124. Українська історична наука 60-90-х років XIX ст.

Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

Суттєві зрушення відбуваються в галузі української історичної науки. В Київському університеті виникає перша наукова школа на чолі з професором В.Антоновичем. В.Антонович – випускник Київського університету, професор, декан історико-філологічного факультету – відомий дослідник української історії, археології, етнографії. З 1863 по 1888 р. він був головним редактором Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), головним ідеологом і виконавцем великого наукового проекту – видання матеріалів з української історії – "Архива Юго-Западаной России". Реалізація цього проекту означала введення до наукового вжитку серій документальних матеріалів, присвячених історії церкви, шляхти, козацького стану, гайдамацького руху, міського населення, селян, історії колонізації українських земель, їх адміністративного устрою, внутрішнього побуту Правобережної України (Південно-Західного краю). В.Антонович – автор численних історичних праць, статей; серед узагальнюючих праць можна назвати "Дослідження про козацтво", "Курс історії українського козацтва".

В.Антонович створив першу наукову школу істориків в Україні, представники якої обіймали кафедри історії в університетах України: у Харківському – Д.Багалій; Київському – П.Голубовський та М.Довнар-Запольський; Новоросійському – І.Лінниченко; Львівському – М.Грушевський.

Серед відомих істориків цього періоду варто назвати Олександра Лазаревського, дослідника історії Гетьманщини, історика-аматора Миколу Аркаса, який видав першу популярну повну історію України українською мовою – "Історія України-Руси" (1908), Олександру Єфименко, першу в Україні та Росії жінку, якій в 1910 р. була надана ступінь доктора історії в Харківському університеті за підтримки Петербурзького університету.

Видатними історичними мислителями були М.Грушевський та В.Липинський, чиї праці та ідеї-концепції відіграли вирішальну роль у формуванні національної свідомості. М.Грушевський – найталановитіший учень В.Антоновича, в 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" запропонував нову концепцію історії України. Він обгрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. "Повернення київської спадщини" в українську традицію сприяло піднесенню національного почуття українського народу.

125. Вища школа 60-90-х років XIX ст.

Важливою складовою політики "Великих реформ", спрямованих на модернізацію суспільства, була університетська реформа. Відповідно до нового університетського статуту 1863 р. розширювалася внутрішня автономія університетів, права та функції професорської корпорації (університетські ради, професорські колегії). Провідні університетські посади – ректора, деканів, професорів, згідно з новим статутом були виборні. Щоправда, обрані затверджувалися Міністерством народної освіти. З іншого боку, заборонялися студентські організації та збори, проректор та інспектор здійснювали нагляд за студентами.

Внаслідок революційного терору народовольців, активну участь в якому брали студенти, а студентство вважалось соціа-льно-психологічним джерелом активних революціонерів-народників, уряд пішов у наступ на університетську автономію і "демократію" в контексті загальної стратегії контрреформ Олександра ІІІ.

Новий університетський статут 1884 р. мав реакційний характер: університетська автономія скасовувалась, університети підпадали під контроль Міністерства освіти та попечителів навчальних округів. Виборні посади (ректорів, деканів, професорів) ліквідовувалися, їх призначення знаходилось винятково у компетенції міністерства.

Університети, що готували спеціалістів в Україні – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (1865), за типом були класичними університетами. Класичний університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний факультети. Факультети, як правило, поділялися на окремі відділи, наприклад, історико-філологічний факультет мав відділи російської словесності, класичної філології, історичний; фізико-математичний –відділи математичних і природничих наук. У другій половині ХІХ ст. у системі університетської освіти поряд з лекціями поширюються такі форми навчання як семінарські, лабораторні заняття.

Про затребуваність вищої освіти в суспільстві, яке індустріалізовувалось, свідчить зростання кількості студентів. Якщо в 1865 р. у трьох університетах Наддніпрянської України навчалось 1200 студентів, то в середині 1890-х рр. їх кількість зросла до 4 тис.

Новацією в системі вищої освіти доби модернізації стало виникнення вищої жіночої освіти у вигляді вищих жіночих курсів, що почали виникати в 1870-ті рр. У Києві вищі жіночі курси відкрилися в 1878 р.

Викликом епохи індустріалізму в Україні був динамічний розвиток системи професійної освіти. Система промислово-технічної освіти стала формуватися на підставі затверджених у 1888 р. "Основних положень про промислові училища". Всі промислові училища поділялися на: 1) ремісничі – для підготовки кваліфікованих робітників; 2) нижчі – для підготовки майстрів; 3) середні – техніків.

В Україні нижчі училища готували майстрів здебільшого для залізниць, залізничних майстерень. Найбільш відомі серед нижчих промислових училищ – Гнідинське технічне училище та Миргородська художньо-промислова школа.

Середні спеціальні навчальні заклади мали галузевий характер: комерційні училища, учительські семінарії, ветеринарні училища, кадетські корпуси, військові училища. Серед середніх технічних закладів можна згадати політехнічне і електромеханічне в Одесі, технічне – в Миколаєві, гірниче – в Горлівці тощо. Сільськогосподарські училища були в Катеринославі, Харкові, Полтаві, Херсоні, Умані, їх випускники працювали агрономами, землемірами, управителями маєтків.

Середні комерційні училища готували кадри для кредитних установ.

Для підготовки кадрів учителів з 1871 р. запроваджувалися державні педагогічні курси; в 1874 р. – відкрито Глухівський учительський інститут.

На етапі переходу до індустріального суспільства починає формуватися система вищої спеціальної освіти. Ніжинський історико-філологічний інститут готував кадри гуманітарного профілю. Заснований в 1885 р. у Харкові Південноросійський технологічний інститут став першим технічним закладом у Наддніпрянській Україні. У 1898 р. був заснований Київський політехнічний інститут. В 1873 р. організовано Харківський ветеринарний інститут.

Певна річ, у добу індустріалізму в Україні були закладені підвалини модерної системи загальної і спеціальної освіти трьох рівнів: нижчого, середнього, вищого. Саме в індустріальному суспільстві, на думку Е.Тоффлера, освіта являє собою "соціальний ліфт", що дозволяло вихідцям з нижчих соціальних верств мігрувати у вищі, завдяки здібностям, праці та професійній підготовці.