94. Харківські народницькі гуртки середини 80-х рр. XIX ст.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.

Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію, нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні революційні програми...»

95. Харківсько-Кнївське таємне політичне товариство.

У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організацій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Марков, всього на осінь 1856 р. — 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12— 13 чол.).

У цьому об'єднаному товаристві переважали радикальні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї.

Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсю-дження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв — пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово».

Члени таємного товариства брали активну участь у студентських виступах проти сваволі адміністрації, які спалахнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з університету.

Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравський, перейшли до Київського університету, створили таємний гурток, що почав випускати нелегальний рукописний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Катеринослава й інших міст.

На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського товариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.