Скільки тексту міститься на одній сторінці журналу?
Макет журналу побудований таким чином, що на першій сторінці матеріалу міститься 3350 знаків, включаючи пробіли між словами, на кожній наступній сторінці — 5500 знаків. Тобто, якщо стаття буде опублікована на трьох сторінках журналу, у ній повинно бути 3350+2х5500=14350 знаків, включаючи пробіли між словами.
Для того, щоб довідатися обсяг матеріалу в MS Word 97/2000, потрібно увійти до меню Сервіс=>Статистика=>Знаків (із пробілами ). У англійській версії — Tools => Word Count => Characters (wіth spaces).
Врахуйте, що кожна фотографія, графік або ілюстрація займає на полосі місце, відбираючи його із тексту. Так, фото автора займає 650 знаків, графік — близько 720. Якщо у трьохполосному матеріалі передбачається надрукувати фото автора і два графіки, то його обсяг зменшиться: 14350-(650+2х720)=12260 знаків.
Зразок нетипової верстки макета та його ключові особливості
1. Текст матеріалів займає 3/4 полоси (3 колонки, розташовується на кольоровому тлі і знаходиться біля згину).
2. Поля, які утворилися, віддані під заголовки (невеликий кегль, чорна Футура), ім'я автора статті і підписи до ілюстрацій (вирівнюються або по верху, або по низу ілюстрації).
3. Усі (!) статті розверстані на 3 колонки і стоять єдиним потоком. Одна від одної відокремлюються горизонтальною пунктирною лінійкою і підзаголовком наступної статті. Також цей поділ підтримується заголовком, вирівняним по верху підзаголовка.
Зверніть увагу на цей зразок нетипової верстки — приклад цікавий і повчальний.
Рис. 12.6. Зразок нетипової верстки макета
Ідея використання порожньої колонки як простору для заголовків, підписів і службових елементів — не нова, але досить ефективна. Підходить вона для книг або журналів, де є великі масиви тексту (наприклад, наукових журналів).
12.6. Макетування та верстка наукових і науково-популярних видань
Під науковими виданнями розуміють усі видання, присвячені фаховій діяльності. Тематичний діапазон наукових видань охоплює усі види і сторони діяльності та всі галузі знань (техніка, точні науки, природознавство, гуманітарні науки). Наукові видання поділяються на академічні, університетські і галузеві. Відповідно до Держстандарту, наукове видання — видання результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень у вигляді монографій, авторефератів, репринтів, збірників праць, тез доповідей на наукових конференціях або симпозіумах, а також підготовлених науковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів, наприклад, «Україна Історія», «Історія Українського війська».
Науковій літературі властивий високий рівень достовірності й об’єктивності в подачі матеріалу. Порядок розташування матеріалу, як правило, є систематичним. Стиль викладу наукових видань — чіткий, із великою кількістю термінів, доповнюється словниками, додатками, коментарями, примітками, покажчиками.
Історичні документи, першодруки або перевидання пам’яток історії, культури, науки, літератури та мистецтва обов’язково коментуються фахівцями. Так, наприклад, видання «Орест Субтельний: Україна Історія» (Переклад з англійської Юрка Шевчука. — К.: «Либідь», 1992. — 509 с.) має передмову, вступну статтю доктора історичних наук С. В. Кульчицького. Принциповою особливістю наукового видання є спільність цільового призначення і, отже, читацької адреси. Мета наукового видання — інформаційне обслуговування фахової діяльності, як науково-теоретичної, так і практичної. Читацька аудиторія наукового видання складається зі спеціалістів, зайнятих у певній галузі науки або практики з певним рівнем фахової освіти. Орієнтація на цю особливість наукового видання визначає концепцію оформлення. Наприклад, при друкуванні тез або матеріалів конференцій оформленню, як правило, не приділяють особливої уваги, але в колонтитулах обов’язково вказують автора і назву статті. Ретельної уваги у наукових виданнях потребує оформлення таблиць та інфографіки, які містять значний обсяг інформації і повинні бути чіткими, однак стислими.
Близькими до наукових видань є науково-популярні та науково-виробничі видання, які розраховані або на фахівців, або на зацікавлених читачів з певної наукової галузі. Предметом опису творів науково-популярної літератури є наука, а задачею — популяризація, поширення наукових знань серед широкої аудиторії читачів.
Науково-популярне видання — видання результатів теоретичних та експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техніки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям (ДСТУ 3017-95). Ці видання розповідають про науку і її методи, результати досліджень, досягнення, відкриття, проблеми, гіпотези і напрямки наукового пошуку всім зацікавленим. Такі видання призначені для широкого кола читачів, тому головна вимога до них — подання інформації у зрозумілому, популярному вигляді, наприклад, «Шляхами України: етнографічний нарис.», «Світ знань». Тематичний діапазон науково-популярної літератури широкий: усі галузі наук і види людської діяльності.
Науково-популярні видання є невід’ємною частиною наукових, тому що вони мають в основі змісту достовірні наукові відомості. Розходження між ними визначається способом викладу: ступенем складності і характером подання матеріалу. Наукові видання призначені фахівцям певної галузі науки, науково-популярні — всім, хто цікавиться проблемою. Це і визначає стиль викладу: в наукових виданнях вважається, що читачам знайомі елементарні поняття, у науково-популярних — їх необхідно спочатку визначити і докладно описати.
Призначення науково-популярних видань — нести наукову інформацію широкому колу читачів — визначає видавничу концепцію оформлення видань цього типу.
Під час складання макету-проекту оформленням різних видів текстового матеріалу та зображень надається різний ступінь активності художньої форми. Саме тому існують два протилежних погляди на оформлення науково-популярної літератури:
а) пасивна концепція — нейтральне передання авторського оригіналу. Читачеві надається можливість спокійно читати у довільній послідовності текст твору. Оформлення зводиться до забезпечення зручності читання, тобто деякої спрощеності;
б) активна концепція припускає певну проектну ідею, більш конкретну, ніж задум окремого видання або серії, виражену конкретною (конструктивною) формою — макетом. Цей макет може навіть випереджати наявність авторського текстового матеріалу, який буде дописуватися і заповнювати макет відповідно до проектної ідеї одночасно зі створенням наочних матеріалів, зображень.
Між цими двома протилежними поглядами може бути спроектовано безліч найрізноманітніших форм видань, тобто конкретних видавничих рішень науково-популярної літератури. При створенні проекту оформлення на зовнішню форму впливають такі фактори:
Загальний обсяг тексту.
Відношення обсягу тексту до обсягу зображень.
Однорідність текстів, їх склад.
Кількість рівнів рубрикації, принцип її формування.
Порядок розташування матеріалів (вільний, жорсткий, розворотний) залежно від характеру читання.
Зв’язок зображень і текстів.
Ряди зображень або окремі рисунки.
Серійність та елементи, що її формують.
Також необхідно враховувати цільове і читацьке призначення, характер інформації (тематичні і структурні дані текстового повідомлення) та інші специфічні моменти, що конкретизують типологічні показники конкретного видання.
Виробничим, науково-практичним виданням, націленим на вирішення конкретних завдань, рекламна функція більш властива, ніж науковим виданням.
Особливим видом реклами іноді є особа автора. Тоді його фотографію з короткою довідкою розташовують на кінцевій сторонці обкладинки або клапанах суперобкладинки.
Покупець наукового видання глибоко цікавиться змістом видання і виставляє до нього підвищені вимоги. Оцінка потреби в книзі має характер інтелектуальної діяльності. У силу цього спонукальна роль реклами явно поступається ролі інформаційній. З урахуванням даної особливості реклама для наукового видання створюється не спеціальними засобами, а всім змістовним і художньо-конструкторським ансамблем видання (зокрема, змістом). При цьому, зрозуміло, не виключається оригінальність і експресивність зовнішнього оформлення видання.
Реклама набуває особливого значення при перевиданні, супроводжуваному удосконаленням як оформлення, так і змісту (збагачення або поліпшення якості зображального матеріалу, довідкового апарату; поліпшення зручності читання; перехід на більш зручний формат; удосконалення структури видання і способу її виразу). Усе це необхідно відбити в рекламі для того, щоб зробити потенційним покупцем читача, що вже має попереднє видання.
Для випуску наукових видань характерна серійність. Наукові видання поєднуються у серії, присвячені певній галузі знання або одній з актуальних наукових проблем, регулярні збірники наукових праць. Перелік видань, що входять до серії або плануються до видання, розташовують наприкінці видання, третій або четвертій сторонці обкладинки — у такий спосіб виконується одночасно інформативна та рекламна функції.
Особливість серійного оформлення видання — його стандартизованість. У них частіше, ніж у виданнях інших видів, постійні наскрізні ознаки серії переважають над змінними, що індивідуалізують окреме видання. Якщо видання повинне увійти до якоїсь серії, оформлювач зобов’язаний додержуватися у всіх деталях прийнятої для даної серії концепції оформлення. Саме для серій наукових видань характерні окремі випуски, що відрізняються один від одного у зовнішньому оформленні лише назвою. Таке оформлення обґрунтовано специфікою адресата наукового видання, формою придбання потрібного видання — науковцю важливо придбати усі книги певної серії і при однотипному оформленні легше стежити за появою нових книг. Також користуватися науковими книгами з однотипними виділеннями, системою рубрикації набагато легше.
