79. Імперська цензура та українське відродження у 19 ст.

Світська цензура при губернських управах. З 1828 р – місцеві цензурні комітети підпорядковані Головному управлінню цензури в Спб ( Мін освіти). 40 –рр. заборона Шевченкових творів. Цензура була внутрішня і зовнішня (ввіз видань). Основа організації цензури- поділ країни на навчальні округи. Університети виконували роль центрів. З 1826 року Верховний цензурний комітет: міністр освіти та міністри зовнішніх та внутрішніх справ. Іноземна цензура – в підпорядкувані Особливої канцелярії міністерава поліції. Згодом вн та іноземна цензура були об єднані. 1826 р – створення 3 віділення царської канцелярії. Діяльність політичної поліції. Цензурна реформа олександра 1 1865 () Репресії проти періодики. Діяльність Валуєва (1863 циркуляр). Розпорядження таємне для територіальних ценурних комітетів. 1865 – тимчасові правила про цензуру і друк. 14 серпня 1881 – надання повновладдя генерал-губернаторам. 1890 – заборона поміщати в пресі відомості про становище робітників. 1865 – цензура до Мін внутр.. справ У висліді праць Комісії Олександр II 8 травня 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книжок українською мовою, також українські переклади, театральні вистави, декламації і тексти до нот та ввезення українських книжок з-за кордону. При забороні української мови на сцені було наказано іноді перекладати українські пісні на російську мову. Заборона українських текстів під нотами була такою абсурдною, що 1881 Миколі Лисенкові вдалося за допомогою київського і харківського генерал-губернаторів домогтися її зняття. Олександр II дозволив тоді також друк українських словників та умовно українські сценічні вистави. Хоч можна було тепер друкувати українські словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено українські книжки для дітей. 1901 заборонено передплату «ЛНВ» зі Львова. Цензура забороняла слово «Україна» і похідні від нього, заміняючи його словом «Малоросія», не радо бачила слова «Січ», «козак» й інші; викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з російських творів. За 1895—1904 роки 70% рукописів, висланих до цензури, не побачила світу. За окремі роки (1866, 1877) не вийшла в Російській Імперії жодна українська книжка. Заборона українського слова від 1863 спонукала авторів з підросійської України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати українською мовою в Москві, ніж у Києві, де цензура особливо лютувала (1894 вийшло 14 книжок у Москві і 8 у Києві). В Австрії українські публікації зазнавали також цензурних обмежень при чому не тільки від австрійської влади (ці цензурні умови були значно легші, ніж в Російській Імперії), але й з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для так званих руських книжок, о. В. Левицький, на вимогу греко-кататолицького митрополита М. Левицького, заборонив збірку «Зоря» Руської Трійці (хоч дозволив її віденський цензор Є. Копітар). Вона вийшла в Будапешті під назвою «Русалка Дністровая», але більшу частину її сконфісковано потім у Галичині. Причиною заборони був надто «простонародний» характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено руську граматику Й. Лозинського, яка вийшла у 1848 році. Після заведення конституційного ладу в Австрії у 1867 році попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідніші видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (так звана превенційна цензура). Українська преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Діла», «Гром. Голосу» й інших). На початку 20 століття австрійська цензура щодо українськиих видань стала значно ліберальнішою..