10. Маржиналізм як основа теорії грошових відносин.

У 1870-х роках в розвитку економічної теорії сталася подія надзвичайної ваги: представники австрій­ської школи економічної думки дали наукове обгрунту­вання теорії граничної корисності.

Теорія граничної корисності, яка започаткувала неокла­сичну парадигму, є видатним внеском у розвиток світової економічної думки. Вона дістала наукове аргументування в 1870—90-х pp. її авторами були економісти В.С.Дже-вонс (1835—1882), К.Менгер (1840—1921), Ф.Візер (1851 — 1926), Е.Бем-Баверк (1851 — 1914), Л.Вальрас (1834—1910) та інші.

Чоловою тезою теорії граничної корисності є тверджен­ня про те, що визначення об'єктивної основи вартості (затрат праці або чинників виробництва) не є необхідною ознакою цієї економічної категорії. Вартість товарів і по­слуг пов'язана з суб'єктивною оцінкою їхньої цінності покупцем. Вартість визначається ступенем (обсягом) корисного ефекту, що його отримує людина від придбання нею благ (товарів чи послуг). Водночас при визначенні вартості враховується ефект не сукупної корисності, що її криє в собі відповідна маса благ (цінностей), які спо­живаються, а конкретної — граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці з цієї маси. «Вартість ви­значається кінцевою (граничною) корисністю, тим бажан­ням оволодіти певною річчю, що виникає у нас під час купівлі»,— писав з приводу цього В.Джевонс ¹.

Спроби поєднати принципи маржиналізму з теорією гро­шей робилися від самого початку зародження теорії гра­ничної корисності. Цій проблемі було присвячено спеціальні дослідження, зокрема робота ВДжевонса «Дослідження в галузі грошового обігу та фінансів», Л.Мізера «Теорія гро­шей і кредиту», Л.Вальраса «Теорія грошей» та інші.

Головне питання, що вимагало відповіді від прихиль­ників неокласичної парадигми економічної теорії, полягало ось у чому: яким чином має вимірюватися гранична ко­рисність, що відповідно до чільних принципів зазначеної теорії формується на суб'єктивних засадах; чи здатні гроші виконувати цю функцію?

Відповідно до цього в теорії грошей сформувалась кон­цепція, яка заперечувала одну з визначальних функцій грошей — їхню здатність виконувати в товарному світі роль загального вартісного еквівалента. Водночас запере­чувалась і потреба в теоретичному аргументуванні об'єк­тивної основи грошової одиниці. І це логічно. Якщо вартість (цінність товару) згідно з поглядами неокласиків базується на суто суб'єктивних засадах, то, природно, й інструмент її виміру — гроші — мусять мати аналогічну суб'єктивну потребу: їхня основа не може бути об'єктивною.

Подібні висновки були зроблені й дещо пізніше ДжМ.Кейн-сом в його класичній праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936). «Три складності над усе зава­жали мені при написанні цієї книги — по-перше, вибір одиниці виміру, придатної для досліджен­ня економічної системи в цілому; по-друге, роль, яку в економічному аналізі відіграє пропозиція товарів; по-третє, визначення доходів»⁵.

Показово, що проблему «одиниці виміру», функція якої реалізується грошовою одиницею, Дж.М.Кейнс визначив як проблему найбільшої складності, вказуючи тим самим на її невирішеність в економічній теорії.

Пошук шляхів вирішення зазначеної проблеми від­бувався в декількох напрямках. Один із авторів теорії граничної корисності швейцарський економіст Л.Вальрас .висунув ідею утворення механізму кількісного виміру вартості та «негрошовій основі». У зв'язку з цим він запро­понував використати умовно розрахункову одиницю «nu­meraire», яка могла б стати базою виміру корисності то­варів і послуг. У дослідженнях Дж.М.Кейнса ця ідея транс­формувалась у концепцію, згідно з якою масштабом виміру вартості (масштабом цін) мала служити «одиниця заро­бітної платні». В 1960 р. відомим англійським економістом італійського походження П.Сраффою була опублікована й набула широкої популярності праця «Виробництво товару за допомогою товару», де пропонувалося використати як міру обмінних пропорцій так званий стандартний товар, що представляє товарний агрегат, який об'єднує в собі типовий для робітника набір споживчих товарів, адекват­них за своєю ціною рівневі середньої заробітної платні.

Все це не знайшло підтримки. За цих обставин економічна наука постала перед не­обхідністю повернення до чільних постулатів номіналіс­тичної теорії грошей Дж.Берклі та Дж.Стюарта, яка про­голошувала тезу про умовну природу грошей. Позиція щодо умовності поняття «гроші», виконання ними суто технічної функції знайшла відповідне відобра­ження не лише в науковій, а й у навчальній літературі. У добре відомому підручнику «Economics» П.Самуельсона гроші — це «штучна соціальна умовність, яка визначаєть­ся суспільством завдяки тому, що всі цінують її». Ана­логічна позиція досить широко представлена і в інших виданнях сучасної економічної літератури Заходу. Зазна­чимо й те, що вказана концепція повністю відповідала не лише основним постулатам теорії граничної корисності, а й практиці грошових відносин, пов'язаній з процесом де­монетизації золота і втратою грішми товарної основи.