При оформленні серійного видання перед оформлювачем може стояти завдання відобразити стиль конкретного видавництва. Природно, що це завдання ставиться у тому випадку, якщо у видавництва вироблена певна точка зору на оформлення своїх видань та існують конкретні стандарти власного оформлення.
Характерною особливістю наукового видання є простота і лаконічність внутрішньої структури. Це виражається у чіткій конструкції усіх елементів оформлення, пропорціях маси набору та полів, контрастному відношенні чорного та білого у композиції титулів, шмуцтитулів, спускових сторінок, вільних способах верстки.
Структура науково-популярного видання визначається його спрямованістю: освітньою, інформаційною або практичною. Завдання видань освітнього напрямку — поширення наукових знань, вони є додатковою літературою навчальних видань. Наприклад, Глухов у нарисі «Книги, що пронизують століття» розповідає про те, як створювалися наукові праці видатних геніїв людства: «Начала» Евкліда, «Канон» Ібн Сіна, «Діалог» Галілея, «Рефлекси головного мозку» Сеченова. Цікава форма викладу викликає інтерес у читачів, кожний нарис завершується переліком видань, у яких можна отримати більш детальну інформацію. Науково-популярні видання інформаційної спрямованості містять відомості актуального і довідкового характеру про різноманітні явища науки і соціального життя. Не менш важливе значення у науково-популярних виданнях має вікова категорія читачів.
Оформлювач наукового видання не компетентний активно впливати на зміст поданого йому твору. Його задача пов’язана з пошуком форми, що найбільш повно виражає її зміст.
Художник наукового видання більшою частиною бере участь у створенні зображальної частини змісту. Те ж стосується до зовнішнього оформлення видання, яке створюється художником. Тут він може і повинен виявляти свою творчу активність і самостійність.
Якщо текстовий або зображальний матеріал видання має виняткові особливості (рідкісний матеріал, що друкується вперше, результати унікальної фотозйомки, спеціально для даного видання підготовлена графіка, незвична форма наукового викладу тощо), що відрізняють його від близьких за змістом видань або перевидань, тоді на них звертають особливу увагу при пошуку художньо-конструкторського рішення. Ці особливості можуть стати визначальними для всіх елементів — вибору формату, способу виразу структури, кольорового рішення і т.д.
Логічно пов’язаний текст (систематичний порядок розташування матеріалу), специфічний обсяг логічних періодів і, як слідство, послідовний, суцільний, ритмічно розмірений спосіб читання — знижують вимоги до візуальної яскравості, підкресленості у вираженні логічної структури наукового видання. Вираз структури як логічних частин, так і елементів тексту й зображень залишається найважливішим завданням, що виникає при макетуванні наукового видання.
Загальну логічно-змістову структуру твору, як правило, передають змістом, рідше — коротким переліком тем кожної глави. Художник-оформлювач підтримує цю функціонально-тематичну лінію автора введенням ілюстрованих шмуцтитулів, тематичних заставок. Художник-ілюстратор має розуміти метод послідовного авторського викладу (користуючись порадами літературного редактора): від загального до часткового (дедукція) або від часткового до загального (індукція) — і продуктивну послідовність, що може розвиватися від причини до наслідку й навпаки, від помилкового до вірного, від подібності до розходжень, від відомого до невідомого.
Метод авторського викладу вказує спосіб розгортання засобів наочності, упорядкування зображального рядку, тобто поєднання різного роду пізнавальних матеріалів.
Нерідко оформлювачі помилково віддають перевагу сюжетно-емоційним супутнім частинам тексту, що легко зобразити, тоді основні науково-інформаційні вузли, до яких дійсно важко підібрати зображальний аналог, залишаються без уваги. У результаті ілюстрації «прохідного» значення починають у виданні «забивати» інформацію наукову. Подібне відволікання читача від основної наукової інформації (особливо для читача непідготовленого або дитячого віку) цілком неприпустимо, тому що зміст науково-популярного видання полягає саме в такій інформації.
Авторський оригінал може мати надзазвичай просту структурну організацію: однорідний суцільний текст та однорівнева рубрикація. Проте простий у структурному відношенні макет може, а часто і повинен бути розроблений художником як своєрідне і цікаве в конструктивному плані видання.
Логічна цілісність основного тексту, а також можлива нерівномірність обсягів логічних періодів одного рівня є вихідним моментом для рішення структурної задачі засобами оформлення. Тому для наукового видання характерні такі прийоми оформлення:
розташування впідверстку частин, що складають усі рівні рубрикації, крім вищого;
використання світлих шрифтів для заголовків;
структурна нумерація рубрик (1, 1.1., 1.2. ...), що відбивають архітектоніку видання (згідно з такою системою нумерації рубрики всіх або деяких нижчих щаблів мають однаковий шрифт. При великій кількості рівнів рубрикації надання рубрикам кожного рівня власних графічних і типорозмірних ознак невиправдано ускладнює візуальну картину тексту);
відображення структури у колонтитулах;
відокремлення рубрик в окрему колонку, розташовану на бічному полі паралельно тексту (при такій схемі зберігається візуальна цілісність тексту, демонструється його логічний каркас, виражений рубриками);
винесення у примітки і коментарі наприкінці видання всіх відомостей, які не є обов’язковими для миттєвого вивчення, щоб знову ж не порушувати цілісність тексту;
застосування мінімальної кількості різноманітних виділень — найкраще лише курсивне накреслення для будь-якого акцентування.
Специфіка видань науково-популярної літератури дозволяє і припускає значну розмаїтість і навіть оригінальність структурних форм видань. Структуру науково-популярного видання складають такі його елементи:
а) усі види текстів:
основний;
додаткові (роз’яснення, додаткова інформація, цитування інших джерел і т.д.);
допоміжні (нагадування, посилання, звернення);
методичні (питання, завдання, резюме);
рубрикаційні (заголовки, розгорнуті підзаголовки, епіграфи й ін.),
тексти наукового апарату видання (примітки, виноски, бібліографія, переліки понять, імен, термінів);
б) текстівки (додаткові тексти можуть бути одночасно розгорнутою текстівкою);
в) елементи, які необхідно акцентувати (терміни, імена, назви, дати, наукові формулювання, висновки);
г) зображальні матеріали:
ілюстрації «прямі» стосовно основного тексту;
ілюстрації «непрямі», не пов’язані прямо з текстом;
ілюстрації до додаткових, допоміжних та інших видів текстів;
ілюстрації рубрикаційної системи (фронтиспис, шмуцтитул, заставки, що розкривають зміст локальної теми);
д) елементи орієнтації (зміст, компендіуми (скорочення), колонтитули, колонцифри, мнемонічні знаки).
Найпростішу структурну організацію мають видання, у яких майже відсутні зображення. Основною складової їх структури є суцільний текст та додаткові текстові матеріали: виноски, примітки, заголовки, колонтитули.
Вибір сюжетно-тематичних ліній, які повинні бути пояснені зображальним матеріалом, акцентовані ним, вимагає від художника науково-популярного видання особливої уваги. Нерозуміння внутрішньої організації (структури) науково-популярних текстів часто веде до оформлювальних помилок.
Найскладніші у структурному відношенні — видання з кількома видами текстів, із змістовними акцентуваннями і, відповідно, з кількома видами зображальних матеріалів, із складною системою рубрикації. Такі видання за формою наближаються до видань журнальних, альбомних, енциклопедичних.
Елементи структури набувають активності в момент, коли читач користується виданням. Черговість перегляду матеріалів визначається рухом читача усередині книги, що, у свою чергу, повинно бути заплановано у макеті.
Можливі такі схеми руху виданням:
послідовно;
від тексту — до малюнка або, навпаки, від малюнка — до тексту;
від малюнка — до текстівки, потім — до тексту;
від основного тексту — до додаткового тексту і до малюнка;
від колонтитулу — до окремої частини тексту.
Якщо видання має додаткову функцію довідника, наприклад, виробничі видання, документи і матеріали з певної проблеми, необхідно враховувати принципи оформлення довідкових видань. Тоді характер набору тексту і рубрик повинний бути пристосований до вибіркового читання. Так, наприклад, зміст видання «Історія міста Києва» М. Ф. Берлінського ( К.: Наукова думка, 1991. — 318 с.) має хронологічний характер і відповідне оформлення: широкі поля, на яких розташовуються дати подій.
