3. Церковні реформи Габсбургів та Романових в Україні кінця 18-19 ст.

Утиски протестантів. Йосиф ІІ. Реформатор-теоретик. Заходи, спрямовані на зменшення впливу папства, свобода віросповідання, підкорення чернечих орденів владі єпископів, скасування монастирів. Урівняння греко і римо-католиків: 1774. Польські феодали вже не могли втручатися в призначення священників. Урядове утримання гр. –кат. Духовенства. 1808- відновлення Галицької митрополії. 1774 – Барбареум. 1774 – заборона відробляти панщину попад і дякам. Секуляризація церковних земель. Пік церковної реформи: Франц ІІ (1792-1855) – освітній і гром. Рівень гр.-кат перевищив ці показники у православного кліру.

4.Становище українського дворянства на початку 19 ст.

Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні.

В інших українських землях еліта була денаціоналізована, в Галичині – спольщена та онімечена, в Північній Буковині – зрумунізована та онімечена, в Закарпатті – мадяризована та онімечена. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом. Цей процес став складовою системної кризи, яку переживало українське суспільство в кін. XVIII–поч. ХІХ ст., що зумовлювалася зміною форм власності та соціальної структури.

Спочатку українська верхівка не бажала шукати дворянства, а віддавала перевагу статусу литовсько-польського шляхтича. Справа в тому, що за Литовським статутом шляхта мала більше прав ніж російське дворянство, а саме: звільнення від державної служби, квартирування війська, отримання власності, заснування міст і сіл, вільної торгівлі, заборона конфіскації; крім того шляхтич не підлягав фізичним тортурам і не засуджувався до страти.

Права шляхти і російського дворянства були фактично зрівняні Катериною ІІ. У день свого народження, 21 квітня 1785 р., вона видала «Жалувану грамоту дворянству», яка забороняла тілесні покарання, звільняла від обов’язкової державної служби, податків і військового розквартирування, та надавала право володіння маєтком, кріпаками, майном у місті; також дворянин мав право судитися судом рівних (становим), утворювати свої організації – дворянські збори, подорожувати за кордон і поступати на військову службу.

У 1797 р. цар видав указ про створення нового родовідника, і всі дворянські прізвища повинні були підтвердити свої права. Була утворена Герольдія1 – герольдмейстерська контора, яка стала остаточним арбітром, до якої повинні були звертатися місцеві комісії дворянства. Герольдія визнала усі польські ранги і герби, що було вигідно українському дворянству. Однак герольдмейстерська контора не вважала службу в українських інституціях підставою для зарахування до реєстру знаті. Легко отримували підтвердження дворянського статусу ті вихідці з української шляхти, котрі служили вже в імперських установах.

Загалом, до 90-х рр. XVIII ст. кількість українського дворянства становила 23-25 тис. осіб. Разом з тим, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х рр. ХІХ ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами.

Трансформація укр. еліти у дворянство мало велике значення. Українське суспільство мало свою соціальну еліту, яка відіграла важливу роль і в житті імперії, і на ранніх стадіях українського національного відродження. Особливості соціальної трансформації української знаті в напрямку компромісу між імперською і регіональною елітами призвели до формування імперської свідомості українського дворянства. Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рідного краю (відчуття українського патріотизму), демонстрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імперської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам» (1830). Перетворення козацької старшини на дворянство означало процес модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність процесу модернізації полягала в уніфікації соціального статусу імперської і регіональної української еліт, а також уніфікації владних структур у Лівобережній Україні. Уніфікація апарату управління здійснювалася місцевою елітою. Так, представники українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю: А.Гудович з 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії, А.Милорадович з 1781 р. був правителем Чернігівського намісництва, М.Миклашевський з 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії, а з 1801 р. – Катеринославським цивільним губернатором; намісником Новгород-Сіверського намісництва був І.Журман, віце-губернатором – В.Туманський. На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін.