55.Розвиток історичної науки у перш. Пол. XIX ст.

Відродження інтересу до нац. Історії, дослідження укр. Інтелігенції, розвиток відбувався із становленням наукових шкіл в у-тах та професорських корпораціях. Вплив іноземних професорів, яких запрошували до укр. Шкіл. Укр. Професори: Цих(очолив кафедру заг історії в КНУ), Лунін, Рославський, Петровський.

Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка. За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час І започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. Значні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808—1877), який, будучи секретарем «Общества истории и древностей» при Московському університеті і редактором видаваних ним «Чтений» (1846—1848, 1858—1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України — «Історію Русів», «Літопис Самовидця», «Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ...» П. Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.

У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» — напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 p., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.

Історія Русів: виклад до 1769, опублікована в 1846, автономістські ідеї.

Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський (1788—1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге — в 1830 р. — у трьох частинах, згодом у 1843 р.

Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин — Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була «Історія Малоросії» М. Маркевича (1804—1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.

«Історія Малоросії» була видана в 1842—1843 рр, у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 p.). Ідучи за автором «Історії Русів», Маркевич прагнув історично обґрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А. Скальковський (1808—1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) і «Наезды гайдамаков на Западную Украину» (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, Скальковський у той же час в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював гнобительську політику царизму.

Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьких старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну роботу по. перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив цілий ряд оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Слідом за М. Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії «про мниме запустіння України в нашестя Батиєво», що її активно пропагував російський історик М. Погодін, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.

Наприкінці 30-х — у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М. І. Костомаров (1817—1885). У 1842—1844 pp. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці Костомарове «Русско-польские вельможи. Князья Острожские» и «Первые войны малороссийских казаков с поляками».