2. Правовий статус української мови

Поняття “державна” і “офіційна” мова

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція, Закон України "Про мови в Українській РСР", рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, а також інші законодавчі акти.

Відповідно до Указу Президента України „Про положення про державний Комітет телебачення і радіомовлення України" від 27 серпня 2003 року, Держкомтелерадіо України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної мовної політики.

Актуальним питанням розвитку і застосування української мови були присвячені парламентські слухання: "Про функціонування української мови в Україні", які відбулися у березні 2003 року. Верховна Рада України схвалила постанову "Про Рекомендації парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні", а Кабінет Міністрів дав відповідне доручення заінтересованим центральним органам виконавчої влади, організаціям та установам.

На виконання зазначеного доручення  Комітетом та іншими центральними органами виконавчої влади проведено значну роботу. Урядом затверджено Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. Разом із проектом Закону "Про розвиток і застосування мов в Україні" - це базові документи, які визначатимуть тактику і стратегію реалізації державної політики у мовній царині.

Крім того, розробляється Концепція державної мовної політики, яка визначить основні засади та напрямки розвитку української мови та мов національних меншин.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади  законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни “офіційна мова”, “національна мова“ або просто “мова певної держави”, наприклад: мова Французької Республіки – французька; офіційна мова Італії – італійська.

Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін “офіційна мова“, в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст. В юридичному аспекті поняття “офіційна мова“ близьке до поняття “державна мова”. Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

- мова корінної нації;

- мова найчисленнішої нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.

Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн.