Глава 6

Актуальним історичним завданням Української держави є опрацювання та прийняття зазначених доктринальних доку­ментів. У них мають бути визначені її політика загалом та стосов­но окремих сфер функціонування держави, у тому числі щодо про­тидії злочинності у її протистоянні українському суспільству. Вирішення цього завдання зумовлює потреби відповідного науко­вого обґрунтування, що має бути результатом праці вчених-прав-ників широкого профілю, зокрема сфери наук кримінально-право­вого циклу та передусім кримінології.

Відповідно до визначеної політики держави у сфері протидії злочинності повинні бути розроблені та у легітимній формі офіційно визначені стратегія та концептуальні засади (концепції) її реалізації загалом і щодо окремих, перш за все особливо небез­печних та поширених, видів злочинів, передусім тих, що посяга­ють на права і свободи людини і громадянина. На рівні окремих видів злочинів стратегічному визначенню підлягають також пріоритетні форми, засоби, предметні цілі та бажані конкретні ре­зультати їх досягнення.

Оскільки стратегії зумовлені єдиною політикою, в основі якої мають лежати наукові вимоги і обгрунтування, а серед них одна з головних — вимога системності, визначена стратегія запобігання та протидії злочинності і ЇЇ окремим видам повинна відповідати принципам і вимогам системності. Інакше кажучи, представляти теоретично обґрунтовану та практично вивірену (експеримен-тально випробувану) систему.

Відповідно до сучасного теоретичного та практичного уявлення згадана система протидії держави злочинності має складатися з таких основних напрямків та піднапрямків.

Криміналізація, під якою розуміється визначення державою переліку та ознак суспільне небезпечних діянь, які визнаються злочинними, та видів покарань і інших засобів кримінально- правового характеру, що встановлюються і застосовуються у разі вчинення злочинів.

Правоохоронна система, яка складається з:

а) визначеної та створеної у державі структури та системи орга­нів і установ, що мають завдання та повноваження реагувати пев­ним чином на порушення кримінального закону (ці органи й установи отримали назву правоохоронних);

282

Перспективи української кримінології

б) визначеної на законодавчому рівні системи (принципів, норм, правових та процесуальних засобів тощо) їхньої діяльності.

Цей напрямок правоохоронної системи містить низку піднап-рямків, а саме:

отримання інформації про діяльнісні прояви з ознаками складів злочинів, визначення тих із них, які потребують кримінально­ го переслідування, зокрема у формі заведення кримінальної справи, реєстрації злочинів, за фактом яких заведено кримінальну справу;

припинення вчинення діянь, що мають ознаки криміна­ льного злочину, затримання осіб, які їх вчинили;

визначення та застосування можливих заходів реагування на факт вчинення злочину, зокрема:

заведення кримінального переслідування;

звільнення від кримінальної відповідальності із застосуван­ ням інших заходів впливу, в тому числі примусових;

застосування кримінально-правового компромісу;

віддання до суду.

3. Система правосуддя у галузі кримінальної юрисдикції, що складається:

з установ, які наділені повноваженнями: чинити суд щодо осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності та відданих до суду; визнавати їх винними; призначати останнім покарання згідно з кримінальним законом — це суд і судова система;

з конституційних норм та процесуального законодавства, що регулюють основні принципи, положення, порядок здійснення правосуддя, права та обов'язки його учасників.

4. Система виконання покарань, що складається:

з установ виконання покарань;

конституційних, кримінально-виконавчих та інших право­ вих норм, що регулюють принципи, положення, порядок виконан­ ня покарань, права та обов'язки засуджених і персоналу установ;

системи пробації та соціальної ресоціалізації; система про- бації в Україні поки що фактично не створена.

5. Система запобігання вчиненню злочинів, включаючи:

загальносоціальні засоби та соціальний контроль;

спеціально-кримінологічне запобігання, зокрема індивіду­ альне (стосовно окремої особи).

283