104. Радикально-демократична течія у суспільно-демократичного русі західноукраїнських земель у др. Пол. XIX ст.

З 1880-х рр. народовці поступово стають провідною силою в руському таборі, відтиснувши москвофілів на другі пози-ції.Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисельною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у Галичині з'являється молода інтеліґенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр.

Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організа-ційних форм національного руху. Вони були постійними збурниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятною для поміркованого національного керівництва —виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890 р. вони утворили першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала- марксиста Юліана Бачинського "Україна ірредента" (1895) та була включена у партійну програму .

Національний рух швидко політизувався під впливом актуалізації зовнішньополітичного аспекту українського питання. У 1889 р. у берлінському журналі "Ґеґенварт" появилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея відірвання від Росії українських земель й утворення з них "Київського королівства". Стаття викликала певний політичний резонанс у Берліні, Відні і Санкт-Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована самим Отто фон Бісмарком. Так чи інакше, українська справа набрала особливого звучання з огляду на можливу війну Німеччини й Австрії з Росією.

105. Виникнення і склад Кирило-Мефодіївського товариства.

В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності.

В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетворився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний характер. Слово «братство», на зразок середньовічних корпоративних об’єднань із своїми правилами поведінки і символікою, нагадувало масонську ложу. У членів Кирило-Мефодіївського товариства були свої таємні знаки членства – каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефодія. Кожний член братства складав присягу на вірність: незважаючи на утиски, він не видасть «нікого з членів [братства] своїх собратів». Імена славетних слов’янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов’янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності.

Засновниками таємної політичної організації були М.Костомаров, ад’юнкт-професор Київського університету, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, М.Гулак, урядовець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який приєднався до таємного товариства. На відміну від декабристських і польських таємних організацій, до яких входили представники родової знаті, офіцери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було більш демократичним. Його учасники – різночинці: вчителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці із селян. Участь у Кирило-Мефодіївському товаристві також брали М.Савич, полтавський поміщик, що здобув вищу освіту в Парижі, П.Куліш, який в той час вчителював у Петербурзі, О.Маркович, етнограф, фольклорист, студенти Київського університету О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький, О.Тулуб, Д.Пильчиків та ін. За підрахунками Д.Пильчикова на початку 1847 р. «в товаристві було вже мало не сотня братчиків».