13. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях до 1848 р.

Культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, і зокрема на Галичині мало свої специфічні риси, що суттєво відрізняло його від аналогічного процесу в Східній Україні.

На відміну від національного руху наддніпрянської України, ініційованого «знизу» опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти – дворянством та інтелігенцією, культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, зокрема і на Галичині, почалось «зверху», як результат соціальних і культурно-адміністративних заходів австрійського уряду. Ось чому процес формування національної свідомості у галицьких українців відбувся одночасно з витвором притаманної для них династичної ідеології. Невипадково галицьких українців називали «вірними «тірольцями» Сходу».

Перший період «йосифлянських реформ» – 70–80 рр. XVIII ст., коли відродження було ініційоване «зверху» реформами австрійського уряду. Ідеологом і виконавцем реформ у галузі духовного життя, культурної праці й шкільництва виступив уряд у Відні. Внаслідок того, що реформи не були доведені до кінця, на зламі XVIII-XIX ст. знову відбувається занепад культурного життя на Галичині. З іншого боку, в цей період посилюється польська культурна гегемонія в повсякденному житті та шкільництві краю.

Другий період охоплює 10–20-ті рр. XIX ст. і характеризується початками відродження «знизу» після часів культурного занепаду, внаслідок занедбання «йосифлянських реформ». На чолі цієї нової фази галицького відродження знаходилася русинська еліта – вище духовенство, яке на той час було найкультурнішою і найосвіченішою верствою українського суспільства. У центрі уваги діячів цього етапу галицького культурно-національного руху перебували проблеми мови та організації шкільної справи й освіти духовенства. Вищих ієрархів галицької уніатської церкви споріднювали з неосвіченою і пасивною селянською масою австрофільські настрої, династична лояльність.

Третій період галицького відродження припадає на 30-ті рр. XIX ст. і набуває демократичної, радикальної спрямованості. Речниками національного руху стають вихідці з нижчого духовенства, «уніатських різночинців». Їхня ідеологія перебувала під сильним впливом процесу відродження в наддніпрянській Україні, польського, слов’янського, зокрема чеського, визвольного рухів. На цьому етапі розпочинається рух за народну українську мову, українську проповідь у церквах, українську національну літературу. Саме в час культурно-національного відродження в Галичині оформлюється ідея духовної єдності українців Наддніпрянщини і Галичини.

13. Суспільно політ рух на західноукраїнських землях у перш, под, х!х ст.

На західноукраїнських землях також виникали різні форми протесту селян, на яких відбилися особливості їх соціальної свідомості, зокрема династична лояльність щодо австрійських Габсбургів.

На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.

На Буковині в першій пол. ХІХ ст. були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги переводу поміщицьких селян у статус державних.

Значним явищем був рух селян 1843–1844 рр. під проводом Л.Кобилиці. Селяни 22 громад, після численних скарг до імператора і губернатора Галичини застосували методи масової непокори: прогнали панських служників з сервітутних угідь (лісів), відмовилися виконувати шарварки2, продовжували звертатися зі скаргами до властей. Інтереси селян перед властями відстоював Л.Кобилиця, який, посилаючись на чинне законодавство, доводив факти зловживання поміщиків. Урядові війська придушили виступ, а Л.Кобилицю та його товаришів ув’язнили. Протягом першої пол. ХІХ ст. незважаючи на репресії, не втихав на Буковині і опришківський рух, одним із ватажків якого був О.Бодурак.

Разом з тим, як вважають деякі сучасні дослідники, рух опришків на Буковині, Галичині і Закарпатті (як, до речі, і рух селян на Поділлі під керівництвом У.Кармалюка) часто втрачав соціальну мотивацію і перетворювався на крадіжки, пограбування не лише поміщиків і сільських «глитаїв», а й простих селян, набував елементів розбійництва. Це було виявом бідності, низької культури, люмпенізації3 свідомості деяких прошарків селянства.

Для селян Закарпаття типовими були такі форми протесту як відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності: дев’ятину, десятину, сплачувати податок. У 1823 р. в домінії графа Шенборна піддані покаранню 329 селян-кріпаків. Поширеною формою протесту були втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько-Чинадіївської домінії.

Холерні бунти

Протягом 1831 р. Закарпаттям та Галичиною прокотилася хвиля голодних і холерних бунтів.

За три місяці холера і голод забрали лише в 4 комітатах (округах) Закарпаття 56 тис. осіб. В окремих комітатах був введений надзвичайний стан. Австрійська адміністрація запровадила карантинні заходи: проводилася дезінфекція колодязів, заборонялося хоронити померлих з великими процесіями. Серед селян стали ширитися чутки про те, що колодязі начебто отруюються спеціальними загонами, які займаються їх дезінфекцією хлорним вапном. Збурені селяни стали розправлятися з австрійською адміністрацією, поміщиками, прикажчиками, гайдуками, лісничими, відмовлялися виконувати різні повинності. Настрій повсталих селян підбурювався чутками про прихід російських військ з метою звільнення їх з поневолення. Так на Закарпатті відбилися події, пов’язані з польським повстанням 1830–1831 рр. Образ Росії у свідомості закарпатських селян сприймався позитивно, з нею пов’язувалися надії на соціальне і національне звільнення.

У зв’язку з епідемією холери селянам Верховини забороняли виїжджати в Угорщину на заробітки, що загострювало ситуацію і посилювало голод. Зв’язки з Галичиною і підросійською Україною сприяли постачанню хліба в ті райони Закарпаття, де лютували голод і холера.

Австрійський уряд закликав повстанців до покори, обіцяючи амністію. Коли ці заклики не допомогли і каральні війська почали жорстоко розправлятися з повстанцями (відбувалися масові вбивства), то імператор, щоб запобігти новим виступам, вирішив припинити криваву розправу. Народні виступи 1831 р. змусили мадярську правлячу еліту піти на деяку лібералізацію становища селянства.

Новим у селянському русі Закарпаття стали виступи вільних селян, зокрема лібертинів, у 1833 р. у домінії Шенборна. Бунтівних лібертинів було покарано киями та ув’язнено. Наслідком виступів кріпаків і вільних селян було те, що керівництво домінії було змушене піти на поступки: звільнення ненависних економів та гайдуків, обмеження орендних виплат.