Вимоги до структури елементів (на відміну від логічної структури) у наукових виданнях такі ж, як і в інших типах. Візуально схожі між собою елементи, наприклад, рубрики і колонтитули, текстівки і врізи повинні бути організовані так, щоб не створювалося помилкових, неоднозначних змістів, що ускладнюють сприйняття видання. Тому застосовують:
спеціальні зони розташування зображень, текстівок, приміток (на шпальтах і розворотах);
концентрація приміток, зображень і текстівок в одному місці (сторінці, розвороті);
винесення приміток, зображень, таблиць з основного тексту в спеціальні секції, розташовані наприкінці видання;
застосування лінійок, рамок або спеціальних графічних знаків для кращого візуального відокремлення окремих елементів, наприклад, приміток, колонтитулів.
Колонтитули в науковому виданні служать вираженню логічної структури тексту і пошуку необхідної інформації. Вони роблять логічний каркас видання, до якого прив’язується кожний фрагмент тексту. Колонтитули необхідні у виданнях із складною архітектонікою і великими за обсягом частинами, главами, параграфами. Від складності архітектоніки й обсягу ієрархічних одиниць залежить вибір рубрик, відображених у колонтитулі. Введення колонтитулу у видання з простою структурою призводить до невиправданої витрати корисної площі сторінки.
Наукова складність інформації і тривалість циклів безупинного читання пред’являють максимально високі вимоги до зручності читання тексту, яка пов’язана з малюнком і кеглем шрифту, довжиною рядка, розміром апрошів (... АПРОШ (франц . approche), пробіл між літерами (знаками) та словами у типографському наборі. APROSh - APROSh (frants . approche)), інтерліньяжем, шириною полів, кольором шрифту і паперу, фактурою паперу. Супутнім чинником є будова оформлення видання, тобто фон, на якому відбувається читання словесного тексту, рівень перешкод, що супроводжують читання.
Вибір шрифту і всіх параметрів шрифтового оформлення наукового або науково-популярного видання цілком підпорядковуються вимозі зручності читання. Декоративні прийоми і елементи неприпустимі.
Зручність читання тексту забезпечується не лише кеглем, гарнітурою, форматом, але й якістю набору. Вирішуючи композиційні питання макету видання, за допомогою просторово-шрифтової організації ми прагнемо полегшити процес читання тексту. Текст повинен відповідати вимогам зручності читання (відповідно до загальної видавничої установки на дане конкретне видання або серію). Розмір кегля встановлюється залежно від:
формату (загальних габаритів) видання;
формату (рядків) набору і його вирівнювання;
структурних особливостей тексту (літературного твору);
композиційно-конструктивних рішень видання.
З позицій зручності читання ідеальним варіантом шрифтового рішення є набір як основного, так і додаткових текстів єдиним за рисунком і кеглем шрифтом. Це положення набуває особливого значення, якщо важко виявити ієрархію різноманітних складових тексту (наприклад, основного тексту і розгорнутих текстівок). При невеликому обсязі додаткових текстів таке шрифтове оформлення зробити легко, при значному — важче. Чим дрібніший шрифт основного тексту, тим сильніше тяжіння видання до одногарнітурного оформлення (наприклад, при кеглі 9/10 або 8).
При значному за обсягом суцільному тексті небажано робити дрібним кегль і зменшувати поля. Але при значному обсязі текстів, набраних шрифтом зниженого кегля (наприклад, текстів приміток і цитат) та широкому форматі набору (7-7,5 кв.) рекомендується набирати тексти у дві шпальти. Характеристики оформлення, особливо такі, як дохідливість, принадність — мають для читачів науково-популярної літератури психологічне значення — підсвідоме бажання читати або не читати дану книгу. Приємність пов’язана з комфортністю читання.
Фіксована довжина рядка канонічна, звична для читача. Читання рядків однакової довжини виробляє автоматизм процесу читання. Але вирівнювання рядків на заданий формат веде до коливань розмірів міжслівних проміжків. У ручному і лінотипному наборі коригування цих розмірів велося під спостереженням складача. У автоматизованих системах верстки апроші часто збільшуються довільно. Єдиний засіб одержання чітко однакових апрошів по всьому тексту — прапорцевий набір із вільним вирівнюванням справа. Але це не виключає перенесень слів. При відсутності перенесень шпальта набуває значної східчастості справа, що утрудняє розрізненість абзацного членування при безабзацному наборі. Прапорцевий набір не знижує швидкість читання, але найкраща довжина рядка для нього —5 квадратів (9 см).
З метою збереження сталості довжини рядків і, отже, підтримки рівного ритму читання, варто уникати оборок при верстці зображень, таблиць та інших елементів.
Вільне вирівнювання найчастіше застосовується при вузьких шпальтах (менше чотирьох квадратів, наприклад, у примітках на бічних полях), незважаючи на те, що в цьому випадку східчастість відчувається особливо гостро. Якщо при цьому необхідно явно виражене абзацне членування, тоді між абзацами роблять проміжки.
Оформлення абзацних членувань тексту науково-популярної літератури набагато різноманітніше, ніж у наукових виданнях. Для оформлення мають значення характер текстового матеріалу і характер його читання:
а) матеріал видання, розрахований на тривале, послідовне, суцільне читання великих обсягів тексту, краще сильно не розривати і зберігати традиційне рішення абзацного відступу (втягуванням);
б) при структурно складному тексті, розрахованому на вибіркове читання і перегляд, для уповільнення читання, полегшення пошуку припустимі інші прийоми оформлення, наприклад, абзацні відступи, відбиття.
Кількість текстових шпальт на сторінці диктується не тільки довжиною рядка, що визначає швидкість читання (швидке або уповільнене), але і структурними особливостями тексту:
а) для послідовного, суцільного, безупинного викладу віддають перевагу суцільному заповненню шпальти текстом;
б) часті розірвання суцільного тексту рисунками (особливо оборкою), таблицями, додатковими текстами заважають безперервності читання, тому допускають дві шпальти на основі модульного розташування елементів;
в) дві шпальти застосовуються для видань з активно акцентованим текстовим набором, що дозволяє вільне, часом непослідовне, вибіркове читання (швидке ознайомлення, перегляд);
г) набір у кілька шпальт доцільний для видань довідкових або інструкцій, в яких переважає зображальний матеріал, не відривний від тексту, коли на розвороті великого формату розміщується різнорідний матеріал.
Акцентування тексту композиційно-графічними засобами підпорядковане авторським і видавничим установкам. Задача оформлювача — дати адекватне і достатнє за силою і складом засобів візуальне вираження. Виробничі видання порівняно з науковими дають більше «простору» для творчої участі оформлювача в акцентуванні тексту.
Акцентування словесного тексту наукового видання відзначене протиріччям. З одного боку, суворий, науковий характер викладу потребує, щоб композиційно-графічне оформлення тексту було максимально простим і спокійним. З іншого боку, багатьом науковим виданням властивий авторський стиль. Авторські побажання з приводу акцентів, необхідних для кращої передачі інтонації змісту, повинні бути реалізовані оформлювачем відповідними засобами.
Окремі наукові і виробничі видання, типологічно близькі до навчальних, можуть потребувати виділення окремих положень, визначень, висновків, правил з дидактичною метою.
Крім того, у науковому виданні часто зустрічаються власні імена, терміни, іноземні слова, які потрібно виділити. Особливо складні виділення у літературі з лінгвістичної тематики.
Така суперечливість диктує стриманість і обмеженість у застосуванні засобів акцентування. Непотрібно надавати кожній групі акцентованих елементів (наприклад, термінам, іменам власним, важливим за змістом словам і оборотам) окремого стилю. Краще обмежитися одним шрифтовим засобом, який розповсюджується на всі акцентовані елементи. Зміст виділення легко й однозначно виявляється з контексту.
Істотні корективи у систему засобів акцентування вносить загальна кількість і частота виділень, їх взаємні композиційно-графічні і значеннєві відношення, а також загальне оформлення.
З урахуванням досвіду читачів наукових видань оптимальним шрифтовим засобом для виділення невеликих фрагментів тексту (окремих слів і фраз в один-два рядки) є курсив. З графічних нешрифтових і композиційних засобів для невеличких фрагментів рекомендується підкреслення (якщо дає змогу інтерліньяж), для більш значних (у два рядки і більш) — лінійка, що відкреслює зліва (на полях або в межах формату набору), відбиття проміжками або горизонтальними лінійками, втягування.
Для інтонаційного посилення роблять підкреслення й відкреслення на полях за аналогією з виділеннями в рукописному тексті. Таке підкреслення інтонаційного акценту стає літеральним і, отже, найбільш суттєвим візуально.
Головне правило оформлення наукових видань: всі графічні нешрифтові і композиційні засоби акцентування дієвіше за шрифтові через збереження візуальної цілісності авторського тексту і рівноцінності всіх його складових.
Розрядку бажано не застосовувати у наукових виданнях не тільки для фрагментів тексту, але й для окремих слів. Вона неекономічна, деструктивна, візуально аморфна.
Напівжирний шрифт може порушити ритм послідовного читання і тому також небажаний для акцентувань. Проте обґрунтування для його застосування з’являються тоді, коли акценти, набуваючи властивості внутрішніх схованих рубрик, допомагають співвіднесенню основного тексту з зображеннями або таблицями й орієнтації у виданні з довідковою функцією.
