23.Австрійські конституційні реформи: українське суспільство середини - другої половини 19 ст.

Рождение Австро-Венгерской монархии. Потеря территорий и престижа вызвала необходимость в новой форме отношений между Австрией и Венгрией. Различные проекты конституции, предусматривавшие создание объединенного парламента, были подготовлены без участия венгров. Наконец, в 1867 был выработан знаменитый «компромисс» (Ausgleich). Австрийская империя, провозглашенная в 1804, была преобразована в дуалистическую Австро-Венгрию, с верховенством венгров в Венгрии и австрийцев – остальной части нового государства. В сфере международных отношений оба государства должны были действовать как единое целое, сохраняя автономию во внутренних делах.

Конституционные реформы. Одним из направлений реорганизации государственного управления 1860-х годов в австрийской половине двуединой монархии стала дальнейшая разработка конституции. Конституция гарантировала гражданские свободы и равноправие для всех языковых групп. Был учрежден двухпалатный парламент государства – рейхсрат. Депутаты нижней палаты избирались в ходе непрямых выборов. Конституция предусматривала широкие полномочия законодательных органов, которые должны были собираться один раз в год. Кабинет министров был ответствен перед нижней палатой. Обе палаты обладали равной законодательной властью. Один из параграфов конституции (знаменитая статья XIV) представлял монарху полномочия издавать между сессиями парламента декреты, имевшие силу закона.

Законодательные собрания 17 австрийских земель (ландтаги) получили более широкие полномочия, однако корона назначала наместников, которые могли отменять решения ландтагов. Первоначально именно ландтаги избирали депутатов нижней палаты рейхсрата, но в 1873 были введены прямые выборы по округам и куриям (сословным или цензовым разрядам избирателей).

24.Соціальні відносини на західноукраїнських землях у др. Пол.XIX ст.

Певної модернізації зазнала така найбільш мобільна соціальна група, як інтелігенція. Основною модернізаційною ознакою було формування нової світської інтелігенції на Галичині. Нова інтелігенція була плебейського походження (на відміну від старої), представленою верхівкою греко-католицького духовенства. Розмежування в середовищі інтелігенції на Галичині відбувалося і за національною ознакою. Місцева адміністрація Галичини знаходилася в руках поляків з 1848 р. і, особливо, в епоху австро-угорського компромісу 1867 р. Адміністрація підлягала юрисдикції крайового сейму, діловодство велося польською мовою.

Галицька українська інтелігенція була найбільш «європеїзованою гілкою східних слов’ян», саме вона очолила процес національно-культурного відродження в західноукраїнських землях. На Закарпатті українська інтелігенція була мадяризована, а в Північній Буковині – вона лише народжувалася.

Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукраїнських земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники. Основними джерелами формування цієї соціальної верстви стали безземельні та малоземельні селяни та розорені ремісники і кустарі. До складу цієї соціальної групи входили різні загони робітників. Найчисельнішу групу становили робітники, зайняті в сільському господарстві, лісівництві, рибальстві – це так званий сільськогосподарський пролетаріат. Другий загін представляли сезонні робітники, поденники, які були тісно пов’язані із сезонними роботами в полі. Вони зосереджувалися на транспорті, у торгівлі, на сільгоспроботах. Останній, нечисленний загін утворювали промислові, індустріальні робітники. Ця група формувалася досить повільно через низький рівень промислового виробництва, сповільнені темпи індустріалізації. Індустріальні робітники концентрувалися в нафтовидобувній, машинобудівній, деревообробній, харчовій промисловості.

Найбільший за чисельністю був робітничий клас у Східній Галичині – 470 тис. осіб. У Північній Буковині 1900 р. нараховувалося близько 73 тис. робітників, серед яких постійних – 27 тис., поденних – 39 тис., прислуги – 7 тис. На Закарпатті кількість найманих робітників була найнижчою і становила 14 тис. осіб, з яких половина працювала у дрібній промисловості, більшість – поденники.

Цікаві гендерні показники соціальної групи робітників у західноукраїнських землях. За даними 1900 р. кількість жінок у промисловому секторі становила в східній Галичині – 11%, Північній Буковині – 18%, Закарпатті – 10% (жінки разом з дітьми). Жіноча праця використовувалася переважно в швейній та харчовій промисловості.

Своєрідним показником низької культури виробництва та економіки загалом було використання дитячої праці. На 1870 р. у східній Галичині було зафіксовано близько 12 тис. дітей до 14 років, які працювали у ремісників – столярів, шевців, кравців, гончарів, у копальнях глини, гравію, на цукрових заводах, пекарнях тощо.

На відміну від Наддніпрянської України в західноукраїнських землях система соціального партнерства перебувала у зародковому стані. Першим кроком у процесі її формування було введення законодавства (1885), яке визначало 11-годинний робочий день. Характер заробітної плати відбивав економічні, національні, гендерні особливості становища робітників у західноукраїнських землях. Помітною була національна дискримінація українських робітників. Так, за даними 1899 р. середня заробітна платня робітників у Відні становила 3,21 крони, у Львові – 1,56 крони. Заробітна плата у поденників була мізерна, наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. вона становила для чоловіків 25–60 коп. (30–75 крейцерів1) на своїх харчах, а для жінок 12–20 коп. (15–25 крейцерів). Загалом, у трьох українських провінціях Австро-Угорщини заробітна плата жінок становила 30–40% від заробітку робітників-чоловіків, а дітей – 50–60 %. Часто заробітна плата видавалася натурою – сіллю, горілкою, пивом; замість грошей видавалися квитки або марки.