1. Фармакея

Розпочнемо ще раз. Отже, утаювання текстури може, у будь-якому випадку, потребувати століть на розплутування тканини тексту…

Тут «Федр» Платона стане нашою вихідною точкою. Ми говоримо про «Федра», якому прийшлося чекати майже двадцять століть, доки його не перестануть вважати погано складеним діалогом. Спочатку вважалося, що Платон був надто молодим, щоб створити справжній шедевр. Діоґен Лаерцій передав цю «чутку», згідно якої «Федр» був першою працею Платона і містив в собі дещо юнацьке. Шляєрмахер (Schleiermacher) вважає, що обґрунтовує цю легенду наступним сміховинним аргументом: зрілий письменник ніколи б не осудив письмо, як це робить Платон у «Федрі». Аргумент, який не просто підозрілий сам по собі – він підтримує легенду Лаерція, відштовхуючись від іншої легенди. Насправді, лише з дуже поверхового прочитання могла виникнути чутка, що Платон просто осудив діяльність письменника. В цьому немає нічого простого, нічого однозначного, і Федр бавиться своїм письмом, заради спасіння – це означає і заради втрати – письма, як найкращої, як найблагороднішої гри. В подальшому ми збираємося відслідкувати обставини та шанси цієї прекрасної гри, якій віддається Платон.

У 1905 році традицію Лаерція перевертають, але не тому, щоб визнати геніальність «Федра» Платона, а щоб списати на цей раз недоліки діалогу на старечу неміч автора: «Федр написаний погано. Цей недолік тим більш дивний, що Сократ визначає мистецький твір як живу істоту; але саме неможливість здійснити добре задумане є доказом старості»⁷.

Але не будемо забігати наперед. Природно, що більш плідною є гіпотеза про строгу, правильну і витончену форму. Вона викриває нові суголосності, застає їх у точно збудованому контрапункті, в більш таємничій організації тем, імен і слів. Вона розплутує, терпеливо переплітаючи докази, всі συμπλοκή тексту. Тут магістраль доведення одночасно стверджується і заперечується: гнучко, іронічно і стримано.

Особливо – і це буде нашою додатковою ниткою – уся завершальна частина діалогу (274 b), яка присвячена, як відомо, виникненню, історії та значенню письма: уся ця настанова щодо справи письма повинна одного разу перестати сприйматися у вигляді надлишкової мітологічної фантазії, додатку, без якого організм діалогу може обійтися. Насправді, посилання на неї пронизують увесь текст «Федра».

Невідмінно з іронією. Але що таке іронія і яка її головна ознака? Текст містить оригінальні платонівські міти: розповідь про цикади та Тевта⁸. А перші слова Сократа на початку бесіди – заклик позбутися «мітологем» (229c-230a). Не для того, щоб спростувати їх, а щоб одночасно, позбуваючись їх, відпускаючи їх на волю, звільнити їх від тяжкої, серйозної наївності «раціоналістів», і самого себе врятувати від такої наївності у самопізнанні та у відношенні до себе.

Спровадити міти, розпрощатися з ними, відпустити на канікули, відправити у відпустку – це прекрасне рішення χαίρειν, яке одночасно означає всі ці речі, одного разу недотримається, пропускаючи два вище згадані міти – міти у власному значенні цього слова. І обидва виходять на поверхню, коли порушується питання про письмовий дискурс. На це мало звертали увагу, що не скажеш про цикади. Обидва міти відгукуються на одне і те ж питання і розділяє їх лише короткий проміжок часу. Перший виразно не відповідає на поставлене питання. Швидше залишає його у підвішеному стані, позначує паузу і примушує нас дочекатися відновлення, яке повинно привести до другого.

Читаємо. Справді, в точно розрахованій середині діалогу – можна навіть підрахувати число рядків – ставиться питання про сутність логографії (257c). Федр нагадує, що найбільш впливові і найбільш шановані громадяни – найбільш свобідні люди – встидаються «писати промови» і залишати після себе συγγράμματα. Вони бояться, що скажуть нащадки, бояться уславитися «софістами» (257d). Логограф, у строгому значенні, складав для позивачів промови, які сам не виголошував, яким не сприяв, якщо так можна сказати, своєю присутністю – свою справу вони робили без його присутності. Записуючи те, що він сам не казав і ніколи б не помислив, автор письмового дискурсу стає софістом: людиною неприсутньою, людиною неістини. Отже, письмо стає інсценуванням. Несумісність записаного та істинного чітко роз’яснюється в момент, коли Сократ починає розповідати про те, як люди захоплюються від самих себе насолодою, виходять із самих себе, забуваються і гинуть у насолоді від співу (259c).

Але Платон не поспішає з висновком. Ставлення Сократа все ще нейтральне: саме по собі писання не є ганебною діяльністю. Безчестять себе лише тим, що пишуть безчесно. Але що означає писати безчесно? І що означає – запитує Федр – писати добре? Цим питанням вимальовується центральна нервюра, велика роздільна складка діалогу. Від цього питання до відповіді на нього, в останній частині діалогу («А тепер ще залишилось сказати нам про записування промов: де воно доречне, а де ні» [274b]), тягнеться міцна, хоча й малопримітна нитка, яка поєднує переказ про цикади, теми психагогії, риторики та діалектики. […]