Одним із засобів активного представлення інформації є перекомпонування текстів або заміна їх таблицями. При табличній подачі матеріалу, незважаючи на її незвичність, читач легко сприймає систематизацію і з меншою витратою часу засвоює інформацію. Організація матеріалів у вигляді таблиць не виключає можливості їх ілюстрування.
Активне застосування формул і таблиць — одна з найважливіших особливостей наукового видання. У книгах з точних наук, хімії, техніки вони мають важливіше за текст значення і потребують підвищеної уваги оформлювача.
Формули і таблиці — особливий вид представлення інформації, в якому поєднуються риси тексту й зображень. Для розуміння змісту таблиць та формул, поряд із самостійним значенням окремих символів, знаків і текстових груп, правилами зв’язку між ними, важлива їх просторова композиція. Це робить формули і таблиці подобою структурних або ієрархічних схем, графіків, діаграм, якими визначається специфіка художньо-конструкторської задачі. Тому при оформленні формул і таблиць редакторські й оформлювальні функції з’єднуються, оформлювач повинен глибоко проникнути у зміст матеріалу.
Одночасно значна частина правил побудови формул і таблиць є нормою, що відбиває, з одного боку, граматику їх мови, з іншого боку — технологію набору як істотний чинник формоутворення.
Головне в оформленні таблиць — організувати чітку горизонтально-вертикальну сітку, а також забезпечити компактну і візуально монолітну організацію тексту в кожній комірці голівки, боковика, прографки.
Текст у таблицях повинний бути без абзаців. Абзацний відступ припустимий лише при вузькому форматі набору або кількох абзацах комірки таблиці. Найкраще застосовувати вирівнювання вліво. Тоді з’являється додаткова можливість зв’язано по вертикалі побудувати тексти, що належать графі. У цьому випадку, якщо ширина таблиці не потребує щільного розташування, можна відмовитися від вертикальних лінійок і обмежитися тільки горизонтальними.
Горизонтальні лінійки полегшують сприйняття рядків таблиці — операцію більш складну, ніж простежування графи. Горизонтальні лінійки тим потрібніше, чим сильніше коливається висота текстових блоків у середині таблиці. Кінці горизонтальних лінійок потрібно вирівнювати по вертикалі набору. Система горизонтальних лінійок і вертикалей набору повинна забезпечувати логічну побудову всієї таблиці. У суцільному горизонтальному рядку, виокремленому лінійками, містяться різноманітні характеристики, що належать до одного об’єкта, а у вертикальному — однорідні і порівнювані характеристики різних об’єктів.
З попередніх часів при верстці наукових видань залишилася традиція обов’язкового застосування у таблицях вертикальних лінійок (прографок). Вони перевантажують набір і контрастують з основним текстом, для якого невластиві вертикальні виділення. Практика показує, що таблиці без вертикальних лінійок виглядають навіть краще. Спосіб побудови таблиці без вертикальних лінійок характеризується технологічністю для всіх способів набору. У таблицях із вертикальними лінійками також рекомендується прапорцевий набір (від однієї вертикалі). Причому кожний блок тексту в будь-якій комірці, як елементарній, так і складній, бажано розташовувати не в оптичному центрі, а за лівою верхньою межею, тобто зберігаючи систему вертикалей і горизонталей набору.
Заголовки вищого рівня, що не мають у прографці даних, які належать безпосередньо до них, краще поміщати у розріз прографки. Корисно ставити такі заголовки між двох лінійок на формат таблиці (верхня лінійка, що відокремлює групу даних від іншої групи або голівки таблиці, може бути товстіше нижньої). Так наочно позначається приналежність заголовка до всіх граф. Причому не обов’язково встановлювати заголовок по середній осі таблиці, можна виключити його за лівою межею. Крім того, горизонтальні лінійки відсікають заголовок від кінців обірваних вертикальних лінійок.
Таблиці, так само. як і зображення, мають різноманітну прив’язку до текстової частини:
Таблиці, призначені продемонструвати певні тенденції, закономірності (наприклад, таблиці, що подають результати послідовних вимірів у ході досліду). У таких таблицях (як правило, цифрових) склад даних і порядок їх розташування по графах і рядках суворо обумовлені. За своєю роллю в книзі і як елемент сукупного тексту вони близькі або еквівалентні зображенням (графіку, діаграмі — тому і належать до інфографіки). Можуть в окремих випадках являти собою самостійний інтерес поза зв’язком з основним текстом.
Таблиці-зразки, що ілюструють ті або інші положення з основного тексту. Зазвичай вони містять окремі дані, що не складають у сукупності чіткої послідовності.
Таблиці, що мають самостійне значення і грають роль довідкового доповнення, додатки до основного тексту. Характерні для виробничих видань. По таких таблицях читач знаходить необхідні йому дані.
Таблиці, що не є самостійними елементами, а являють собою лише форму раціональної подачі основного тексту, як правило, словесного, а не цифрового.
Таблиці третьої групи схильні до винесення за межі основного тексту або його частини, а таблиці четвертої групи безумовно повинні бути включені в ланцюг послідовного читання. Таблиці першої і другої груп можуть розміщуватися як у тексті, так і у додатках. Хоча одного чинника приналежності таблиці до певної групи недостатньо для визначення її місцеположення, необхідно врахувати декілька побічних моментів.
Наявність в основному тексті посилання не завжди є сигналом про те, що таблиця включається в ланцюг послідовного читання. Нерідко посилання доповнюється аналізом тієї тенденції (процесу, явища), що демонструє сама таблиця. Тоді не обов’язково вивчати таблицю — вона стає додатком до основного тексту.
Чим менше таблиця за обсягом і простіше за внутрішньою структурою, тим легше вона сприймається і тим природніше входить у тканину основного тексту. Великий обсяг і складність таблиці — одна з вагомих причин для її винесення за межі основного тексту або його частини. Також таблиці виносяться у кінець видання або у додатки, якщо:
значний обсяг табличних матеріалів;
велика кількість таблиць;
систематичний або послідовний склад таблиць;
єдина система умовних позначень.
У цілому оформлення формул у набагато більшому ступені, ніж оформлення таблиць, пов’язано з дотриманням суворих правил граматики формульної мови. Найважливіша задача при побудові формули — зробити її композицію максимально простою і структурно ясною:
при можливості зменшити обсяг (або, навпаки, збільшити, якщо формула зайво довга);
домогтися деякої врівноваженості, щоб «масивні» компоненти не «придушували» дрібні і не створювалося візуального враження нерівноцінності окремих складових формули;
забезпечити компактність угрупування і візуальної цілістності логічно пов’язаних знаків усередині структурного компонента;
логічно розташувати формули, що займають окремі рядки в системі формул;
візуально підкреслити основну значеннєву горизонталь — зробити її композиційною домінантою;
виключити можливість породження помилкових змістів при перенесенні формул, намагатися взагалі уникати таких перенесень.
З метою кращого візуального вичленовування формул на фоні суцільного тексту і на фоні інших формул із складним силуетом, що йдуть впідверстку, рекомендується використовувати горизонтальні лінійки.
Великий обсяг текстового матеріалу для науково-популярного видання небажаний. Підготовлений читач спокійно сприймає видання великого обсягу, але для читача малопідготовленого невелике видання буде психологічно сприйматися як більш доступне.
Збільшення обсягу текстового матеріалу веде до розширення і поглиблення певної наукової теми, а отже, до розростання зображального матеріалу, до збільшення обсягу і формату, габаритів видання, що не завжди бажано.
Велика і важка книга ускладнює процес читання і скорочує кількість ситуацій, у яких читачі науково-популярної літератури можуть нею користуватися. Можливими для роботи з великоформатним виданням залишаються тільки умови, близькі до кабінетних, бібліотечних, що не завжди зручні для читача даного виду літератури.
Пристосованість до вибіркового читання не є основою оформлення, але дуже важлива для наукових видань як джерела первинної, актуальної, повної і достовірної інформації.
Пристосованість до вибіркового читання (зручність пошуку) досягається як усією логічною і композиційно-графічною будовою видання, так і спеціальними засобами.
Істотні підстави для загострення уваги оформлювача на довідковій функції наукового видання дає аналіз таких чинників:
обсяг інформації (чим більше обсяг, тим більша необхідність у вибірковому читанні);
ступінь повноти інформації (чим повніше висвітлена тема, тим значніша довідкова функція видання);
рівень складності і різнорідності структури інформації (чим складніша структура, тим важче орієнтуватися);
наявність самостійно (незалежно від основного тексту) значимих матеріалів (таблиць, схем, монограм);
ступінь логічної зв’язаності тексту (чим сильніше логічна зв’язність, тим більш протипоказана «довідковість»);
ступінь нормативності інформації (нормативність додає довідковість).
Систематичний характер розташування матеріалів у наукових виданнях є базою для оформлювального рішення довідкової функції. У силу такого розташування пошук зазвичай ведеться колонцифрами, а колонтитулу належить у даній операції допоміжна роль. Тому особливе значення треба надавати оформленню колонцифр, змісту і покажчикам. Ці три елементи забезпечують видання мінімальним довідковим апаратом і необхідні науковим виданням у будь-яких випадках.
Бібліографічні списки є характерною приналежністю наукових видань і нерідко досягають значного обсягу. Вони повинні бути оформлені насамперед як довідка — за систематичним, алфавітним або змішаним принципом. Така організація не перешкоджає розшуку потрібної бібліографічної довідки за номером, зазначеним в основному тексті.
Примітки — необхідний атрибут наукового видання. Але вони значно утруднюють процес безупинного читання. Найкраще — уникнути посилань через вставку приміток у тканину основного тексту або подати примітки наприкінці видання або розділів.
«Розчинення» приміток у основному тексті (незалежно від того, чи злилися вони з основним текстом або залишилися відособленими) небажано, якщо вони мають самостійне значення (наприклад, бібліографічні довідки, історичні події, іменний покажчик). У такому випадку виведення приміток з основного тексту цілком виправдане. Причому кращий спосіб винесення — відокремлення приміток у формі одного або декількох самостійних розділів. У ідеалі такі розділи формуються при збереженні приміток усередині тексту або в безпосередній близькості від нього.
На сприйняття посилань впливають як об’єктивні причини (характер змісту приміток і їх композиції), так і суб’єктивні, пов’язані зі схильністю одних читачів проробляти текст посилань відразу після згадування, інших — вивчати примітки лише після прочитання певної частини основного тексту, третіх — йти за структурою видання.
Залежно від способу читання різняться такі групи приміток-посилань:
а) примітки, що із достатньою можливістю повинні бути прочитані відразу після згадування в тексті (наприклад, переклад іноземного слова, роз’яснення нового або специфічного терміна, коментар редактора або перекладача до незрозумілих фраз). Характер змісту таких приміток визначається з контексту;
б) примітки, без яких зміст може бути зрозумілим (наприклад, додаткові факти, коментар до події або явища, тлумачення). Читачеві важко зрозуміти зміст таких приміток, і тому знак посилання його інтригує;
в) примітки, які можуть бути пропущені при читанні основного тексту (наприклад, посилання на літературні джерела). Читач розуміє з контексту характер таких приміток.
Спосіб розташування приміток (усередині тексту або у формі посилання на полях, внизу сторінки, відособлено на розвороті, наприкінці розділу, наприкінці видання) із достатньою певністю задає спосіб їх читання.
Принцип композиції посилань базується на їх змісті. Примітки груп «а» і «б» мають тенденцію до розташування у безпосередній близькості від місця посилання, а примітки групи «в» можуть бути віддалені.
Рух від посилання до місця прив’язки в основному тексті — типова операція при користуванні науковими виданнями, особливо для читачів, що вивчають примітки після читання частини тексту. Треба врахувати, що посилання, безпосередньо не пов’язані з відповідним місцем в основному тексті (тобто усі форми, крім посилань на бічних полях), незручні для зворотного зв’язку.
Пошук інформації у виданні традиційно забезпечується системою: зміст — рубрика — колонцифра. Передбачається попередній пошук бажаної рубрики у змісті і потім перехід на потрібну сторінку. У більш складних структурах можливі колонтитули і нетекстові засоби пошуку.
Зміст виражає в компактній формі логічну структуру усього видання в цілому. У наукових виданнях зміст нерідко стає для читача об’єктом спеціального вивчення, тому вимоги до внутрішньої структурної розробки форми змісту дуже високі. У ньому повинні бути відображені всі основні елементи логічної структури видання. Якщо при цьому обсяг змісту стає надто великим, тоді назви пунктів і номера сторінок дають в підбір. У дуже складних рубрикаціях треба активніше відокремлювати основні частини від другорядних, робити значні проміжки. При невеликому змісті номер сторінки можна розташувати над текстом, з вирівнюванням по центру. Вдало можуть бути використані крапки зі збільшеними проміжками; цікавими можуть бути варіанти композицій крапок, розташованих у шаховому порядку.
Оптимальне місце змісту наукового видання в усіх випадках — на початку видання, а саме — непарна сторінка, що йде за титульним аркушем. Нерідко у наукових виданнях роблять два змісти: короткий та детальний.
У науково-популярних виданнях система рубрикації, як правило, не складна. Для оповідального характеру викладу і послідовного читання достатньо одного-двох рівнів заголовків. Зміст може бути активно вирішений, доповнений графічним зображальним матеріалом, винесеним на початок видання, тобто доцільно акцентованим оформлювальними засобами тільки в тому випадку, якщо текст його рубрик доступно і зрозуміло виражає логічно-змістовий бік. Розгорнутий зміст дає читачеві найбільшу інформацію про зміст, надає йому свободу вибору при попередньому знайомстві з виданням, припускає легке повернення до необхідних розділів. Коли за авторським задумом текст рубрик повинен інтригувати, достатньо зміст оформити просто, щоб він виконував лише одну функцію — одностороннього пошуку: від заголовка в змісті — до сторінки тексту.
У науково-популярному виданні зміст, як правило, виконує одночасно дві функції — пошуку і орієнтації: від заголовку — до тексту, від теми — до теми (для читання на вибір), від тексту — до заголовку (допоміжно-довідкова функція) і при повторному читанні (для полегшення пошуку матеріалу).
Система заголовків повинна відповідати задуму автора й основній видавничій концепції:
Перевага суцільного тексту, мала насиченість видання зображальним і іншим матеріалами потребує від рубрик лише функції поділу, створення пауз для зручнішого читання тексту.
Складне за структурою і насичене матеріалами видання вимагає помітних рубрик.
У побудовах заголовків усередині тексту широко використовуються вирівнювання до меж шпальт. При складних рубрикаціях цей прийом краще використовувати для самих нижніх рівнів. Тоді заголовки органічно зливаються з текстом, краще запам’ятовуються і легше відшукуються в книзі.
Назви глав можна винести на шмуцтитули. Часто в сучасних виданнях акцентується порядковий номер розділу або глави з пропуском слів «розділ», «глава». І дійсно, читач зазвича шукає потрібну йому частину книги лише за номером. Цей прийом дає дизайнерам чимало можливостей для створення нових композицій спускових полос.
Введення автором розгорнутого перерахування тем на початку розділу або глави (екстензор — від extendo — розтягую) для полегшення пошуку в суцільному тексті застосовується при великих за обсягом структурних частин і одно-дворівневій системі рубрикації. Це потребує від оформлювача акцентування засобами оформлення місць, що відповідають перерахованим темам.
Вставка у систему рубрикації зображального матеріалу (заставок, шмуцтитулів) можлива, якщо цей зображальний матеріал вирішений системно у тематичному і графічному планах. Якщо зображення дають попередні відомості про текст, їх нерідко виносять на спускові сторінки. Так, у виданні 1913 р. «Історії України» М. Грушевського кожен розділ починається із заставки на спуску з текстівкою. Верстальник має пам’ятати про змістовий зв’язок зображення з текстом і про співвідношення всіх зображальних рубрик між собою.
Навіть якщо в автора переважає чинник цікавості, художник не повинен акцентувати уваги на другорядних сюжетах. Зображення, пов’язані з рубриками, повинні обов’язково нести певну наукову інформацію:
обраний окремий конкретний «сюжет» із даної рубрикаційної одиниці виведений у заставку;
графічне вираження складного поняття — головної теми даної частини тексту,
графічно адекватне вираження теми розділу.
Простий, локальний сюжет, гармонійно пов’язаний із рубрикою (наприклад, заставка), економічніший і корисніший за декоративний шмуцтитул на всю сторінку або розворот.
Читач орієнтується у виданні не тільки за допомогою колонцифр, колонтитулу, які активно вказують на тему викладу, зміст і систему рубрик, але і власним зоровим сприйняттям, коли найбільше значні і яскраві форми (наприклад, зображальні) вважаються більш важливими.
Ілюстрування наукової літератури має яскраво виражену специфіку порівняно з ілюструванням інших видів літератури. Зображення є складовою частиною змісту наукових видань і нарівні з текстом беруть участь у передачі інформації. Інакше кажучи: частина змісту — у тексті, частина — у зображеннях. Ілюстрації в книзі мають велике значення, і, щоб зайво не зменшувати, їх виводять за межі формату набору і навіть під обріз. Тоді композиція розворотів стає динамічною й оригінальною. На жаль, такий прийом використовується рідко.
Авторський словесний виклад науково-популярного твору нерідко має достатньо зручну для засвоєння наукової інформації форму. Проте у більшості випадків виникає необхідність уведення додаткових зорових матеріалів для наочності. Загальні цілі і завдання ілюстрування науково-популярної літератури визначаються призначенням видань і читацької аудиторії. Характер ілюстрування окреслюється видавничою установкою. Призначення науково-пізнавальних ілюстрацій — дати певні, конкретні відомості з науки і техніки, створити необхідні умови для розкриття наукового змісту видань, сприятливі для цілеспрямованої, організованої, пізнавальної діяльності читача.
