Конституційні засади судочинства

Засади судочинства – сукупність принципів, що нормативно визначають сутність і зміст судочинства загалом та встановлюють особливості здійснення цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства в Україні

Усі засади /принципи/ судочинства України можна поділити на три групи:

• загальні конституційні засади судочинства;

• спеціальні міжгалузеві принципи, що визначають загальні засади судоустрою і правового статусу суддів судів загальної юрисдикції;

• галузеві принципи цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства.

Конституційні засади судочинства – закріплені Конституцією України або такі, що випливають з її норм основоположні правові ідеї, які визначають організацію й діяльність державних органів, які здійснюють судову владу.

КУ (ст. 129) визначає такі основні засади судочинства:

1) законність – неухильне дотримання судами загальної юрисдикції КУ та ЗУ під час здійснення ними судочинства. Вся діяльність суду підпорядковується процесуальному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Гарантіями реалізації принципу законності є нагляд судів вищого рівня, право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження рішень і вироків суду тощо. Також у ст. 129 КУ міститься положення: Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону.

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом:

• рівність перед законом – при розгляді цивільних і кримінальних справ до всіх громадян застосовується одне і те ж матеріальне і процесуальне законодавство, ніхто при цьому не має ніяких привілеїв і не піддається ніяким обмеженням

• рівність перед судом – рівна можливість усіх громадян брати участь і нести відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи України

Винятки з цього принципу передбачені для осіб, які мають статус недоторканності - ПУ, суддів, депутатів ВРУ

3) забезпечення доведеності вини /презумпція невинуватості у кримінальному праві/ – особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Навіть визнання обвинуваченим своєї вини є недостатнім для винесення обвинувального вироку, якщо винуватість обвинуваченого не підтверджується усією сукупністю доказів.

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості – в судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спір дві сторони: позивач і відповідач (у кримінальному процесі – сторони обвинувачення й захисту).

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором – прокурор, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. Прокурор, керуючись вимогами закону та своїм внутрішнім переконанням підтримує перед судом державне обвинувачення, надає та досліджує докази, заявляє клопотання і висловлює думку з приводу клопотання інших учасників судового розгляду та з питань застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Коли прокурор у ході судового розгляду кримінальної справи прийде до переконання, що результати судового слідства не підтверджують обвинувачення, пред'явлене підсудному, він повинен відмовитись від підтримання обвинувачення, виклавши мотиви відмови. У цьому випадку суд роз'яснює потерпілому, його представнику їх право наполягати на продовженні розгляду справи і підтримувати обвинувачення /у разі невикористання цього права, справу закривають/.

6) забезпечення обвинуваченому права на захист – право кожного /захищатися самостійно, а також/ користуватися правовою допомогою під час вирішення його справи у суді. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Існують випадки, коли відмова від захисника не може бути прийнята: якщо особа не досягла 18-ти років; якщо вона не володіє мовою, якою ведеться судочинство; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару тощо.

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами – розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці /також закритий судовий розгляд допускається за мотивованою ухвалою суду: коли обвинувачений не досяг 16-ти років, у справах про статеві /та інші інтимні/ злочини; коли це суперечить інтересам охорони комерційної таємниці – в господарських судах/. Слухання справи в закритому засіданні суду ведеться з додержанням усіх правил судочинства. Рішення і вироки судів у всіх випадках проголошуються прилюдно. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення у порядку, встановленому законом.

8) забезпечення апеляційного й касаційного оскарження органа правосуддя, рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції - виключно права.

9) обов'язковість рішень суду – рішення, вироки, ухвали і постанови суду або судді, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх органів, ПУО, посадових осіб та громадян і підлягають обов'язковому виконанню на всій території України.

Інші конституційні засади, безпосередньо у ст. 129 КУ не визначені:

• принцип верховенства права /ст. 8, 19, 68/

• принцип здійснення правосуддя виключно судами, що забороняє делегувати функції судів, а також їх привласнення іншими органами чи посадовими особами /ст. 6, 124/

• принцип безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, що реалізується шляхом участі народних засідателів і присяжних в діяльності судів загальної юрисдикції /ч. 3 ст. 124/

• принцип самостійності судів і незалежності суддів, який передбачає, що суди загальної юрисдикції в Україні є самостійними, а судді під час здійснення правосудця незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні й підкоряються лише закону

• принцип територіальності і спеціалізації судів загальної юрисдикції, що є основою формування їх системи: під час утворення ПУ судів загальної юрисдикції враховується місцезнаходження і статус утворюваного суду; в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій (господарські, адміністративні), а в судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції (цивільні, кримінальні) /ст. 125/.

• принцип гарантованості суддівського самоврядування (забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади, зміцнення незалежності судів і суддів, захист від втручання в їхню діяльність, погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції й обрання до кваліфікаційних комісій суддів тощо)

• принцип здійснення судового провадження державною мовою з метою забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного і державного життя на всій території України /ст. 10/ /з винятками канєшна, коли особа не володіє українською, плюс можна застосовувати мови національних меншин/

• принцип незалежності і недоторканності суддів /ст. 126/

• принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя /ст. 28, ч. 1 ст. 32/

• принципи свободи та особистої недоторканості /ст. 29/, недоторканості житла /ст. 30/