…Сократ порівнює письмена з зіллям (φάρμακον), які прихопив з собою Федр. Цей фармакон, ця мікстура, це зілля, одночасно ліки та отрута, наперед вводиться в тіло дискурсу зі всією своєю амбівалентністю. Це чаклунство, ця чарівна сила можуть бути – по-черзі або одночасно – цілющими або згубними. Фармакон повинен виявитися деякою субстанцією, включно з усім, з чим може асоціюватися дане слово, якщо мова йде про матерію з загадковими властивостями, про зашифровану глибину, яка відмовляє аналізу відкрити свою амбівалентність, готуючи простір для алхімії…

Спокушаючи, фармакон примушує полишити загальні, природні, звичайні шляхи і закони. В даному випадку він примушує Сократа залишити насиджене місце і звичні маршрути, які завжди затримували його в середині міста. Списані листки діють як фармакон, який штовхає або виводить за межі міста того, хто ніколи не погоджувався покидати його, навіть в останню мить, щоб уникнути смерті. Вони примушують його вийти із себе самого, манять на шлях, який власне, є шляхом виходу:

Федр. Ой, дивак же ти, незвична людина! Говориш таке, неначе невідомо звідки приїхав, а не є місцевим жителем. Адже ти не лише не виїздиш за межі нашого краю, а й гадаю, ніколи не виходиш за міри міста.

Сократ. Вибач мені, мій добрий друже, але річ у тім, що в мене потяг до знань, а місця і дерева нічого мене не вчать, не те, що люди в місті. Зрештою, ти, здається, знайшов засіб виманити мене на прогулянку. Достоту мов голодну худобину ведуть, помахуючи перед нею зеленою гілкою або якимось плодом, так і ти, простягаючи згортки з творами, водитимеш мене ледь не всією Аттикою і взагалі куди тобі заманеться. Якщо вже ми сюди прийшли, то я тепер покладусь на траві, а ти розмістись, як тобі здається найзручнішим для читання, і починай читати (230 d, e)⁹.

Саме в ту мить, коли Сократ розтягнувся на траві, а Федр зайняв відповідне місце, щоб якнайкраще впоратися з текстом – або, якщо хочете, з фармаконом – розпочинається бесіда.

Виголошена промова – Лісієм чи самим Федром – промова, яка була б проголошена в дану мить в присутності Сократа – не мала б такого ж ефекту. Лише λόγοι εν βιβλίοις, відкладені промови, залишені про всяк випадок, згорнуті – лише приховані букви примушують Сократа йти. Якби логос був наявний у чистому вигляді, розкритим, доступним у власній істині, без відхилень постороннього означника, якби був можливим невідкладений логос – він би не спокушав. Він не захопив би Сократа, діючи як фармакон, не звів би на манівці. Ми забігаємо наперед. Вже – і письмо, і відхилення, і фармакон.

Βιβλία (книги, грец. – прим. перек.), які примушують забути Сократа про стриманість і вийти з простору, в якому йому подобається навчатися, бесідувати, вести діалоги – із обгородженого простору міста – ці βιβλία містять в собі тест, написаний «найдовершеним з теперішніх письменників». Мова йде про Лісія. Текст, про який йде мова, Федр ховає під своїм плащем. Він йому потрібний, оскільки він не вивчив його напам’ять. Цей важливо для наступного, бо проблема письма повинна переплестися з проблемою «знання напам’ять». Перед тим як Сократ розтягнеться на землі і запрошує Федра розташуватися зручно, Федр пропонує відновити – без допомоги тексту – роздуми, арґумент, задум промови Лісія, його діаноюй. Але Сократ зупиняє його: «Спочатку покажи-но мені, дорогенький, що там у тебе в лівій руці під плащем. Підозрюю, що саме цей твір» (228d). Між цим запрошенням і початком читання, поки фармакон рухається під плащем Федра, – згадка про Фармакею і прощання з мітами. […]

Зближення письма з фармаконом здається чисто зовнішнім; його можна було б вважати штучним і випадковим. Однак, задум та інтонація одні і ті ж: одна і та ж підозра до книги і до ліків, до письма і до таємничої, неоднозначної, яка слідує за шарлатанством, енергії, а не за законами необхідності. Книга – це мертве, застигле знання, замкнуте всередині βιβλία, нагромадження історій, завчені переліки, рецепти і формули – все це настільки чуже живому знанню і діалектиці, наскільки фармакон чужий цілительству. І як міт – знанню. […]

Насправді, до цього місця діалогу фармакон і графема подавали одне одному знаки здалеку, непрямо відсилаючи одне до одного… – ефект достатньо стриманий і ненавмисний… Але перейдемо до останньої частини діалогу, коли на сцену виходить Тевт.

На цей раз письмо прямо називається фармаконом, без жодних застережень, без прихованої аргументації (274е).

Личить чи не личить писати? Письменник – він добрий? Чи личить людині писати? Взагалі, чи треба писати?

Звісно, що ні. Але відповідь не така проста, і Сократ не включає її в розумний дискурс, в логос. Він залічує її до древнього переказу, знанню з чуток, з історії, яка передається з вуст в уста: «Я тільки можу переповісти один переказ наших предків про це, а чи то правда, знали лише вони. Якби ми самі могли добратись до правди, то хіба нам залежало б на людських здогадах?» (274с).

Ми не можемо самі по собі дошукуватися істини письма, але нам скоро стане зрозумілим, неістини. І вона не є предметом будь-якої науки – лише переоповідається в історії, переказується в міті. Зв'язок письма з мітом уточнюється як протилежність письма знанню, а саме: знанню, яке черпаємо із самих себе і самі по собі.

Те, в чому звинувачується письмо – в тому, що воно повторює без знання – визначає напрям, в якому пояснюється його статус. Розпочинають з повторення без знання, а саме: письмо – це повторення без знання. […].