Конкретна задача ілюстрування науково-популярного видання — показати те, про що йдеться у виданні. Тому найважливішою властивістю зображень тут є інформативність — спроможність точного вираження визначеного змісту.
Щоб досягти інформативності зображень, художнику необхідно:
чітко засвоїти і творчо усвідомити поставлену перед ним задачу; художник повинний мати чітке уявлення про зміст, що підлягає візуалізації;
вибрати художній засіб (візуальну мову), за допомогою якої можна найточніше висловити заданий зміст.
Інформативність зображень пов’язана з точністю і лаконічністю графічного рішення. Надмірність інформації, підвищена інтонаційність, беззмістовна декоративність графічного рішення суперечать характеру наукових видань, яким властиві наочність, об’єктивність, точність, логічність, системність.
Науковий зміст видання дає вихідний матеріал для ілюстрування. Принципові позиції макету формулюються загальною видавничою установкою на оформлення. Текст майбутнього видання аналізується з позиції необхідності і можливості зображального супроводу. Якщо текстова наукова інформація доступна для читача без додаткових засобів запам’ятовування, можна вважати, що видання не потребує зображального супроводу. Найпростіший спосіб ілюстрування — відповідність вказівкам автора у тексті на необхідність зображень, як додатку до тексту. Робота ілюстратора не зводиться лише до виконання вимог і вказівок автора, художник сам переглядає літературний твір і обирає графічне рішення для запропонованих автором тем і розміри малюнків, враховуючи те, що менш значущі моменти не повинні бути графічно більш виділені, ніж основні.
Перед виконанням окремих ілюстрацій художник формулює конкретне завдання ілюстрування і відповідно до неї визначає систему ілюстрування. Конкретизування її відбувається безпосередньо при вивченні авторського оригіналу.
Науково-пізнавальні ілюстрації поділяються на дві основні групи:
Ілюстрації конкретні, що передають об’єкти описово: фотографія, креслення, карта.
Ілюстрації умовні, що використовують кодову мову, понятійні: діаграма, схема, таблиця, карта-схема.
У групу описових ілюстрацій входять як найдокладніші, так і спрощені зображення (мальовані або фотографічні) зовнішнього вигляду тварин, рослин, природних явищ, а також фотографії або історичні й архівні зображення документальної цінності. Вони включаються у видання для доведення важливості і об’єктивності матеріалу.
Текстове повідомлення у науково-популярному виданні дає можливість безпосереднього зображення реальних об’єктів навколишньої дійсності, тобто зображення об’єктів, ознаки яких (форма, розмір, колір, фактура) можуть бути сприйняті візуально. Науково-пізнавальні зображення опосередковано відображають реальні об’єкти навколишньої дійсності, тобто об’єкти, ознаки яких не можуть бути сприйняті візуально (запах, вага, концентрація, зміни і процеси, що виявляються через інші ознаки); явищ і процесів за допомогою умовних позначень; наукових понять.
Специфікою змісту наукових видань є оперування абстрактними поняттями, такими, як функція, процес, кількість, якість. Графічне вираження цієї невидимої абстрактної реальності умовно і здійснюється або у формі інфографіки (діаграми, блок-схеми, таблиці), або у формі предметної, зображальної графіки, що має переносне значення.
Мета умовних зображень — дати уявлення про небачене, а також розкрити сутність, структурні зв’язки явищ, що відбуваються, «зобразити», унаочнити окреме наукове поняття.
У авторських матеріалах треба чітко розмежувати зображення, що мають документальну цінність і повинні бути без зміни подані у виданні (документальні фотографії, графічний запис показань приладів, зображення, що мають історичну цінність), і зображення, що не мають документального характеру (схеми, креслення, рисунки). При цьому визначається призначення і склад графічних зображень:
а) прямі ілюстрації відповідно до посилань у тексті;
б) ілюстрації, що пояснюють найважкіші для розуміння тексти. Ними можуть бути: невідомі читачу предмети, об’єкти, явища; пристрій або дія окремих агрегатів, систем; зв’язок окремих чинників у явищах, подіях; наукове поняття;
в) ілюстрації, які повинні акцентувати ключові місця твору;
г) ілюстрації, які фіксують інформаційні вузли, виділяють тематичні лінії. Такі зображення прив’язуються до рубрик;
д) ілюстрації, що доповнюють текст, який розширює наукову інформацію. Можуть бути прив’язані до розділів, наприклад, шмуцтитули;
е) ілюстрації допоміжного плану, які зорово відтворюють послідовність викладу, формують висновок;
ж) ілюстрації (окремі), які зацікавлюють або створюють паузи у процесі тривалого читання. Можливі навіть гумористичні рисунки.
Визначити систему ілюстрування — означає установити, які зображальні ряди з перерахованих повинні розроблятися для даного твору. Оформлення конкретного видання може містити два і більш зображальних ряди.
Після формування системи ілюстрування в цілому переходять до розробки кожної окремої ілюстрації. Причому обрані «ряди» ілюстрацій можуть бути рівнозначними або один ряд стає головним, а ілюстрації іншої групи вводяться у видання за необхідністю. Так, наприклад, ілюстрації групи «е» вводять у видання:
тільки в необхідних випадках;
як головний тип ілюстрації;
як резюме наприкінці глав;
як пояснення невеликого за обсягом тексту.
Групи «г», «д» найчастіше входять у систему рубрикації, а групи «в», «е» полегшують процес повторення матеріалу. Тому художник, формуючи систему ілюстрування, одночасно вирішує архітектонічні і функціонально-конструктивні завдання оформлення видання в цілому.
У конструктивно-оформлювальному плані система ілюстрування має вирішити основну графічну манеру кожного з зображальних рядів, відносні розміри для ілюстрацій кожного рядку, принцип розташування їх на сторінці (розвороті).
Жодне зображення у виданні не сприймається саме по собі, а тільки в рядку інших зображень. І чим цей ряд продуманіший, логічніший і ближче до тексту, тим ясніше читач сприйме весь наочний матеріал навіть без текстових пояснень.
Системність у оформленні — це принцип поєднання, монтажу пізнавальних зображень. Практикою підтверджено, що читач легко сприймає зображальний ряд, що поєднує зображення різного плану, наприклад, безпосередні зображення об’єкта і схеми дії, схеми пристроїв, карти, плани. Подібне системне поєднання зображень ефективно в силу легкості зорового зіставлення, порівняння, тобто самостійно проведеного читачем змістового аналізу наочного матеріалу.
Різноманітні пізнавальні зображення, згруповані продумано, можуть «зобразити», унаочнити незрозуміле, а отже, повніше і вірніше виконати необхідні функції роз’яснення.
Функцію пояснення можна вважати найбільш поширеною для ілюстрацій науково-пізнавальних видань. Реалізується вона наочним пред’явленням читачеві наукового матеріалу і відповідає освітній спрямованості видань. Так, приміром, у виданні «Мистецтво медалі» кожний вид цього мистецтва супроводжується фотографіями самих медалей.
Дидактичні ілюстрації мають викликати у читача логічно-осмислене уявлення про тему твору. Щоб сприйняття ілюстрацій належною мірою спиралося на логіку мислення, тобто на активний змістовий аналіз зображення, останні повинні давати матеріал для зорових співставлень, порівнянь, самостійного розкриття послідовності доказів. У книзі І. Андронікова «Оповіді літературознавця» текстовий і зображальний ряди розвиваються паралельно, читач може самостійно робити висновки із зображень, навіть не дочитавши текст, і потім перевірити власні здогадки.
Для наукових видань, які мають за мету активно зацікавити читача, залучити його увагу до наукових проблем, характерна емоційно-оцінююча функція ілюстрацій. Ілюстрації, що виконують цю функцію, створюють у читача активну емоційну установку на сприйняття змісту, допомагають формувати в його свідомості необхідні події, що описуються.
Відомо, що засвоєння інформації залежить від її цінності. Психологічні бар’єри перешкоджають сприйняттю і засвоєнню, роблять частковий відсів інформації. Тому дійсно корисною інформацією є не та, що містить повідомлення за задумом, але лише та, що сприйнята і засвоєна читачем.
Залежно від того, що характеризується у науково-пізнавальній ілюстрації, — форма або графічні засоби — можна ці ілюстрації поділити на групи:
Ілюстрації конкретного й умовного плану — характеризують інформацію, що передає зображення, його науковий зміст.
Ілюстрації образні і необразні — характеризують форму, у якій передається інформація.
Ілюстрації мальовані (чорно-білі, кольорові) і фотографічні (чорно-білі і кольорові) — характеризують графічні засоби, якими створене зображення.
Науково-пізнавальні ілюстрації повинні сприйматися і добре запам’ятовуватися; бути художньо виразними, щоб впливати на естетичні почуття читача.
