136. М.Максимович.

Культурно-громадський діяч, вчений – природознавець, історик, філолог, етнограф.

Народився на хуторі Тишківщина на Полтавщині в родині козацько-старшинського походження. Вчився в Московському університеті, закінчив два відділи: словесний і природничий філософського факультету та медичний факультет (1823). Був залишений в університеті для наукової роботи, викладав ботаніку. В 1833 р. захистив докторську дисертацію і став професором кафедри ботаніки Московського університету.

Після польського повстання російський уряд посилив політику русифікації південно-західного краю – правобережної України. Як протидія польським впливам у Києві був відкритий «Університет св. Володимира» (1834 р.). Першим його ректором став вчений, відомий культурний і громадський діяч М.Максимович. В 1835 р. він залишив посаду ректора. В університеті працював до 1845 р., коли вийшов у відставку через стан здоров’я. М.Максимович оселився на своєму хуторі Михайлова Гора на Чернігівщині, де займався напруженою науково-літературною діяльністю. Він знаходився у центрі культурно-громадського життя Наддніпрянської України.

Коло науково-академічних інтересів М.Максимовича було надзвичайно широким, він був одним з останніх у ХІХ ст. вченим-енциклопедистом.

Важливу роль у становленні української самосвідомості відіграла така наука як етнографія, що виникла і досягла значних успіхів у першій пол. ХІХ ст. Початки української етнографії пов’язані із збиранням народних пісень, народної творчості.

У 1827 р. була надрукована збірка пісень М.Максимовича, що містила 223 пісні і мала великий вплив на громадськість в Україні та Росії, зокрема на творчі задуми О.Пушкіна, М.Гоголя та ін. М.Максимович багато зробив у галузі української етнографії, історії, археології та мовознавства. В 1830—1834 рр. видав три випуски альманаху «Денница». В 1840 і 1841 у Києві та в 1850 у Москві видав історичний альманах «Киевлянин». У 1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович.

137. Антонович

Громадський діяч, вчений-історик, етнограф, археолог.

Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив два факультети Київського університету – медичний та історико-філологічний. Викладав у Київському університеті, з 1878 р. – професор, згодом декан історико-філологічного факультету. Працював у Київській Археографічній комісії, редагував її видання «Архив Юго-Западной России». З 1881 р. очолював Історичне товариство Нестора Літописця. В.Антонович вважається батьком української наукової історіографії.

В.Антонович створив першу наукову школу в українській історіографії – «київських документалістів». До його школи належали провідні українські історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, І.Линниченко та ін.

Протягом півстоліття В.Антонович очолював національний рух в Наддніпрянській Україні. Він створював молоду Київ-ську громаду, очолив Стару Київську громаду, підтримав утворення ЗУБДО (Загальноъ Української безпартійної демократичної організації).

Мав потужний вплив на розвиток українського руху на Галичині. За його ініціативою кафедру української історії у Львівському університеті очолив М.Грушевський.

Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання.

Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які на чолі з В.Антоновичем стали засновниками Української громади в Києві восени 1861 р. Діячі Київської громади встановили зв’язки з редакцією журналу «Основа» – В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем – представниками старої генерації (кириломефодіївської) українського руху, та іншими гуртками національно орієнтованої молоді в Україні. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.

На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Цей друкований виступ в «Основі» сам В.Антонович пізніше оцінював як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» і остаточний перехід до українства. Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).