46. Міжнародні грошові одиниці.

Як міжнародний платіжний засіб використовуються вільно конвертовані національні валюти. Золото продовжує виконувати функцію світових грошей через операції на ринку золота і є резервним засобом. До резервних (ключових) валют належати: долар США, марка ФРН, фунт стерлінгів Англії, франк Франції, єна Японії та інші. Як міжнародні платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти - СДР, євро та ін.

СДР - спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ). Таким правом наділяється кожна країна-член МВФ, для якої відкривається у фонді спеціальний ліміт у СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн-членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР уведені в міжнародний оборот у 1970 р. Поступово СДР перетворилися в міжнародні резервні й платіжні засоби. Смороду широко використовуються країнами-членами МВФ для поповнення власних валютних резервів, розрахунків з МВФ та між собою, регулювання сальдо платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

За планом Делора в грудні 1991 р. у Голландії 12 країн-членів Європейського Союзу (ЄС) уклали Маастрихтську угоду, що передбачала поступове формування Економічного і валютного союзу. Після її ратифікації з 1 січня 1999 р. Було введено спільну грошову одиницю - євро. Установлено також фіксований валютний курс відносно євро, що є єдиною валютою для учасників Союзу. Створено Європейський центральний банк. Згідно з планом ЄС євро має стати альтернативною долару як платіжний засіб.

48. Валютні блоки та валютні зони.

Після краху золотодевізного стандарту утворилися:

Валютний блок — це угруповання країн на основі ва­лютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, через прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлюва­лися певними угодами, а формувалися стихійно на основі створених відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються від могутніх ка­піталістичних держав — колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов'язано з дією різних фак­торів, які історично сформувалися і служили певним "це­ментуючим матеріалом" для його складових частин, го­ловні серед яких:

• торговельні фактори (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють);

• фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку);

• економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та відносно найменше постраждали за роки всесвітньої кризи і Великої депресії);

• політичні фактори (вони складалися історично і тради­ційно міцно зв'язували країни — члени валютного блоку).

Стерлінговий валютний блок виник 1931 р. після від­міни золотого стандарту у Великій Британії. До його складу ввійшли країни Британської імперії, крім домініонів Кана­ди і Ньюфаундленду, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'я­зані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія» Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія де-факто, а потім Греція та Іран).

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. До нього ввійшли еконо­мічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада.

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінно­го золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важко­го кризового і післякризового періоду продовжували дотри­муватись золотого стандарту. Це Франція, Бельгія, Нідерлан­ди, Швейцарія, а потім Італія і Польща.

Валютні зони у порівнянні з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Головні ознаки валютної зони такі;

• підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно до валюти країни-гегемона;

• зміна курсів валют — учасниць зони відносно до інших валют лише при згоді на це країни-гегемона;

• збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;

• вільний взаємний обмін валют між країнами, що вхо­дять у зону;

• вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень щодо третіх країн;

• концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Країни, що очолю­ють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інте­ресах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що при­зводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взає­мовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка його очолює, в інші країни-зони, а золоті і валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:

• британського фунта стерлінгів;

• долара США;

• французького франка;

• португальського ескудо;

• іспанської песети;

• голландського гульдена.

Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка.