цьому загальному розгляді являється помітним ще й те, що розумові ідеї в нічому не допомагають нам при користуванні розсудком у відношенні до досвіду, як це... роблять категорії, а навпаки, з огляду на цей вжиток є вони цілковито непотрібні ...

Чи душа є простою субстанцією чи ні, це при пояснюванні душевних явищ для нас може бути цілковито байдуже, бо поняття простого єства ми не в силі зробити зрозумілим чуттєво... через ніякий можливий досвід. Тому є це поняття, відносно кожного бажаного розуміння причини явищ, цілковито порожнє та зовсім не може служити принципом пояснення того, що подає нам внутрішній чи зовнішній досвід. Подібно і космологічні ідеї про початок або вічність світу не можуть служити до того, щоби якраз ними пояснювати яку-небудь подію в світі. ...Так отже ідеї мають цілком інше призначення свого вжитку, ніж категорії, які самі... уможливлювали досвід... Все таки мусить проявлятися згідність між тим, що належить до природи розуму, і тим, що до природи розсудку, як рівно ж розум мусить спричинитися до удосконалення розсудку і ніколи не може його баламутити.

Розв'язка цього питання така: чистий розум не мав своїми ідеями на меті поодиноких предметів, котрі лежали би поза межами досвіду, тільки вимагає повноти розсудкового вжитку в системі досвіду. Тою повнотою може бути одначе тільки повнота принципів, а не споглядань чи предметів. Все ж таки, щоби цю повноту принципів точно зобразити, уявляє собі її чистий розум як пізнання предмету..., а цей предмет є тільки ідеєю, що має на меті наблизити розсудкове пізнання, як тільки можна, до тої повноти, яку означує ця ідея.

§50 Космологічні ідеї.

Цю ідею називаю я космологічною тому, що вона все тільки з чуттєвого світу бере свій об'єкт, а також не потребує жодного іншого, як тільки того світу, якого предмет є об'єктом почуттів: отже тому є ця ідея поцейбічна, а не трансцендентна, а тим самим це не є ще ідея. ...Незважаючи на це поширює космологічна ідея все таки сполуку всього обумовленого з його умовою... так далеко, що досвід ніколи не може їй дорівняти; тим самим у цьому відношенні вона все буде ідеєю, предмету адекватного якої ніколи не можемо знайти у ніякому досвіді.

§51 Відповідно до цих космологічних ідей маємо також тільки чотири діалектичні твердження чистого розуму, які вже тим самим, що вони є діалектичні, доводять, що проти кожного з них... виступає якесь інше, тому протилежне. Якраз тої суперечності не може усунути „жодне метафізичне мистецтво навіть найтоншого відрізнювання, тільки філософ є тут приневолений звернутися до первісних джерел самого чистого розуму.

Отже ця, не так собі довільно видумана, тільки вже в природі людського розуму закладена антиномія, яка є неминуча і все безконечна, містить в собі такі чотири твердження разом з їх протитвердженнями.

ПЕРШЕ ТВЕРДЖЕННЯ

Світ має початок (границю) в часі і просторі.

ПРОТИТВЕРДЖЕННЯ

Світ є безконечним так в часі, як і в просторі.

ДРУГЕ ТВЕРДЖЕННЯ

Все в світі складається з простого (неподільного).

ПРОТИТВЕРДЖЕННЯ

Нема нічого простого, все є тільки складне.

ТРЕТЄ ТВЕРДЖЕННЯ

В світі виступають причини через свободу.

ПРОТИТВЕРДЖЕННЯ

Нема жодної свободи, все є тільки природа.

ЧЕТВЕРТЕ ТВЕРДЖЕННЯ

В ряді світових причин панує якась неминучість.

ПРОТИТВЕРДЖЕННЯ

Нема в тім ряді нічого неминучого, все в нім є тільки випадкове.

§52 Маємо тут найцікавіший феномен людського розуму, бо чогось подібного не можна навести... в ніяким іншим його вживанні. Якщо вважаємо, як це звичайно діється, явища чуттєвого світу за речі самі в собі, а основні закони сполуки тих явищ за закони, що загально відносяться до речей самих у собі, а не тільки до досвіду..., то тоді перед нами виринає несподівана суперечність, якої ніколи не можна усунути на звичайній догматичній дорозі, бо як твердження так і протитвердження можна довести в однаковій мірі переконливо ясними і незаперечними доказами - я сам ручаюся за правильність всіх тих доказів, а розум бачить себе таким способом роздвоєним із самим собою.

Основи метафізики моральності

Передмова.

...Метафізика моральності повинна досліджувати ідею і принципи деякої можливої чистої волі, а не дії і умови людського воління взагалі, які більшою долею черпаються із психології.