Естетична функція обов’язкова для будь-якого графічного зображення у виданнях науково-популярної літератури, будь то креслення, образні або метафоричні ілюстрації. Естетична функція полегшує сприйняття й оцінку зображеного.
Критерії оцінки ілюстрацій у виданнях науково-популярної літератури встановлюються такими положеннями:
Співвіднесеністю з текстовими матеріалами, виправданість даної ілюстрації самим словесним викладом і задумом видання.
Ступенем їх наочності, інформативності (відповідно до кваліфікації і вікової категорії читачів).
Наочність та інформативність науково-популярних ілюстрацій залежить від того, наскільки правильно і точно художник передав у зображенні зміст авторського твору, ідею, зміст наукового поняття, тобто наскільки художник зміг підібрати даному науковому змісту форму зображення, доступну читачу певної підготовленості і віку.
Отже, при передачі змісту наукових видань передбачається, що читання (розгляд, вивчення) зображень відбувається у певному порядку стосовно тексту. Для правильного розташування зображального матеріалу необхідно з’ясувати роль кожного зображення і спосіб поєднання з текстом. Розрізняють три групи зображень:
Зображення, що є невід’ємною частиною змісту, тобто знаходяться в безпосередньому значеннєвому і конструктивному зв’язку з основним текстом видання — зв’язані зображення. Зв’язок цих зображень із текстом, як правило, здійснюється за допомогою посилання, яке доповнюється великим описом, що має безпосереднє відношення до зображення; при цьому зв’язок із текстом посилюється. Зв’язок можливий і при відсутності посилання. За обсягом такі зображення можуть навіть переважати у виданні текстову частину: зміст видання може бути таким, що зображення стають основним текстом, а текст — коментарем до них.
Зображення, що виступають у ролі додатків, доповнення до основного словесного тексту — незв’язані. Вони не включаються у ланцюг послідовного читання посиланням.
Зображення, що займають проміжне місце між першою і другою групами — примітки. Вхід їх у ланцюг послідовного читання невизначений. З контексту ясно, що вивчати їх відразу після появи посилання необов’язково.
Зв’язані зображення розташовують якнайближче до відповідного місця основного тексту. Найкраще — щоб вони йшли відразу після посилання на них. Але інколи це порушує композицію сторінки, особливо якщо обсяг тексту, що описує зображення, великий і переходить з непарної сторінки та парну. Отже, зображення першої групи краще розташовувати не відразу після згадування, а на тій сторінці (або розвороті), на якій розташована більша частина пов’язаного з ними тексту. Іноді зображення розташовують на попередньому розвороті, раніш посилання, якщо це впливає на загальне оформлення. У будь-якому випадку зображення не повинні надто дробити текст без вагомих причин.
Незв’язані зображення не повинні міститися поряд із текстом, їх нерідко виносять у кінець глави, розділу, видання. Проте, якщо ці зображення в сукупності утворюють тематичний ряд, що відповідає основному тексту, вони розташовуються паралельно основному тексту в спеціальній зоні. Вставка незв’язаних зображень у текстовий блок небажана. Але якщо в цьому є необхідність, їх верстають відкрито. Незв’язаність зображень із текстом висловлюють лінійкою або іншими спеціальними графічними і композиційними засобами.
Зображення іноді групують в одному місці, а не розподіляють по всьому розвороту. Небажано розривати абзац зображенням, а також давати зображення врозріз на сторінці з кількох шпальт.
При розташуванні зображень у науковому виданні частіше керуються логічними і конструктивними міркуваннями, ніж формально-композиційними. Причому найчастіше на розвороті розташовуються однотипні зображення: фотографії однакової форми, документи.
Віддалення зображень від осі розвороту важливо в тих випадках, коли вони мають малий розмір, потребують спеціального поглибленого вивчення, не припускають подвійного змісту і розраховані на особливі опрацювання читачем — геометричні виміри, аналіз геометричних форм і пропорцій, числові дані.
Спеціально опрацьовуватися читачем можуть документальні фотографії, результати точних досліджень і вимірів (наприклад, осцилограми, фотографії мікроструктур, точні креслення, репродукції творів мистецтва, географічні карти, графіки), що не просто демонструють тенденцію або закономірність, а є джерелом для визначення необхідних числових характеристик. Часто подібні зображення доповнюються масштабною шкалою. Відбиття, а також орієнтація осей таких зображень стосовно осі розвороту й обрізів повинні бути старанно вивірені відповідно до функції матеріалу.
Треба пам’ятати, що надмірна близькість зображень до обрізів, особливо до зовнішнього бічного, може мати свої негативні риси.
Для розташування зображень вигідні в першій половині видання непарні сторінки, у другій — парні. Даним положенням не мішає скористатися, якщо спосіб подачі зображень не має інших принципових цілей.
Принцип розташування зображення-примітки залежить від конкретного випадку.
Зображення, які через їх розмір необхідно розташувати вертикально, повертають уліво. Хоча у старих виданнях зустрічаються незручні для розгляду зображення, розгорнуті праворуч.
Зображення, що даються з поліграфічних причин на вклейках і вкладках, — явище небажане, тому що їх нелегко розмістити поблизу конкретного тексту. Важко домогтися як переконливої прив’язки до тексту, так і відокремлення. Вклейки і вкладки, як правило, заважають читанню. Отже, незалежно від відношення зображень на вкладках і вклейках до тієї або іншої групи, краще давати їх окремим зошитом наприкінці видання. При такому способі зображення легше відшукати. Проблема співвідношення зображень із великим масивом тексту може бути вирішена застосуванням викидки, на якій зображення розташовані цілком за межами формату набору.
Якщо зображення дані наприкінці видання або розділів окремим блоком, але пов’язані з текстом за допомогою посилань, для прискорення їх пошуку на сторінках таких блоків вказують їх номера у колонтитулі.
Зображення, що не мають самостійного значення, при точній прив’язці до тексту можуть не мати текстівок. Якщо точної прив’язки немає, достатньо проставити їх номери.
Зображення, що мають самостійне значення, обов’язково мають текстівку, яка хоча б вказує, що зображено. Якщо зображення потребує додаткового пояснення (розшифровування умовних позначень, експлікації, докладний опис зображеного об’єкта, коментар), ці дані, не зважаючи на те, чи є вони в основному тексті, краще повторити. Наприклад, експлікація до креслення повинна бути повторена в текстівці.
Кращий спосіб розташування текстівки — у безпосередній близькості від зображення. Відрив текстівок від зображень (у межах сторінки або розвороту) роблять при яскраво виражених модульних рішеннях, зонуванні сторінки, групуванні зображень.
Спосіб верстки текстівок стосовно зображень повинний підпорядковуватися чітко вираженій системі, що враховує всі можливі варіанти верстки зображення.
Наочність ілюстрацій визначається відповідністю зображальної мови змісту і підготовленістю (спроможністю) читача його сприймати. Зорово зручне розташування тексту, ілюстрацій і текстівок припускає визначений порядок і спосіб їх розташування один стосовно іншого:
Якщо шрифтова інформація переходить у зображальну, тоді вони розташовуються в безпосередній близькості від того тексту, який вони продовжують. Але основний текст не повинен часто дробитися зображеннями. У цьому випадку існують такі варіанти:
Рисунки паралельно тексту розташовуються на розширених полях при звуженому форматі набору;
Зображення обтікає незначна текстова оборка;
Зоноване розташування малюнків, наприклад зверху і знизу сторінки, що потребує значної редакційної і макетної роботи для збереження змістовно-значеннєвого зв’язку між текстом і малюнком, що розташовуються на кожній із сторінок видання.
Якщо ілюстрації коментують текст, доповнюють його, але не пов’язані з ним безпосередньо, або створюють рівнобіжну розповідь, тоді бажано, щоб їх розташування не порушувало послідовного і безупинного процесу читання тексту. Їх розташування повинно бути таким, щоб читач зрозумів самостійність зображального матеріалу щодо текстового викладу. Оформлювальні способи:
Зонування;
Відсікання лінійками, рамками;
Зосередження ілюстрацій в окремих блоках, на окремих сторінках;
Прив’язування зображень до рубрикаційних елементів.
Якщо склад структурних елементів видання різноманітний і складний, а процес послідовного читання тексту заміняється вибірковим сприйняттям матеріалів, тоді слід особливо ретельно компонувати матеріали на розворотах, встановлювати порядок їх розгляду і полегшувати орієнтацію в них та встановлювати змістовні зв’язки між ними.
Менш підготовлені читачі та діти легше і з більшою зацікавленістю сприйматимуть складну наукову інформацію, передану у виданні майже рівними пропорціями тексту і зображень. Нерідко, особливо для молодших школярів, розробляють видання з переважним масивом малюнків, у яких наукова інформація прочитується завдяки монтажу ілюстрацій різного виду, а текстова частина виступає як пояснення для правильного розуміння й осмислення наочності.
