Основні поняття класичної риторики

Найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Поняття риторики

логос

етос

пафос

топос

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

слово, мова, мовлення, поняття, думка, роздум

Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

Пафос (гр. пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Пафос є категорією естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос (гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім’я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

ОСНОВОПОЛОЖНІ РОЗДІЛИ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ

Інвенція

Релаксація

Диспозиція

Акція

Елокуція

Елоквенція

Меморія

Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.

Основне в інвенції – доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкрити його так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio – розташовую, розміщую) – це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови – запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloquor – висловлююсь, викладаю) – третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів – інвенції та диспозиції – в елокуції набувають мовного фігурального вираження, і в результаті – додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі – елокуції – зміст промови входить в зону паралогіки, яка допускає використання слів, виразів у переносному (фігуральному) значенні. Елокуція – це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція – підрозділ елокуції – найближчий до розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства.

В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, в римській риториці часів Цицерона, в традиційній ренесансній, в просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалась прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст і цим викликало у 19-20 століттях іронічні напади на риторику як на пусту забавку. Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями і це свідчить про те, що вони не є простими засобами прикрашання.

Меморія - (лат. memoria – пам’ять, загадка) – це наступний розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам’ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція – (лат. actio – дія, дозвіл) – п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого – підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це – найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб „по свіжих слідах” проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.

Терміни, які треба запам’ятати:

Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Академічне красномовство – різновид публічного мовлення, майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або навчальної бесіди.

Аргумент – підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується істинність якогось іншого судження.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Гомілетика – вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди священика з віруючими.

Дискурс – зв’язний текст у контексті багатьох конституйованих та фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.

Елоквенція – красномовство

Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький софіст Горгiй.

Комунікація – обмін знаковими повідомленнями, інформацією в різноманітних процесах спілкування.

Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.

Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї мови.

Мовлення внутрішнє – різновид мовленнєвої діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення – це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).

Неориторика — це другий стан у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський вчений Х. Перельман.

Оперативна пам’ять – особливий вид пам’яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і короткочасної пам’яті при розв’язанні певного завдання.

Оратор - це людина, яка переконує iнших прийняти певнi твердження або виконати певнi дії.

Пафос — це засоби впливу, що апелюють до почуттiв.

Переконання - це свiдома аргументована дiя на iнших людей з метою прийняття ними певних тверджень або намiрiв.

Предмет риторики — це публiчний виступ у процесi комунікації.

Промова - це мовленнєве повiдомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

Риторика - це наука про способи пiдготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторiю.

Риторичні (стилістичні) фігури – конструкції, що сприяють виразності промови: анафора (повторення однакового слова на початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних явищ), градація (розподіл однорідних понять, предметів за ступенем якості або кількості), інверсія, умовчування, риторичні запитання, звертання тощо.

Теза – один з елементів доказу; положення, істинність якого обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення підготовленої доповіді, виступу.