Розділ перший.

... Вчинок, продиктований почуттям обов’язку, має свою моральну цінність не в тій меті, що може бути досягнута через його посередництво, а в тій максимі, згідно якої вирішено було її здійснити; ця цінність, отже, залежить не від дійсного об’єкту вчинку, а лише від принципу воління, згідно якому вчинок був здійснений безвідносно до всіх об’єктів... бажання.

Отже, вчинок із почуття обов’язку повинен повністю усунути вплив схильності та разом із нею – усякий предмет волі. Тому лишається тільки одне, що могло би визначати волю: об’єктивно – закон, а суб’єктивно – повага до такого закону, тобто максима слідувати такому закону навіть зі шкодою для всіх своїх схильностей.

Розділ другий.

З причин людинолюбства я б, напевне, погодився із тим, що більшість наших вчинків співвідноситься із обов’язком; проте варто лише придивитись до намірів і бажань людей, як ми всюди наштовхнемося на їх таке улюблене їм Я, яке повсюди кидається в очі: саме на ньому засновані їх наміри, а зовсім не на суворому повелінні обов’язку, яке неодноразово вимагало би самозречення.

... Розум собі самому та незалежно від усіх явищ приписує те, що повинно відбуватись... Значення морального закону до такого ступеня широке, що він має силу не лише для людей, але й для всіх розумних істот взагалі, не лише за випадкових обставин та у виключних випадках, а безумовно необхідно...

Із усього наведено випливає, що всі моральні поняття мають місце і виникають абсолютно апріорі в розумі,... що вони не можуть бути вивільнені ні з якого емпіричного, а тому лише випадкового пізнання...

Кожна річ в природі діє за законами. Тільки розумне єство має волю або має здатність чинити згідно уявленню про закони, тобто згідно принципам... Воля є здібність обирати тільки те, що розум незалежно від схильності визнає практично необхідним, тобто добрим... Уявлення про об'єктивний принцип, оскільки він є примусовим для волі, називається веління розуму, а формула такого веління називається імперативом... Всі імперативи наказують або гіпотетично, або категорично. Перші являють собою практичну необхідність можливого вчинку як засобу до чогось іншого, чого бажають досягнути. Категоричним імперативом був би такий, який подавав би який-небудь вчинок як об’єктивно необхідний самий по собі, безвідносно до якоїсь мети.

Оскільки загальність закону за яким відбуваються дії, складає те, що ... називається природою в самому загальному смислі, тобто існування речей, оскільки воно визначено згідно загального закону, то всезагальний імператив обов'язку міг би звучати... таким чином: вчиняй так, як нібито максима твого вчинку, базованого на твоїй волі, повинна була би стати загальним законом природи.

... Якщо повинен існувати вищий практичний принцип та у відношенні до людської волі – категоричний імператив, то цей принцип повинен бути таким, який, виходячи із уяви про те, що саме для кожної людини є мета,... складає об'єктивний принцип волі... Засадою такого принципу є: розумне єство існує як мета сама по собі.

Практичний імператив, таким чином, буде наступний: вчиняй завжди так, щоби ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу.

Критика здатності судження

... У сімействі вищих пізнавальних здібностей існує проміжна ланка між розсудком та розумом. Це є здатність судження, яка... також має мітити в собі якщо не власне законодавство, то хоча б власний принцип виявлення законів... Адже сили або здатності душі можуть бути зведені до трьох, що не можуть виводитись із спільної основи; це є здатність пізнання, відчуття задоволення і незадоволення та здатність бажання. Для здатності пізнання законодавцем виступає розсудок... Для здатності бажання як вищої здатності у відповідності із поняттям свободи апріорно законодавчим постає розум. Проте між здатністю пізнання і здатністю бажання знаходиться відчуття задоволення так само, як між розсудком та розумом знаходиться здатність судження.

Те, що в уявленні об’єкту постає чисто суб’єктивним, тобто постає його відношенням до суб’єкту, є естетична властивість уявлення. ; але те, що слугує чи може бути застосованим у ньому для визначення предмету (для пізнання), є його логічна значимість. У пізнанні предмету відчуттів зустрічаються обидва ці відношення. ...Те суб’єктивне в уявленні, котре не може набути характеру частини пізнання, є пов’язане із цим уявленням задоволення або незадоволення; через посередництво їх я нічого не пізнаю у предметі уявлення... Доцільність речі, оскільки вона присутня в уявленні, також не складає властивості самого об’єкту (бо вона не може бути сприйнятою), хоча і не може бути виведеною із пізнання речей. Отже, в такому випадку предмет називається доцільним лише тому, що уявлення про нього безпосередньо пов’язане із відчуттям задоволення; і саме це уявлення носить назву естетичного уявлення про доцільність.

