Глава 6

помірності науки і світоглядні істини завжди були незрівнянно більш значущими, ніж будь-які ідеологічні абстракції та політичні заклики. За цих умов у Росії та Україні вільний творчий розвиток здобула низка галузей наук про суспільство та відповідних науко­вих установ, включаючи кримінологічні. Щоправда, останні пере­важно займалися не суспільними проблемами злочинності, а різнобічним вивченням особи злочинця, ЇЇ індивідуальних якостей та властивостей. Про це докладно йшлося в главі 2 Книги 1 Курсу.

Проте з переходом до практичної реалізації абстрактної світо­глядної ідеї щодо створення справедливого і гуманного суспільства виявилося, що за наявних у післяжовтневій країні умов для цього потрібні не лише повна раціоналізація суспільної організації в омріяному напрямку, а й встановлення над нею, її інституціями та людиною загалом тотального панування влади. Чинилося це, як правило, під гаслом «побудови нового суспільства» та створення «нової радянської людини», «соціалістичного типу особистості». Суспільні науки, як і інші інституції суспільства, підпадали під панівний вплив радянської державної, тобто комуністичної, ідеології, яка визнавалася єдино правильною і можливою, а її сприйняття, тобто ідеологізація, вважалося першочерговим завданням та мірилом досягнень будь-якої форми суспільного буття. З сучасної історії радянської держави відомо, якими засобами досягалося це «сприйняття», зокрема в науці. Від відторгнення та шельмування тих, хто формував свої світоглядні ідеї на загальносвітових цивілізаційних постулатах, а не на ідеологічних догмах, позбавлення їх можливості працювати в наукових установах, а тим самим і умов виживання, до каральних акцій і репресій та навіть фізичного знищення. Про реалізацію цих тоталітарних заходів щодо українських кримінологічних установ та вчених-кримінологів наприкінці 20-х — на початку 30-х років також детально викладалося у главі 2 Книги 1 Курсу.

Про тоталітаризм як форму державного устрою, напрям політичної думки, що виправдовує необмежене одержавлення суспільного життя та авторитарну владу над ним, а також про ра­дянську компартійну систему, яка реалізовувала на практиці то­талітарні ідеї, у тому числі у сфері суспільних наук, нині написано багато. Для останніх, зокрема для їх методологічного «оздоблен-

264

Перспективи української кримінології

ня», особливо шкідливим виявилося твердження, що марксизм — це і є наукова ідеологія. Тим самим наука ототожнювалася з ідео­логією, а остання з наукою, чим створювалася ситуація, «коли ідеолог намагається зробити так, щоб інший бачив світ у його пер­спективі; заперечується взаємність перспектив, право іншого на самостійну точку зору. Обмін думками замінюється контролем одного над іншим, набуває реальної сили загальнообов'язкова ідеологія, яка претендує на вираження абсолютної істини, все­осяжний контроль над духовною сферою суспільства»1.

Пам'ятаючи про репресії 30-40-х років та під впливом поновле­них тоталітарних методів і засобів регулювання суспільних процесів, що в Україні особливо поширилося у 70-80-х роках та супроводжувалося «подоланням» нібито «націоналістичних збо­чень», які, мовляв, могли розвинутися лише через допущені «воль-ності» в ідеологічному та суспільствознавчому забезпеченні, пере­важна більшість науковців у галузі суспільних наук, у тому числі в кримінології, стала дуже «обережно» ставитися до розгляду теоре­тичних проблем, старанно обходити їх або обмежуватися загаль­ними абстрактними твердженнями, що не суперечили ідео­логічним схемам, партійним догмам, усталеним поняттям, не вдаючись до їх детального розгляду, предметної реалізації на практиці. Так, щодо розуміння злочинності тривалий час говори­лося про ЇЇ класовий характер, походження від експлуататорсько­го ладу, «залишків» минулого у свідомості або шкідливого впливу на неї буржуазного оточення, «прогнилого Заходу». Розвивалося уявлення про злочинність як про виключно «соціальне явище» (якісно відмінне з сутнісного та детерміністичного погляду від злочинних проявів конкретних осіб), яке реально можна уявити лише на рівні високого соціального узагальнення у вигляді певної абстракції («явища»), що нетипова для соціалістичного суспільст­ва, не має у ньому власних джерел та причин. Подібні «теорії»

1 Селіваипв В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002. — С. 27-29. Автор Курсу пригадує, як на нараді в ЦК Компартії України наприкінці 70-х років, де розглядався стан наукової розробки проблем боротьби зі злочинністю, партійний функціонер, що мав у науковому «здобутку» лише кандидатську дисертацію з історії КПРС, зухвало заявляв, що хоч і не є кримінологом, здатний «з партійних позицій» розвінчати будь-яке кримі­нологічне дослідження. Характерно, що у пострадянській Україні цей «всезнавець» став одним із керманичів усіх суспільних наук.

265