Велика кількість додаткового зображального матеріалу значно збільшує обсяг видання в цілому і може порушити співвідношення обсягів матеріалів для читання і наочності. Значний масив зображень стає гармонійним продовженням текстової частини при правильному принципі введення ілюстрацій і вірному співвіднесенні основних і додаткових текстів (уточнення, текстівки, пояснення до зображень).
Властивості видання як матеріального предмета — габарити, вага, тривкість, зносостійкість — позначаються на зручності маніпуляції з ним, збереження і транспортування, цілості видання. Наукове видання, як правило, читається і зберігається в службовому або домашньому кабінеті, у бібліотеці, на столах, тобто в сприятливих умовах (відсутність дефіциту місця і чистота). Часте перенесення, читання в несприятливих умовах не типові для цього виду видань. Тому формат наукового видання обирається, у першу чергу, на основі характеру структури й обсягу матеріалів, застосовуваних зображальної та табличної інформації.
При великому обсязі текстів (більш 35-40 авторських аркушів) застосовують найбільші формати, які зменшують товщину видання і забезпечують краще розгортання. Перевагу віддають середнім і великим форматам — 69×90/8, 60×84/8, 84×108/16, 70×108/16, 70×100/16, 70×90/16, 60×90/16, 84×108/32. Якщо обсяг видання такий, що і при великому форматі воно залишається надто товстим, корінець зміцнюють гільзою або роблять кілька томів.
Поліпшенню структури наукових видань сприяють великі і середні формати (60× 90/8, 60× 84/8, 84× 108/16, 70× 108/16, 70× 100/16, 70× 90/16 і ін.). У великому форматі видання легше зберегти візуальну цілісність основного тексту, структурні взаємовідносини всіх елементів стають більш наочними.
При малих форматах (75× 90/32, 70× 108/32, 70× 100/32, 70× 90/32, 60× 90/32 і ін.) і при складній багатоелементній структурі основний текст нерідко піддається логічно необґрунтованому роздрібненню. При цьому візуальне сприйняття розворотів стає складним і заплутаним, утруднюється орієнтація у виданні, порушується спокійний ритм читання, властивий науковій літературі.
Вибір матеріальної конструкції для зовнішнього оформлення і способу скріплення визначається видавничою установою. У ДСТУ 29.1-97 «Журнали. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги» для науково-популярних видань із невеликою кількістю ілюстрацій пропонуються формати: 70× 108/16, 75× 90/16, 70× 90/16, 60× 90/16, 60× 84/16, 84× 108/16, 75× 90/32, 70× 108/32, 70× 100/32, 70× 90/32; для видань із великою кількістю ілюстрацій передбачені на додаток формати 60× 90/8, 60× 84/8, 84× 108/16 і 60× 90/32. Для науково-популярних видань поліпшеного типу стандартом припускається весь асортимент форматів.
Інформативно-рекламна функція зовнішнього оформлення реалізується завдяки зображальним рішенням ансамблю зовнішнього оформлення (включаючи дві, три і чотири сторінки обкладинки або форзаци при палітурці), а також завдяки докладним титульним даним, анотації й іншим пояснювальним текстам.
У зовнішньому оформленні наукового видання первинна інформативність фахової галузі. На обкладинці (палітурці, суперобкладинці) розташовують текстові та зображальні елементи, що відображають такі аспекти:
відповідність темі видання;
відображення специфіки змісту;
відображення приналежності видання до серії і видавництва;
рекламну функцію.
Але у репринтних виданнях на палітурку назва може не виноситися. Так, наприклад, репринтне відтворення видання 1913 р. «Історія України» М. Грушевського (К., 1990) на палітурці має лише зображення, а титульні елементи містять усі відомості, які були в оригіналі.
Зображення, що включаються в зовнішнє оформлення, мають відповідати таким же вимогам, як і внутришньотекстові зображення.
Інформативність зовнішнього оформлення необхідна:
для оперативного, як правило, першого знайомства з виданням у книгарні, на виставці;
для пошуку видання на полиці, в стопі на письмовому столі.
Інформативність досягається за рахунок титульних даних, анотацій і інших текстів, а також зображень і спеціальних знаків, що поміщаються на першій сторінці плетіння (обкладинки), корінці і суперобкладинці.
Розглянемо кілька прикладів шрифтових титулів. Частим композиційним прийомом є сильний зсув плями набору до верхньої межі сторінки. При звужених форматах, які застосовуються у наукових виданнях, цей прийом виправданий, тому що при цьому посилюється верх сторінки, збільшується помітність заголовків, маса набору стає активніше, велике поле просвіту зрівнює трохи асиметричне членування сторінки і дає можливість вільно розмістити додаткові тексти.
У титулах часто застосовується одна гарнітура, але чергуються світлі і жирні шрифти курсивних і прямих накреслень — це робить композиції живими і різноманітними. Вдало використовуються прості прикраси — лінійки і зірочки. Для підвищення декоративності іноді вводиться друга фарба.
Курсивне накреслення істотно поєднується з асиметричною побудовою титулу. Таке оформлення надає композиції ефект активного руху та легкості. Усі заголовки на спускових сторінках повинні відповідати обраному стилю оформлення: великий кегль курсивного накреслення, малі літери. Тоді обраний шрифт буде мати достатню виразність.
У оформленні спускових сторінок не варто уникати прикрас. Декорування рубрик простими елементами (лінійками, зірочками) додає їм урочистість і значущість. Вибір великого кегля малих шрифтів жирного накреслення, лінійки, виділення назви глави роблять спуски виразними.
У комплексі зовнішнього оформлення наукових видань дуже важлива роль приділяється корінцю. Від його оформлення залежить зручність читача знаходити потрібну йому книгу. Бібліотека спеціаліста часто буває настільки великою, що лише загальних рис індивідуального зовнішнього образу видання (колір і фактура плетіння, формат і товщина видання, форма корінця) недостатньо для її пошуку.
Кращий спосіб розташування написів на корінці — поперечний. Але він виправданий лише при достатній товщині видання, тому частіше усього використовують подовжнє (знизу нагору) розташування. Написи на корінці повинні бути чіткими за шрифтовим оформленням і композиції окремих груп тексту (ім’я автора, назва видання, № тому тощо). На корінці краще не розташовувати декоративних елементів, що не несуть прямого інформаційного навантаження, хоча в окремих випадках спеціальний знак, кольоровий сигнал тощо можуть служити як допоміжним, так і основним засобом пошуку видання на полиці. Так само характерний орнамент може побічно служити пошуку видання, але інформативність, досягнута словом, більш точна і надійна.
Особливо важливо чітко оформлювати корінці серійних, багатотомних і продовжуваних видань.
Стисла анотація на суперобкладинці може бути розміщена як на передньому клапані, так і на передній сторонці, причому останній варіант забезпечує більшу активність інформації. Задні сторінка і клапан менше підходять для анотації, тому що вони можуть залишитися непоміченими при оперативному знайомстві читача з книгою.
Суперобкладинка для наукового видання може бути дана тільки у випадках необхідності рекламувати книгу або підкреслити винятковість факту її випуску.
Умови, за яких читач користується науковим і науково-популярним виданням, різноманітні, що впливає на характер їх оформлення:
Перегляд: від уважного, наскрізного і послідовного вивчення до швидкого, вибіркового і непослідовного читання з метою пошуку матеріалу або орієнтації в даній галузі науки.
Умови читання: від бібліотечних (читання за робочим столом) до незручних (транспорт).
Наукову літературу вивчають, як правило, у кабінетних або бібліотечних умовах, науково-популярну — будь-де. Тому науково-популярна література має різноманітні художньо-конструкторські рішення: від зручних для ока і руки брошур (типу довідкових кишенькових серій), наочних альбомних форм у вигляді енциклопедій до оригінальних конструкцій блоків (розкладення, вкладення).
Видавнича установка на оформлення вказує художнику певний комплекс чинників. Наприклад, видання призначене для уважного читання об’ємного і складного матеріалу в не завжди зручних умовах або серія невеликих за обсягом видань, розрахована на перегляд й ознайомлення з метою привернення уваги читачів до даної галузі науки.
Прискорюють випуск видань такі засоби:
мінімальна кількість шрифтів, що різняться по гарнітурах, графічних і типорозмірних ознаках. Обмеженість шрифтових засобів компенсується композиційними й графічними нешрифтовими прийомами;
модульна система верстки, асиметрична верстка зображень, рубрик, формул, вільне вирівнювання рядків;
використання зображень — графіків, схем, діаграм, креслень — поданих автором без опрацювання у видавництві;
покриття книги обкладинкою і безшвейний (клейовий) спосіб скріплення блока (якщо видання не розраховане на тривалий термін служби);
шрифтове зовнішнє оформлення;
повторення оформлення верхньої сторінки палітурки або обкладинки на титульному аркуші;
збільшення формату видання й ущільнення верстки (якщо вони зменшують обсяг видання у фізичних і друкованих аркушах).
Наведені рекомендації щодо верстки та макетування наукових та науково-популярних видань не охоплюють усі підтипи даних видань. Вони можуть творчо інтерпретуватися у кожному конкретному випадку.