... Схоплення форм в уяві ніколи не може відбуватись поза тим, щоби рефлексуюча здатність судження не порівнювала їх, навіть мимоволі, із своєю здатністю співвідносити споглядання із поняттями. Якщо у такому порівнянні уява мимоволі приводиться в узгодженість із розсудком (як здатністю створювати поняття) і таким чином збуджується відчуття задоволення, то предмет належить розгядати як доцільний для рефлексуючої здатності судження. Подібного роду судження є естетичним судженням про доцільність об’єкту, що засноване на наявному понятті предмету, а не створює поняття про нього. Із уявленням про предмет, форма якого розглядається в рефлексії про неї, – із таким уявленням це задоволення мислиться як необхідно пов’язане, значить, не лише для суб’єкта, що схоплює цю форму, а й взагалі для кожного, хто виносить про нього судження. Тоді предмет називається прекрасним, а здатність виносити судження на основі такого задоволення, називається смаком...

Тут перед нами окреслюється таке задоволення, яке ... ніколи не може бути виведеним із понять, що необхідно пов’язані із уявленням про предмет, але завжди повинно бути пізнаним лише через рефлексивне сприйняття як із ним (предметом) пов’язане; воно, як і всі емпіричні судження, не може надати об’єктивної значущості своєму змісту та претендувати на загальнозначущість. Проте судження смаку, подібно іншим емпіричним судженням, претендує саме на загальнозначущість, що, попри його випадковість, є завжди можливим. Той, хто виносить одиничне судження досвіду, розрізнивши, наприклад, у гірському кришталі краплю води, що рухається, із повною підставою вимагає, щоби і інші це визнали, оскільки він виніс судження згідно загальних умов здібності судження, що визначає, у відповідності із законами можливого досвіду взагалі.

... Краса – це не є поняття об’єкту, і судження смаку – це не пізнавальне судження. Судження смаку лише стверджує, що ми маємо підстави припускати у всіх людей ті суб’єктивні умови здібності судження, які ми знаходимо в собі, і що ми правильно підвели даний об’єкт під названі умови.

Судження смаку визначає свій предмет як прекрасний, розраховуючи на згоду кожного, ніби воно є об’єктивним. ... Під принципом смаку слід розуміти основоположення, під умови якого можна підвести поняття предмету і потім через умовивід заключити, що цей предмет є прекрасним. Але це абсолютно неможливо. Бо задоволення я маю відчути безпосередньо від уявлення предмету, і примусити мене відчути це задоволення балаканиною про доведення неможливо.

Для міркування про прекрасні предмети як такі вимагається смак, для самого же прекрасного мистецтва, тобто для створення подібних предметів, вимагається геній. Краса у природі – це прекрасна річ, краса в мистецтві – прекрасне уявлення про річ.

Наведені фрагменти із основних творів І.Канта постають досить складними для опрацювання та осмислення, тому варто перечитувати їх кілька разів тими блоками, що утворюють відносну предметну цілісність. Так, варто спочатку прочитати ті положення, що стосуються загального задуму І.Канта щодо доцільності критичного аналізу людських здібностей, зокрема, зрозуміти ідею так званого „коперніканського перевороту” у філософії. Далі значна частина тексту присвячена представленню кантівського розуміння пізнання, його джерел, складових, форм, засобів та можливих результатів. При опрацюванні цих текстів варто звертатись до коментуючої літератури, зокрема – до підручників з історії філософії. Важливо також з’ясувати відмінності між розсудком та розумом у філософському вченні І.Канта, зрозуміти та оцінити ті аргументи філософа, за допомогою яких він намагається пояснити, чому розумові конструкції носять антиномічний характер і чому справу пізнання довершує віра.

У сфері досліджень практичного розуму варто звернути увагу на те, що в основу людської моральності І.Кант кладе поняття доброї волі, саму можливість якої він базує на відмінностях між явищем (предметом) та річчю в собі. Варто також засвоїти те, що І.Кант намагається сперти поняття моралі виключно на повеління розуму, фактично вилучаючи із моралі та моральності людські почуття, особисті якості та ін. Він проводить розрізняння між гіпотетичним та категоричним імперативами, віддаючи перевагу саме категоричному.

Нарешті, варто опрацювати й положення естетичної концепції І.Канта, в якій він подає естетичні враження результатом синтезу між емпірично-чуттєвою та теоретично-споглядальними сферами: естетичне почуття базується на сприйнятті предметів, проте це сприйняття підводиться під загальні правила утворення суджень. Внаслідок того виникають внутрішні суперечності естетичних тверджень, що врешті дозволяє характеризувати естетичні відчуття як виключно людську здібність.